в) Так зване самозобов ’язання держави; правова держава

Тільки на основі проведеного вище аналізу поняття держави можна правильно зрозуміти те, що традиційна теорія означує як «самозобов’язання держави», описуючи, мов факт, котрий має полягати в тому, що держава, існуючи спочатку як така собі незалежна від права соціальна дійсність, спершу створює право, а вже тоді цьому праву —• так би мовити добровільно — підпорядковується.

Про самозобов’язання держави можна говорити хіба в тому сенсі, що обов’язки й права, які приписуються особі держави, установлюються саме тим правовим порядком, персоніфікацією якого й виступає особа держави. Це приписування державі, себто посилання на сукупність правового порядку та здійснена завдяки цьому її персоніфікація є — і на цьому знов і знов доводиться наголошувати — суто розумовою дією, допоміжним знаряддям пізнання. Що існує як предмет нашого пізнання, так це тільки право.

Коли визнавати державу за певний правовий порядок, то будь-яка держава є правовою державою, і цей вираз являє собою плеоназм. Однак насправді його вживають на означення особливого типу держави — того, власне, котрий відповідає вимогам демократії та забезпеченого правопорядку. «Правова держава» у цьому специфічному розумінні слова — це відносно централізований правовий порядок, відповідно до якого судочинство й урядування є пов’язаними через закони, себто через загальні норми, які приймає обраний народом парламент за участі, чи без неї, глави держави, котрий очолює уряд; члени уряду відповідають за свої акги, суди є незалежними, а громадянам гарантуються певні права й свободи, зокрема свободи віри, совісті й слова.