Марксисти вважають, що без насилля суспільство не може розвиватися.

Насилля, на їх думку, відіграє революційну роль у житті, і є, за словами К.Маркса, “бабкою-повитухою”, а за сло­вами В.Леніна, “локомотивом” історії. Але ці твердження хибні.

Використання насилля свідчить про духовну хворобу як су­спільства, так і його лікарів.

Найважливішим постулатом марксистської ідеології є: “Марк­сизм — це наука”. Сила цього положення в тому, що воно вириває будь-яку проблему із сфери дії простих людських арґументів. Висновки, які пропонує марксизм, є наслідком “іманент­них законів або логіки виробництва”, незалежних від нашої волі, і з ними так само марно боротися, як і з настанням сонячного затемнення. Застосовувати до них категорії справедливості та гуманності все одно як до закону всесвітнього тяжіння.

Але марксизм — не наука, а світогляд. Науку-світогляд ство­рили не вчені, а ідеологи, апелюючи до науки-дослідження. Вони брали у науці те, що підходило до їх концепції, а решту проголошували несуттєвим або ж просто замовчували. Те, що брали, тлумачили на свій розсуд, довільно. А такими методами за допомогою науки можна довести все, що необхідно.

У комуністичній ідеології панувало не діалектичне, а так зва­не соціоцентричне мислення — прямолінійне і примітивне, що проявлялося у повторенні відомих думок, неспроможності вийти за рамки загальновідомих цитат, підгонці матеріалу під загальні установки і характеристики. Соціоцентричне мислення пород­жувало у науці, у тому числі й історії держави і права, безаль-тернативність, культовий підхід, безликість і страх першодже­рел.

Безальтернативність, наприклад, проявлялась у твердженнях, що буржуазне суспільство розвивається за відомим планом і йде в одному напрямі — до кризи і загибелі; соціалістичне — до розквіту і перемоги у світовому масштабі. Всі інші напрями, якщо вони досліджувались суспільними науками, вважалися помилковими і шкідливими. Безальтернативність — це відмова від різних поглядів, це апологія офіційних встановлень з тих або інших питань.

Культовий підхід полягає у тому, що вчення Маркса, Енгель­са і Леніна, а також їх “продовжувачів” виривалося із історич­ного контексту свого створення і оголошувалось єдиною нау­ковою істиною. Зразкове марксистське одномислення, що па­нувало у радянській науці, догматично повторювало давно вста­новлені істини певного етапу конкретно-історичного розвитку людського суспільства.

Безликість полягала у тому, що ідеї того або іншого автора, пропущені через рішення партійних форумів, розпочинали са­мостійне життя, відривались від того, хто їх породив, і оголо­шувались лінією усієї Комуністичної партії. Хоча такі ідеї мог­ли бути помилковими, ніхто не міг оспорювати їх, бо це озна­чало б оспорювання колективної думки партії.

Страх першоджерел призводив до тенденційного підбору ци­тат, що підтверджували, на думку того або іншого автора, істин­но вірні положення і висновки, зроблені з високої трибуни.

Зміна ідеологій відбувається із переходом суспільства від однієї соціально-економічної формації до іншої. Смерть ідеології така ж звичайна річ, як і смерть людини. Коли, наприклад, буржуа­зія вела боротьбу з феодалізмом, то історики, філософи і юрис­ти звернулися до історії стародавніх Афін і Риму, прагнучи відшукати у ній аргументи на захист принципів політичної і релігійної свободи, рівності прав, буржуазної державності.

Панівним напрямом немарксистської історіографії є пози­тивізм, який протиставляє марксистській історії класової бо­ротьби і революції еволюціонізм, тобто вчення про розвиток, позбавлений внутрішніх протиріч, перерв, стрибків, революцій.

Немарксистські дослідники заперечують вирішальну і визначаль­ну роль економічних факторів у історичному розвитку суспіль­ства. І це вірно. Зводити розвиток суспільства тільки до них є помилковим. Економічне становище — це базис. На його основі піднімається те, що К.Маркс назвав “надбудовою” — держава, право, релігія, філософія і т.ін. Між базисом і надбудовою існує взаємна залежність. Елементи, з яких складається надбудова (по­літичні партії, конституції, кодекси і т.ін.), спроможні суттєво впливати на процеси, що проходять у самому базисі. Тому курс історії держави і права передбачає вивчення також ролі елементів надбудови в історичному процесі людського суспільства.

Періодизація історії держави і права зарубіжних країн побу­дована на поділі історії на стародавню, середню, нову і новіт­ню. Марксисти будують періодизацію також на основі змін су­спільно-економічних формацій.

У роботі “До критики політичної економії” (1859 р.) К.Маркс накреслив шляхи слідування через соціально-економічні фор­мації: “У загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна позначити як прогресивні епохи економічної суспільної формації”.' При

чину існувань “азіатського способу виробництва” Маркс вба­чав у тому, що зберігається громадська, тобто колективна власність на землю. Верховним власником землі є держава, на чолі якої знаходиться деспот, який управляє за допомогою роз­галуженої сітки держапарату через три відомства: військове, фінансове і громадських робіт.

Жителі перебувають у повній залежності від держави, оскіль­ки держава безпосередньо протистоїть виробникам “у якості земельного власника і разом з тим суверена”.' Отже, згідно Маркса, класове суспільство знає чотири формації, що зміню­ють одна другу — чотири способи виробництва: 1) азіатський;

2) античний; 3) феодальний; 4) капіталістичний. Панівними класами в античному суспільстві є рабовласники, у феодально­му — феодали, у капіталістичному — капіталісти. Панівним класом за азіатської форми, стверджує К.Маркс, є деспоти або держава. Це твердження — нонсенс. Адже деспот або держава не є класом.

За “азіатського способу виробництва” панівним класом є прав­ляча бюрократія деспотичної держави, тобто клас управителів, а не власників. Очевидно, Маркс побачив Якийсь зв'язок між “азіатським способом виробництва” і соціалізмом. Адже він висловив думку про можливість переходу до соціалізму Індії і Росії на базі громади, тобто на тій базі, на якій склався “азі­атський спосіб виробництва”.

Радянські послідовники Маркса розправилися з його схемою ще на початку 30-х років. У 1931 р. у Москві проходив диспут про “азіатський спосіб виробництва” і у підсумку його було ототожнено із рабовласницьким. У роботі Сталіна “Про діа­лектичний і історичний матеріалізм” (1938 р.) “азіатський спосіб виробництва” не згадується, а дається трьохчленна схема: ра­бовласницьке суспільство, феодалізм і капіталізм. Існує і со­ціалістичний спосіб виробництва.

На нашу думку, азіатський і соціалістичний способи вироб­ництва тотожні. Вони породжують один і той же тип держави, одну й ту ж форму правління — деспотичну. За обох способів виробництва панівним класом є не клас власників, а клас уп­равителів.

Закони розвитку суспільства марксисти вивели з законів роз­витку природи. Так, зокрема, редукціонізм марксистам був підказаний ньютонівською фізикою, що зображує Всесвіт як такий що складається з “матеріальних частинок”, які взаємо­діють між собою за чіткими математично вираженими закона­ми. Але у космології Ньютона передбачалось також існування Бога-творця, і крім математичних методів він використовував у пізнавальних цілях священне писання, прагнучи розшифрува­ти пророцтва Данииіа і т.ін. Усе це марксистами було відкину­то, але за фізику вони вхопились.

Еволюціонізм марксистам був підказаний космогонічною те­орією Лапласа, відповідно до якої сонячна система під дією законів збереження енергії, імпульсу і моменту імпульсу ви­никла сама по собі із первинної газової туманності. Хоч ця конкретна модель не була доведена до кількісного розрахунку і залишалась голою ідеєю, її відразу узагальнили і перетворили у закон, а потім поширили його на живу природу, твердячи про перетворення простого в складне, чого Лаплас навіть не думав робити.

Раціоналізм марксистам був підказаний програмою створен­ня універсального алгоритму вирахування істини Лейбніца. Проте він же розробив вчення про монади — висхідну по­слідовність неподільних духовних одиниць, кожна з яких керує певним фрагментом видимого світу. Але марксисти монадоло­гію Лейбніца відкинули, а ідею чистого логічного пізнання без будь-яких обгрунтувань прийняли за абсолютно вірну.

Сьогодні фізика довела неправдивість редукціонізму. Вста­новлено, що ньютонівська концепція матерії невірна і що “ма­теріальна частинка” є лише художнім образом. Ідеальне вияви­лось реальнішим за матеріальне. Нитки, на яких тримається видиме, зав'язуються і розв'язуються у невидимому. Псі-функції сучасної фізики по суті справи є лейбніцівськими монадами. За іронією долі виявилось, що Лейбніц був правий у тому, що ідеологи у нього відкинули.

Біології відкрилась неповна правдивість еволюціонізму, що базується на теорії природного відбору Дарвіна. Сьогодні з'я­совано, що життя не хімічна лабораторія, а видавництво. Аналіз ізотопного складу давньої сірки підтвердив, що загальна маса всього живого на Землі мільярди років тому була такою ж, як і сьогодні. Це означає, що жива природа виникла відразу в усьо-

му своєму об'ємі і чисельності, бо інакше вона не могла б ви­жити.

Не можна вважати раціоналізм, який український народ та деякі інші народи відчули на собі, нешкідливим. Твердження, що марксистсько-ленінське вчення всесильне, бо воно вірне, заперечене практикою будівництва соціалізму у багатьох краї­нах світу.

Некритичне сприйняття еволюційної теорії змушує дивитись на людську історію як на закономірне сходження від дикості до цивілізації, а звідси недалеко й до твердження, що одні народи стоять на ранній, а інші — на пізній стадії розвитку. Дарвінівська теорія боротьби усіх проти усіх, теорія боротьби за саме тільки існування, не може бути змістом життя. Не може бути змістом історії марксистська теорія боротьби класів, ані гітлерівська тео­рія боротьби рас і національних шовінізмів. Не існує повного детермінізму у фізиці (це одне з найреволюційніших відкриттів сучасного природознавства), відсутній детермінізм і в історії.

Редукціонізм веде до охлократії, влади, що діє відповідно до миттєвих настроїв натовпу, слідом за чим настає влада тиранів.

Влада охлократії, як правило, з'являється під час бунту мас. Коріння бунту, як стверджує відомий філософ сучасності Хосе Ортега-і-Гассет, криються у тому, що проста людина вирішила правити світом. Вона, почуваючи себе простаком, проголошує своє право на простацтво і відмовляється визнавати вищі інстанції. І комуністи, і фашисти оголошували “просту люди­ну” основою основ: кухарка може керувати державою. Ліквідується будь-який принцип ієрархічності. Але без ієрархії і відчуття необхідності принципу ієрархічності суспільство роз­падається. Якщо кожен має бути “як всі” — це означає, що ніхто не відчуває ні в кому потреби. А це призводить до герме­тизації особи. Герметизм і непокірність — основні риси збун­тованого примітива.

Ортега вважає, що без “добірних меншин” людство втратило б свої найістотніші риси. Головна елітарна риса, в його ро­зумінні, — це самодисципліна, це ті, що від себе багато вимага­ють і беруть на себе нові труднощі та обов'язки.

Історичний процес, за Ортегою, не падає в руки, як дозрілий плід, а мусить бути вироблений з почуттям відповідальності елітою суспільства. Атрофія цього почуття приводить до пану­вання концепції історичного детермінізму.

Доки маса відчуває, що еліта є елітою, вона не думає про бунт. Але коли еліта деградує або коли вона відсутня, то проста людина припускає, що у світі немає нічого іншого, а отже й найкращого, ніж вона. А це автоматично веде до виключення з життя принципу нації та націоналізму, як основного критерію та основної вартості. Бо якщо усі люди однакові, то, природно, зникає й ідея неповторності і незамінності національного ба­гатства. Тобто, брак націоналізму призводить до того явища, що його Ортега оцінює як бунт мас.

Категорія нації автоматично накладає на людину мету й обо­в'язок і будує ієрархічну драбину — антипод вседозволеності. Без національної ідеї традиція і ієрархічність немислимі. Без поєднання реформ з феноменом нації суспільство приречене на загибель. Найвидатніші постаті в історії людства ті, що слу­жили своїй нації.

Європа сьогодні, не дивлячись на економічну і політичну інтег­рацію, являє собою комплекс малих націй. Ідея нації і націо­нального почуття були її найкращими винаходами. Європа силь­на своєю вічною нез'єднаністю; несприйняттям своїх націй до будь-яких спроб глобалістичного злиття. Вона залишається “Європою батьківщин”.

В Україні тривалий час була відсутня та категорія людей, яка могла б об'єднати волелюбні сили у залізний український ритм. Поява національної еліти є життєво необхщною потребою для існування незалежної Української держави.

Історія цивілізації засвідчує, що розвитком людства керують дві сили. Перша прагне підкорити людство в усіх сферах і на усіх рівнях його життя одному верховному початку, в його ви­ключній єдності, намагається змішати і злити всю різноманіт­ність часткових форм, подавити самостійність особи, свободу особистого життя. Один вождь і мертва маса рабів — ось ос­таннє здійснення цієї сили. Коли б вона стала домінуючою, то людство скам'яніло б в мертвій одноманітності і нерухомості. Але разом з тим діє інша, протилежна сила: вона прагне розби­ти твердиню мертвої єдності, дати скрізь свободу уособленим формам життя, свободу особі і її діяльності, під її впливом ок­ремі елементи життя людства стають висхідними, діють виключ­но із себе і для себе, загальне втрачає значення реального суттє­вого буття, перетворюється в щось від'ємне, пусте, в формаль­ний закон, і зовсім позбавляється будь-якого смислу. Загальний егоїзм і анархія, множинність окремих одиниць без будь-якого внутрішнього зв'язку — ось крайнє вираження цієї сили. Коли б вона мала виключність, то людство розпалося б на свої складові стихії, життєвий зв'язок розірвався б, а історія закін­чилася б війною усіх проти усіх, самознищенням людства. Обидві ці сили мають негативний, виключний характер: перша виключає вільну множинність часткових форм і особистих еле­ментів, вільний дух, прогрес; друга негативно ставиться до єдності, до загального верховенства початку життя, розриває солідарність цілого. Якби тільки ці дві сили керували історією людства, то в ній не було б нічого, окрім ворожості і боротьби, не було б ніякого позитивного змісту; в результаті історія була б лише механічним рухом, що визначається двома протилеж­ними силами. Але людство — не мертве тіло, а історія не меха­нічний рух, а тому необхідна присутність третьої сили, яка дає позитивний зміст двом першим. Звільняє їх від виключності, примирює єдність вищого начала з будь-якою множинністю часткових форм і елементів, будує, таким чином, цілісність за­гальнолюдського організму і дає йому внутрішнє життя. Такою силою є духовність людини.

Два з половиною тисячоліття тому, у добу розквіту грецької культури, постала прірва між “духом” і “матерією”, тоді-то й розбилася єдність життя, поділившись на дві сфери: духовну і матеріальну. Конфлікт між цими двома штучно створеними світами — це історія кризи сучасного людства. Конфлікт мав і досі має значення не лише академічне: він проникає в усі ділянки життя, як соціальну, так і політичну. Більшовизм зробив з “ма­теріалізму” зброю, щоб знищити свободу людської думки, — це одна крайність. Друга крайність — “ідеалізм”, піднесений на постамент божества, який має виправдовувати втечу від жорстокої реальності і звільнення від усіх обов'язків боротися за краще і духовно багатше життя на Землі.

На думку видатного французького філософа П'єра Теяра де Шардена (1881—1955) протиріччя між духом і матерією немає;

матерія так само “божеська”, як і дух. Дух і матерія — це не дві речі, а два стани, два обличчя однієї і тієї ж космічної Суб­станції, залежно від напрямку, з якого її спостерігають.

Усе в космосі починається від матерії; але навіть найелемен­тарніша матерія має своє нематеріальне ядро. Матерія перебу­ває в безупинному русі, постійно оновлюючись і вдосконалюючись. У ній від початку закладено потенцію життя. Упродовж сотень мільйонів років від появи життя розвивалась у живій клитині свідомість, доки з'явилась мисляча, самосвідома істо­та, людина. Початок життя, важає П'єр Теяр де Шарден, це перший грандіозний стрибок у розвитку буття, поява людини — другий. З людиною прийшов і дух.

На думку де Шардена еволюція мала і матиме за мету з'єдна­ти світ із своїм творцем. Еволюція не лише має напрям, а й сенс, а саме: дедалі більше одуховлення матерії, вдосконалення і збагачення свідомості, поєднання усіх елементів існування в стані найвищої аморизації людства і космосу взагалі.

В окремі періоди розвитку цивілізації духовність відступала на задній план, але вона не зникала, проте у кризових випад­ках вона об'єднувала людство, давала йому наснагу для бороть­би за виживання. Так було, наприклад, у роки другої світової війни, коли демократія перемогла фашизм. Духовність бере гору під час різноманітних стихійних лих, епідемій, екологічних криз та ін.

Зараз розпочався процес посиленої цивілізації і одуховлення:

спрощується соціальна структура кожного суспільства, а отже й народу, держави і права. Людство прагне досягти максималь­ного напруження свідомості. Розвиток матеріальної сторони в еволюції людства немислимий без необхідного розвитку думки і збагачення свідомості. Людству необхідно більше досліджува­ти, більше думати, більше пізнавати, більше єднатись, більше любити. Подальший розвиток духовності сприятиме об'єднан­ню двох сил, що спрямовують розвиток людської цивілізації. Це сприятиме подальшій демократизації окремих суспільств.

Комуністична ідеологія стверджувала, що у демократії є свої береги — держава, закон, право. Усе це ніби правильно, але якщо тільки слова викласти у зворотному порядку. Коли на перше місце ставиться держава, ущербу зазнає особа. Коли ж підкреслюється пріоритет права, мається на увазі рівність осо­би і держави, взаємна відповідальність один перед одним.