Держава і право Стародавнього Єгипту

Процес утворення стародавніх держав на території Єгипту відбувався поступово. На початку IV тисячоліття до н.е. насе­лення Єгипту проживало окремими громадами, ради і старій­шини яких займалися розподілом води, створенням іригацій­них систем.

На рубежі IV—III тисячоліть до н.е. у Єгипті існувало 40 номів. Їх об'єднання проходить у III тисячолітті до н.е. Спершу вини­кають два царства — Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У пері­од так званого Раннього царства (XXX—XXVIII ст.ст. до н.е.) вони об'єднуються. Це сталося у період правління фараона Нармера (Менеса).

Утворення і розвиток Стародавнього царства (2800—2400 рр. до н.е.) свідчило про значний розвиток економіки, культури та військової могутності Єгипту. У цей період розширюється і удосконалюється зрошувальна система, значного розвитку ся­гають ремесла, зокрема обробка дерева, каменю, металу, гли­ни, папірусу, вичинення шкіри.

Головною господарською і суспільною ланкою Стародавньо­го царства залишалась сільська громада. Існували особливі гро­мадські ради, які були органами судової, господарської і адмі­ністративної влади на місцях. Вони реєстрували акти купівлі-продажу, стежили за станом зрошувальної системи та викону­вали деякі судові функції, зокрема розглядали справи, пов'я­зані з сімейним правом, в тому числі і спори про спадщину. У вирішенні таких справ брали участь і родичі як позивача, так і відповідача.

Розвиток виробництва веде до розподілу праці, й у зв'язку з цим стає не тільки вигідно, але й необхідно залучати додаткову робочу силу. Цю додаткову робочу силу давали головним чи­ном війни. Військові полонені, яких раніше вбивали, набува­ють вартості, їх залишають живими і використовують як робо­чу силу. Так виникає рабство.

Загарбницькі війни, зростання продуктивності праці, а та­кож використання рабської сили ведуть до майнового розша­рування єгипетського суспільства. Це веде до загострення про­тиріч у суспільстві, до значних конфліктів. У кінці існування Середнього царства (кінець III тис. до н.е. — XVII ст. до н.е.) сталося переможне повстання збіднілих мас населення. Пов­станці захопили владу у державі, перерозподілили майно, зни­щили документи, що забезпечували права і привілеї заможних осіб. Це повстання значно послабило державу, і Єгипет стає здобутком азіатських племен гіксосів, які панували над ним більше ста років. Перемога над ними фіванського царя Яхмоса І призвела до об'єднання Єгипту: утворення Нового царства (XVI—XII ст.ст. до н.е.).

У період існування Нового царства досить часто проводи­лись релігійно-соціальні реформи. Під час царювання Ехнато-на (Аменхотепа IV) (1419—1400 рр. до н.е.) багатобожжя було замінене на віру в одного бога Атона. Проте у період правління наступників Тутанхатона (Тутанхамона) (1400—1392 рр. до н.е.), Хоремхеба (середина XIV ст. до н.е.) цю реформу було ліквідо­вано. Це був період боротьби жерців і родової номової арис­тократії проти царської влади.

У період Нового царства великого значення набувають заго­ни найманців, на чолі яких стоять кадрові офіцери. Досить час­то військові командири наділяються функціями цивільних чи­новників. В одному із джерел зазначається, що “начальник воїнів керує спорудженням каналів”, а його “заступник постачає ка­міння для будівництва і перевозить статуї”.

Розвиток ремесла, торгівлі і земельних відносин вів до по­дальшого майнового розшарування, загострював відносини у суспільстві. Єгипетські фараони прагнули вжити заходів, спря­мованих на усунення причин, що вели до відкритої боротьби у

суспільстві. За фараона Бокхоріса (732—726 р.р. до н.е.) було заборонено перетворювати у рабів єгиптян — неспроможних боржників. За Ямоса II було проведено реформи, що обмежу­вали свавілля чиновників. Він, за словами грецького історика Геродота, видав для єгиптян закон, за яким кожен єгиптянин був зобов'язаний щорічно повідомляти обласному начальнику усі свої засоби до життя; той, хто цього не зробить або хто не може довести, що він живе на законні засоби, карався на “смерть”.

Єгипетська держава перестала існувати після могутніх ударів перських завойовників. У 525 р. до н.е. перський цар Камбіз у битві при Пелузіумі розбив єгипетські війська і завоював Нове царство фараонів.

Панівним класом у єгипетському суспільстві були жерці, цивільні і військові чиновники. Жерці ділились на групи відпо­відно до кількості культів. На чолі кожної групи стояв верхов­ний жрець, який керував усім персоналом, що служив даному богові. Особливий розряд складали царські жерці, які завідува­ли культом царя — бога. Жерці не тільки відправляли релігійні культи, але й займали важливі посади у державі.

Єгипетські жерці одержували прибутки у вигляді податей і дарунків фараонів. Жерці, наприклад Фів, щорічно у вигляді податей одержували біля 52 кг золота, біля 1090 кг срібла, 289 530 штук птахів, 847 великих тварин і т.ін. Фараон Рамзес V пода­рував їм 421 362 одиниці різних тварин, 864 168 арур орної землі (арура — 2735 м²), 433 ділянки садів, 83 кораблі, 65 міст у Єгипті та Сирії. Фараон Тутмос III (1503—1491 рр. до н.е.) по-” жертвував храмові Амона велику кількість орних земель, садів, тварин, а також 878 голів полонених азіатів і негрів, три підко­рених міста, “які мали платити щорічну данину Амонові”.

Жерці звільнялись від усіляких робіт на користь царя, від сплати будь-яких податей, від утримання царських гінців і т.ін.

Привілейовану верхівку у єгипетському суспільстві станови­ла аристократія, що складалася із нащадків родоплемінної знаті, а також із вищих військових і цивільних чинів держави, пи­сарів, із рядів яких виходили вищі сановники Єгипту. Жалу­вання чиновники одержували натурою. Крупні чиновники одер­жували і земельні наділи, що передавались у спадщину. Вже у ІЇІ тисячолітті до н.е. відбувається зростання великого земле­володіння. Із автобіографії царедворця Метена (біля 2900 р. до н.е.) видно, що він успадкував після свого батька тільки малих тварин. Але ставши спочатку писарем, а потім перебуваючи на посаді номарха різних номів, він придбав 200 арур родючої землі, будинок довжиною 200 і шириною теж 200 ліктів, а також чи­сельну кількість працівників. Деякі помістя таким чином пере­давались у спадщину, а деякі знаходились у тимчасовому ко­ристуванні у зв'язку із посіданням даної посади.

Основну масу населення у Стародавньому Єгипті становили псевдовільні селяни. Одні селяни жили на державній землі гро­мадами, і кожен селянин мав у користуванні наділ землі, за який сплачував державі ренту. Інші були прикріплені до землі, що була пожалувана царем храмам, сановнику або воїну, і по­винні були крім плати на користь держави, віддавати частину врожаю храмам чи певним особам (від 1/3 до 5/6 врожаю). Дес­потична держава змушувала селян працювати на спорудженні іригаційних систем, палаців, Храмів, пірамід. Мобілізовані се­ляни у багатьох випадках становили і гігантські армії єгипет­ських фараонів.

Розвиток продуктивних сил призводив до розшарування сільських громад. Окремі селяни розорялись, втрачали свої зе­мельні наділи, ставали бідняками. Утворювався прошарок дрібних власників (неджес), серед яких виокремлювались за­можні господарі. Саме з них походили жерці, чиновники, пи­сарі, торгівці. Це були так звані “сильні неджес”. Найбідніші селяни називалися шуау або хуру.

У Стародавньому Єгипті існували і раби. Джерелом рабства були війни. Набуті на війні раби були власністю царя, тобто держави. Надаючи землю у володіння храмам і чиновникам, фараон разом з тим надавав їм і рабів для обробітку землі. Раби мали сім'ю і своє майно. У випадку вчинення рабом злочину, його ув'язнювали у державну в'язницю. Держава дозволяла ра­бам шукати притулку у храмах, скаржитись на жорстоке став­лення свого господаря. Відпущений на волю раб користувався правами вільної людини.

Міське населення не було однорідним. Існували видатні жерці, чиновники, торгівці, ремісники.

Ремісники працювали на державних рудниках і в майстернях по десять осіб під наглядом управляючого. Серед ремісників виділялись кваліфіковані художники, скульптори, архітектори. Заможні жили в особливих кварталах міст.

На чолі держави знаходився фараон — деспот. Його влада була необмеженою і він прирівнювався до бога сонця Ра. За життя фараона перед ним схилялись як перед земним богом. Обожнювання фараона знайшло відображення у єгипетському мистецтві: як правило, він зображувався у вигляді могутнього і красивого царя, народженого від бога сонця і смертної жінки. Ідеологія обожнювання фараона провадилась за допомогою урочистих церемоній, обрядів і свят. Він був верховним жер­цем, суддею, військовим начальником. Йому формально нале­жала і вся земля у країні.

Будівництво каналів, спорудження водоймищ було непідсиль­не не тільки окремим господарствам, але й цілим громадам. Для виконання таких робіт необхідно було об'єднувати значні зусилля, які завжди вели до концентрації влади. Саме у гідрав­лічних спорудах фараонів і необхідно шукати те, як виникла їх бюрократичне централізована держава. Ніл постійно вимагав нагляду і проведення робіт, а це викликало необхідність за­гального нагляду і керівництва.

Другою особою у країні був візир — джаті, глава усього бю­рократичного апарату, який поєднував як адміністративну, так і судову влади. Йому доповідали про свої справи усі чиновни­ки, незалежно від свого рангу. Він керував здійсненням судової функції у державі. Йому належала і вища судова влада. Він був головою великої ради десяти, яка, очевидно, була вищою судо­вою інстанцією в Єгипті і разом з тим одним із органів управ­ління. Він був начальником усіх царських скарбниць, усіх дер­жавних складів і керівником усіх царських робіт.

Зберігач печатки, або головний скарбник, завідував держав­ними складами, в яких зберігались натуральні надходження. Головному скарбникові підкорялись два скарбники царя, які завідували каменоломнями та мідними рудниками. Вони вико­нували також функції військового і морського міністрів.

Окрім цих осіб візирю підпорядковувались доглядач “білої палати” і доглядач двох царських житниць.

Важливу роль відігравав “начальник усіх царських робіт” — архітектор царя і міністр громадських робіт.

На нижчих щаблях існував розгалужений бюрократичний чиновницький апарат, який вів облік всього державного гос­подарства, стягував податі, управляв царськими угіддями і скла­дами, завідував поліцією і судом. Доступ у ряди чиновників

був, очевидно, відкритим для всіх вільних у Єгипті. Дрібний чиновницький люд одержував жалування натурою, а видатні чиновники забезпечувались земельними наділами з умовою несення служби.

Армія у Стародавньому Єгипті складалася із ополченців.

Збройними силами, як правило, командував представник царської сім'ї. Постачанням зброї і всією військово-господар­ською частиною завідувало військове відомство — “Будинок зброї”, на чолі якого перебували представники вищої знаті або навіть царевичі. У цілому ж, у період Стародавнього царства військові посади займали не професіонали, а рядові чиновники. '- Розгалужений бюрократичний чиновницький апарат нама­гався нажитися за рахунок визиску селянства та міських жи­телів. Але навіть у той час принципи моралі у поведінці чинов­ників брали гору. У “Повчанні Аменемопе”, наприклад, зазна­чається: “Не усувай межового каменю і межі поля... Не прагни захопити лікоть землі і не порушуй меж (земельної ділянки) вдови”.

У Стародавньому Єгипті формально вся земля належала фа­раонові, тобто існувала державна власність на землю. Фараон передавав її у тимчасове володіння, у квазівласність, за висло­вом французького єгиптолога Ревійю, храмам, воїнам, пред­ставникам службової знаті, сільським громадам. Управління землею, що перебувала у володінні сільських громад, здійсню­вав староста — ксерп. У будь-який час фараон (держава) міг позбавити особу або громаду права володіння землею, якщо володілець не виконував своїх обов'язків перед державою. Фа­раон (держава) міг змушувати володільців виконувати будь-які повинності на користь держави. Це і є характерною ознакою азіатського способу виробництва, за якого панівним класом є клас чиновників і за якого основною масою виробників є не раби, а уярмлене населення країни.

Земля, що перебувала у володінні храмів та окремих осіб, у деяких випадках ставала предметом купівлі-продажу, даруван­ня, оренди. У І тисячолітті до н.е. арура землі продавалась за один дебен (91 г) срібла, в той час як вартість рабині становила чотири дебена і один кіте срібла (373,1 г), а раба — 20 дебенів срібла (1820 г). У “Повчанні Аменемопе” згадується чоловік, “який здає людям земельні наділи в оренду”. Отже, власність на землю лише номінальио'їіизйавїяве”--аьдержавою.

Рухомі речі були предметом приватної власності. Тяглові тва­рини і реманент, які фараон жалував разом із землею, перехо­дили у власність особи і могли відчужуватись.

Зобов'язувальне право виникало, насамперед, із договору купівлі-продажу, який здійснювався послідовно трьома акта­ми: 1-й — угода між покупцем і продавцем про предмет купівлі-продажу із вказівкою на те, що плата здійснена повністю; 2-й акт носив релігійний характер і був підтвердженням договору клятвою, яку давав продавець; 3-й акт вводив покупця у воло­діння землею. Він проходив перед судом, і потім ім'я покупця реєструвалось у поземельних книгах замість імені продавця. Пізніше другий акт перестав діяти. Право власності переходи­ло лише з передачею речі, тобто із введенням у володіння.

Поширеним видом договору був договір позики. Об'єктом його були як гроші, так і продукція сільського господарства. Фараон Менес видав закони, за якими заборонялось брати по­зику, не закладаючи мумію свого батька або ж свою власну мумію, яку не можна було поховати до тих пір, поки не буде сплачено борг. За законами фараона Бокхоріса було забороне­но перетворювати боржників у рабів, а селянам дозволялось здійснювати відчуження і заклад своїх наділів.

Існували договори найму майна, тобто передача його у тим­часове безкоштовне користування наймача. Якщо раб або ра­биня, взяті у найм, виявляться хворими і непрацездатними, то їх власник мав повернути все, що він одержав у подвійному розмірі. Псування орендної речі не звільняло наймача від спла­ти всієї орендної суми платежів. Оренда землі для виробництва сільськогосподарських культур здійснювалась на один рік.

Єгипетська сім'я характеризувалась наявністю пережитків матріархату. Були розповсюджені шлюби між братами і сестра­ми. Діти йменувались не стільки по батькові, скільки по матері (син такої-то). Серед родичів батько матері і її брат були у найбільшій пошані.

Жінка займала в сім'ї високе становище, у джерелах вона на­зивається “володаркою дому”. Шлюб укладався через договір, і жінка виступала самостійною стороною. За шлюбним догово­ром дружина зберігала своє майно, а чоловік зобов'язувався спла­чувати певні суми на її особисті витрати. Розлучення було абсо­лютно вільним. Діти володіли і розпоряджались своїм майном вільно. Усі діти успадковували майно нарівно незалежно від статі.

Єгипетському праву був відомий і заповіт.

Серед видів злочинів виділяються злочини проти держави, проти особи і майнові злочини. Видами покарань були: смерт­на кара, членопошкодження, ув'язнення, тяжкі примусові ро­боти (каторга), штраф, виставлення біля ганебного стовпа.

У випадках зради або повстання карались смертною карою не лише винні у скоєнні злочину, але й їх матері, сестри; їх участі зазнавала вся сім'я.

Смертна кара застосовувалась також за вбивство тварини, яка присвячувалася богові (кішки, сови), за викидання нечистот у Ніл, розриття могил, чаклування.

За розголошення державної таємниці відрізали язик. За підроб­лення грошей відрубували руку. У випадку шлюбної зради дру­жині відрізали ніс, а її партнера кастрирували. Така ж кара застосовувалась і до ґвалтівника.

Судочинство у цивільних і кримінальних справах було одна­ковим. Кримінальні, як і цивільні справи, порушувались за скаргою потерпілого, якому дозволялось підтримувати звину­вачення. Він же мав вказувати і міру покарання.

Судочинство велось у письмовій формі. Своє рішення суддя не вмотивовував. Він просто мовчки прикладав до лоба особи, що виграла процес, зображення істини, яке він носив на шиї.

Доказами у судовому процесі були: показання і клятва свідків, скаржника; огляд місця подій, тортури.

Джерелом права Стародавнього Єгипту був звичай та закони.