б) Протиправний акт (делікт) — не заперечення, а умова права

Можна зробити висновок, що передбачені правовим порядком вчинок чи відсутність вчинку (саме вони обґрунтовують застосування примусового акту в рамках цього правопорядку) представляють обставини справи, а акт примусу, який виникає внаслідок цих обставин, репрезентує наслідок неправового акту або санкцію.

Отже, відношення між протиправним актом і наслідком протиправного акту полягає не в тому, що вчинок чи відсутність учинку пов’язані з актом примусу як зі своїм наслідком через те, що цей вчинок — чи його відсутність — представляють протиправний акт або делікт (саме з такого зв’язку виходить традиційна юриспруденція). Суть цього відношення в тому, що вчинок чи його відсутність — це протиправний акт або делікт, бо вони пов’язані з актом примусу як зі своїм наслідком. I не якась іманентна якість чи зв’язок із метаправовою, природною чи божественною нормою (себто із середовищем, що породжує позитивне право) спричиняються до того, що певну людську поведінку вважають протиправним актом або деліктом. Причина цього полягає виключно в тому, що позитивний правовий порядок робить таку людську поведінку умовою примусового акту, себто умовою санкції.[74]

Вчення, яке домінує в традиційній юриспруденції й відповідно до якого поняттям протиправного акту й наслідкові протиправного акту властивий оцінковий компонент і протиправний акт обов’язково означає щось неморальне, а кара — щось ганебне, — неспроможне вже тому, що такі оцінкові елементи мають дуже відносний характер. Може бути справді так, що певні вчинки чи відсутність учинків, котрі правовий порядок визначає як умови для примусових актів, на думку деяких людей, суперечать моралі. Проте, на думку інших людей, такої суперечності може й не бути. Згідно з більшістю чинних правових порядків чоловіка, який вбиває свою зрадливу дружину чи її коханця, вважають злочинцем. Проте багато хто зовсім не стане засуджувати такого чоловіка, а навіть схвалюватиме його вчинок, вважаючи, що чоловік реалізував своє природне право захисту шлюбу. Певний прошарок суспільства не вважає дуелі, за яку належить кара, такою, що суперечить моралі. Навпаки, для них це моральний обов’язок, а ув’язнення за такий вчинок, на їхню думку, не позбавляє честі того, хто цей вчинок здійснив. Вчення про те, що протиправний акт можна в основному оцінити з позицій моралі, відступає перед цивільним деліктом і правовим наслідком, пов’язаним із цим деліктом.

Вживаючи терміни «не-право», «протиправний акт», «проти- правність», «порушення права», «правопорушення», тим самим висловлюють ідею заперечення права, уявлення про щось, що стоїть поза правом і протистоїть йому, загрожує існуванню права, порушує, а то й зовсім ліквідовує його. Таке уявлення оманливе. Воно випливає з того, що зв’язок між нормою, яка приписує певну поведінку, та фактичною поведінкою, яка протилежна приписаній, тлумачать як логічну суперечність. Але логічна суперечність може існувати лише між двома положеннями, одне з яких стверджує, що «А» існує, а друге заперечує існування «А», або ж одне говорить, що «А» повинно існувати, а друге — що «А» існувати не повинно. Обидва положення не можуть співіснувати, оскільки правильним може бути лиш одне з них. Між положенням, яке встановлює норму про те, що людина повинна поводитися певним чином, та положенням, яке говорить, що ця людина так не поводиться, а поводиться протилежним чином, не існує жодної логічної суперечності. Обидва положення можуть стояти поруч і бути водночас правильними. Поведінка протилежного характеру не руйнує чинної норми, яка приписує певну поведінку — як могли б бути зруйновані кайдани, що сковують людину. Правові кайдани сковують і ту людину, котра гґорушує, «розбиває» право, адже норма не зазнає «ушкодження», як може зазнати «ушкодження» людина внаслідок спрямованого на неї акту примусу, себто коли загроженим стає саме її існування. Коли нормативний порядок приписує певну поведінку, лише передбачаючи санкцію для поведінки протилежного характеру, суть цього припису повністю реалізують у гіпотетичному рішенні, ЗГІДНО 3 яким у випадку певної поведінки слід застосувати певний примусовий акт. У цьому положенні протиправний акт постає як умова, а не як заперечення права. I тоді виявляється, що протиправний акт перебуває не поза правом і не спрямований проти права, а міститься в його межах. Він утворює обставини справи, які право реґулює і на які воно спрямоване безпосередньо й насамперед — як це праву й належить. Як і все інше, не-право може бути юридично усвідомлене як право. Яюцо говорять про поведінку, яка «суперечить» праву, то мають на увазі поведінку, що обумовлює застосування акту примусу; якщо ж згадують «узгоджену» з правом поведінку, то мають на увазі поведінку, протилежну за характером, яка виключає примусовий акт.

Коли правознавство тлумачить делікт, представлений у наївній донауковій думці як заперечення права чи як не-право, і говорить, що цей делікт — умова існування права, то цим самим правознавство робить те, що й теологія, яка тлумачить проблеми теодицеї (боговиправ- дання), коли пояснює проблему зла у світі, створеному абсолютно добрим і всемогутнім Богом. Позаяк усе створене Богом слід витлумачити, перед людиною постає запитання: як пояснити зло, якщо вважати, що воно існує за велінням Божим? Послідовно монотеїстична теологія відповідає, що зло — це необхідна умова здійснення добра. Припущення, що зло не твориться Богом, а спрямоване проти Бога і що його коїть диявол, не узгоджується з монотеїстичною гіпотезою, оскільки містить у собі ідею анти-Бога, ідею протилежності Бога.

Делікт, себто передбачений правовим порядком учинок чи відсутність учинку, — це не єдина умова, за якої правовий порядок установлює санкцію, оскільки обставини справи, що створюють умову, можуть складатися — як ми ще переконаємося згодом — із дуже різних компонентів. Ці компоненти також можуть обумовлювати інші види людської поведінки, які деліктом не вважаються. Наприклад, законодавчий акт, що виробляє загальну норму, яка, своєю чергою, визначає, що таке делікт, та судовий акт, за допомогою якого визначають конкретний випадок делікту. Оскільки існують й інші умови встановлення санкцій, виникає запитання: як відрізнити поведінку, що вважається деліктом, від інших умов — і особливо від іншої людської поведінки, яку вважають складовою обставин справи, що обумовлюють застосування санкцій. Зазвичай делікт — це поведінка тієї людини, проти якої (внаслідок цієї поведінки) спрямовано акт примусу, що функціонує як санкція. Таке визначення делікту годиться лише тоді, коли санкція застосовується проти правопорушника — себто проти того, хто, повівшись саме так, і скоїв делікт. Пізніше ми ще розглянемо випадок відповідальності правопорушника за власну поведінку. Але санкцію застосовують не завжди і не лише до правопорушника, а також і до когось іншого (чи до інших). Це може бути відповідальність за поведінку іншої людини. Тоді правовий порядок повинен визначити зв’язок, у якому перебуває правопорушник до особи (чи до осіб), що відповідальні за його делікт. Правовий порядок може передбачати відповідальність батька чи дружини правопорушника, інших членів родини чи якоїсь ширшої групи, до якої належить правопорушник. Якщо для простоти вислову назвати всіх індивідів, хто певним чином пов’язаний у рамках правового порядку з правопорушником і відповідальний за його делікт, «близькими» правопорушника (маємо на увазі близькість родинну, етнічну чи спільне громадянство), то делікт можна визначити як поведінку тієї людини, проти якої або проти близьких якої спрямовано санкції — наслідки її вчинку.

28.