Правові погляди та світогляд

Протиріччя між цими двома моністичними побудовами співвідношення між державним і міжнародним правом, себто обох способів, у які досягається пізнавана єдність будь-якого чинного права, разюче схожа на протиріччя, що існує між суб’єктивістським та об’єктивістським світоглядами.

Достоту як суб’єктивістський світогляд виходить зі свого власного суверенного «Я», щоб осягнути зовнішній світ, і тому здатен його збагнути не як зовнішній світ, а як лиш власний внутрішній світ, як уявлення і волю отого «Я», так і побудова, означувана як примат державного правового порядку, виходить із поняття власної суверенної держави, щоб осягнути зовнішній світ права, міжнародне право та інші державні правопорядки, й тому спромагається збагнути цей зовнішній світ тільки як внутрішнє право, як складову правопорядку своєї власної держави. Подібно до того, як суб’єктивістське, егоцентричне світотлумачення призводить до соліпсизму, себто до такого погляду, ніби існує тільки власне «Я», власна суверенна сутність, а все інше існує тільки в тому «Я», тільки з нього виходить, і тому не можна зважати на претензії інших сутнос- тей теж бути суверенними «Я», так і примат правопорядку власної держави призводить до того, що тільки власна держава може розумітись як суверенна, оскільки суверенітет однієї, себто власної держави, виключає суверенітет усіх інших держав. У цьому розумінні можна означити примат правопорядку власної держави як державний суб’єктивізм, ба навіть як державний соліпсизм. I подібно до того, як об’єктивістський світогляд, виходячи лише з реального зовнішнього світу, осягає «Я», і то не тільки власне «Я» спостерігача, а й будь-яке «Я», причому дозволяючи цьому «Я» бути не суверенною сутністю і центром світу, а лиш об’єднувальною складовою світу, так і побудова, означувана як примат міжнародного правового порядку, виходить із зовнішнього світу права, з міжнародного права як чинного правопорядку, щоб осягнути правове існування окремих держав, — але при Цьому дозволяючи їм мати чинність не як суверенних авторитетів, а тільки як часткових правопорядків — складових загального міжнародного правопорядку. I подібно до того, як це протиріччя жодним чином не впливає на наукове пізнання світу, бо й світ як предмет цього пізнання, і природничі закони, що його описують, залишаються одними й тими ж самими незалежно від того, чи цей світ мислиться як внутрішній світ котрогось «Я», а чи «Я» увнутрішнюється в світі, так і протиріччя між обома юридичними побудовами не справляє жодного впливу на зміст права, міжнародного чи державного, і правові положення, котрими описується їхній зміст, лишаються одними й тими ж самими, незалежно від того, чи міжнародне право осмислювати як таке, що входить до державного, чи державне право вважати за таке, яке входить до міжнародного.

Протиріччя між цими двома юридичними побудовами можна ще порівняти з протиріччям, що існує між геоцентричною, птоле- меївською, й геліоцентричною, коперніківською, картинами світу. Подібно до того, як, за однією побудовою з двох, власна держава ставиться в центр правового світу, так і в птолемеївській картині світу наша Земля опиняється в центрі, довкола якого крутиться Сонце. I як, за другою побудовою, міжнародне право стоїть у центрі правового світу, так і в коперніківській картині Сонце перебуває в центрі, довкола якого обертається наша Земля.

Однак це протиріччя двох астрономічних картин світу є лише протиріччям двох різних систем співвідносних понять. Макс Планк[140] зауважує стосовно цього: «Коли взяти, наприклад, якусь систему співвідносних понять, котра тісно пов’язана з нашою Землею, тоді доводиться визнати, що Сонце рухається на небі, й навпаки: якщо прив’язати систему співвідносних понять до нерухомої зірки, тоді Сонце перебуватиме в спокої. У протиставленні цих двох формулювань немає ні протиріччя, ні неясності, бо йдеться тут лише про два відмінні способи спостереження. За фізикалістською теорією відносності, яка нині може вважатися надійним активом науки, обидві системи з відповідними їм способами спостереження є цілком коректними й однаково виправданими, і неможливо в принципі розсудити між ними на користь котроїсь однієї за допомогою якихось вимірювань чи обрахунків, не впадаючи при цьому в сваволю». Te саме є дійсним і стосовно обох юридичних побудов свівідношення між державним і міжнародним правом. Протиріччя між ними спирається на різницю між двома різними системами співвідносних понять. Одна з них прив’язана до правового порядку власної держави, а друга — до міжнародного правопорядку. Обидві системи є однаково коректними й однаково виправданими. I неможливо науково розсудити поміж них на користь котроїсь однієї за допомогою хоч би яких міркувань юридичної науки. Правознавство тільки й може, що викласти обидві й констатувати, що, коли вже існує необхідність визначити співвідношення між державним і міжнародним правом, слід прийняти котрусь одну з двох систем співвідносних понять. A саме рішення слід шукати поза межами правової науки. Воно може бути визначене за допомогою якихось інших, тільки не наукових — скажімо, політичних міркувань. Для кого цінним є уявлення про суверенітет своєї держави, бо ця людина у своєму піднесеному самоусвідомленні самоідентифікувалася з рідною державою, той віддасть перевагу приматові державного правового порядку перед верховенством міжнародного правопорядку. A кому цінніша ідея світової правової організації, той віддасть перевагу приматові міжнародного права перед верховенством державного права. Це не означає, як уже наголошувалося, нібито теорія про примат державного правового порядку не настільки відповідає ідеалові світової правової організації, як ідея верховенства міжнародного правопорядку. Але вона, як видається, слугує виправданням для такої політики, що відхиляє будь-яке далекосяжне обмеження свободи дій держави. Це виправдання спирається на хибний висновок, у якому фатально обігрується двозначність поняття суверенітету: то найвищий правовий авторитет, то необмежена свобода дій. Але ж цей хибний висновок, як ми вже довели, входить «залізною» складовою частиною до політичної ідеології імперіалізму, що оперує догмою державного сувереніте- ту. Te саме є слушним — mutatis mutandis, із застереженнями, — і для переваги примату міжнародного правового порядку. Цей останній для ідеалу скількимога менш обмеженого суверенітету, в сенсі свободи дій держави, підходить не менше, ніж примат правового порядку окремої держави, але він, як видається, охочіше виправдовує масштабне обмеження свободи дій держави, ніж на те пішло б верховенство державного правопорядку. I це також хибний висновок, — але й цей хибний висновок відіграє фактично вирішальну роль у рамках політичної ідеології пацифізму.

Чисте Правознавство, викриваючи ці хибні висновки, позбавляючи їх видимості логічних доказів, що самі по собі були б неспростовними, та зводячи їх до політичних арґументів, які можна заперечувати подібними контраргументами, розчищає дорогу для обох цих політичних розвитків, не постулюючи й не виправдовуючи ні одного, ні другого. Адже як теорія воно ставиться до них безсторонньо.

<< | >>

↑

Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Правові погляди та світогляд:

- Комерційне право України - Корпоративне право України - Медичне право України - Теорія держави і права України -