16) Права держави

Коли під суб’єктивним правом розуміти певне рефлексне право, котрому надано, як ми вже зазначили вище в іншому зв’язку, правомочність робити чинним невиконання обов’язку, тотожного цьому рефлексному праву, і коли суб’єктом цього права виступає індивід, що його правовий порядок наділив цією правомочністю, тоді права, тлумачені як права держави, є правами цього індивіда, котрий у своїй ролі органу держави якраз і повинен здійснювати цю правомочність.

Іноді обов’язки відмови від приписуваних державі деліктів — обов’язки, котрі становлять переважну частину карного права, — тлу- мачаться як такі, що стосуються не тільки людей, безпосередньо за- торкнутих їх невиконанням, а й, опосередковано, також держави, й тому говорять, особливо з огляду на те, що пред’явлення вимог стосовно порушення цих обов’язків здійснюється державним обвинувачем як державним органом, про право держави на відмову від цих деліктів. Що держава має відмовлятися від приписуваних їй деліктів, це випливає з припущення, що йдеться тут не тільки про поведінку, шкідливу стосовно потерпілого від неї індивіда, а й про поведінку, шкідливу взагалі, себто про таку, яка порушує інтереси всіх індивідів, котрі належать до правової спільноти, і йдеться тут аж ніяк не про безпосередньо заторкнутого, а про індивіда, котрий функціонує в ролі органу правової спільноти, органу, що захищає інтереси цієї спільноти чи то всіх її членів. Ha основі таких міркувань можна і в цьому випадку вести мову про колективні права членів держави.

Інколи говорять також про право держави карати злочинця. Таке право — як рефлексне право — подибується лише тоді, коли існує правовий обов’язок приймати покарання, себто коли поведінка, завдяки якій індивід уникає присудженого йому покарання, пов’язується з додатковим покаранням.

Особливу вагу мають речові права, й зокрема державні права власності. Адже ці права становлять осердя майна, що тлумачиться як державна власність, що, як доведено вище, відіграє основну роль у приписуванні державі як бюрократичному апаратові урядовців і тому відіграє певну роль і в приписуванні тієї функції, котра означується як безпосереднє державне урядування.

Право власності індивіда на річ полягає в тому, що всі інші індивіди зобов’язуються терпіти фактичне розпоряджання індивіда своєю річчю, користування нею, некористування, ба навіть знищення її, а ще це право означає, що індивід, щодо якого існують обов’язки (поблажливого) терпіння інших, має правомочність робити цю річ предметом правочинів, а також засвідчувати через позов невиконання іншими індийідами обов’язку (поблажливого) терпіння. У нормальному випадку одному й тому самому індивідові належить правомочність розпоряджатися річчю фактично й за допомогою правочинів, а також реалізація цієї правомочності. Цей індивід є власником цієї речі. Коли ж описувати той зміст, що тлумачиться як право власності держави на певну річ, без допоміжного засобу приписування, тоді слід сказати, що фактичне та правочинове розпоряджання річчю певних індивідів, які здійснюють акти розпоряджання відповідно до ідеї розподілу праці й на виконання свого посадового обов’язку, є застереженим у той спосіб, що всі інші індивіди зобов’язуються поблажливо терпіти ці акти й таким чином відтручуються від володіння річчю та що правомочністю засвідчувати через позов невиконання обов’язку (поблажливого) терпіння наділяються певні індивіди, котрі мають таку саму кваліфікацію, як і ті, за ким застережено фактичне й розпоряджання тією річчю. Очевидно, що це не один і той самий індивід, кому належить і фактичне та правочинове розпоряджання річчю, й реалізація тієї правомочності — що розглядувані функції розподіляються між різних індивідів. При цьому не слід забувати, що й фактично розпоряджатися річчю, котра тлумачиться як державна власність, зокрема користуватися нею, випадає не всім індивідам, що є членами держави. Коли державі належить якийсь будинок чи транспортний засіб, то користуватися ним можуть лише певні індивіди, і TO в юридично відрегульований спосіб. Але навіть коли б котрий-небудь один індивід певної кваліфікації перебрав усі розглядувані функції на себе, чого насправді ніколи не буває, то й тоді ніхто б не розглядав цього індивіда як власника, оскільки виходили б із припущення, що і в цьому випадку, як і в інших, такий індивід виконує ці функції не в своїх інтересах, а в інтересах усієї сукупності, себто всіх індивідів, які належать до конституйованої правовим порядком спільноти; сказати б інакше: розглядуване право слугує захистові інтересу не цього конкретного індивіда, а всієї спільноти. Припускання — відповідне фактичним обставинам чи фіктивне — подібного інтересу спільноти створює критерій приписування розглядуваних функцій, виконуваних певними індивідами в ролі державних органів, а отже, й розглядуваного права — членам спільноти. Фактично це приписування членам державної спільноти включається до приписування фіктивній особі держави у випадку приписування прав власності. Одержавлення власності завжди розуміється як оспільнотнення, осуспільнення власності. Обидва ці вирази вживаються як синоніми. У цьому розумінні державна власність є колективною власністю, державний набуток — колективним набутком членів держави, себто приписування може робитися й особі держави, й реальним людям, що утворюють конституйовану правовим порядком спільноту, означувану як держава. B обох випадках приписування містить у собі фікцію. У звичайному слововжитку одне приписування включається до другого. Коли наголошують на одному, то кажуть, що індивіди, котрі виконують функції, пов’язані з власністю, є органами держави, що ця власність є державною власністю, а коли наголошують на другому, то кажуть, що ці індивіди репрезентують, себто представляють, народ і що ця власність є народною власністю.