Правова норма та правове положення

Оскільки правознавство пізнає людську поведінку лише до тієї міри, до якої воно є змістом правових норм, себто до якої визначається правовими нормами, воно є нормативним тлумаченням фактів цієї поведінки.

Можна погодитися, що з точки зору кантівської теорії пізнання правознавство як пізнання права (як і всяке пізнання) має установчий характер і тому «виробляє» свій предмет так, щоб охопити його як єдине ціле.

Різниця між функцією правознавства та функцією правового авторитету, а звідсіля — між продуктами діяльності одного та іншого часто не- хтується. Це відображається і в мовній практиці, де право та правознавство часто виступають як синоніми[55]. Наприклад, говорять про класичне міжнародне право, а мають на увазі певну теорію міжнародного права. Або ж висловлюють точку зору, що правознавство є джерелом права — у тому розумінні, що від правознавства можна чекати зобов’язливо- го рішення правового питання. Але правознавство може лише описувати право — воно не може щось приписувати, як це робить (у випадку загальних та індивідуальних норм) право, вироблене правовим авторитетом[56]. Жоден юрист не може заперечувати істотної різниці між законом, опублікованим у юридичному бюлетені, та юридичним коментарем до цього закону, або кримінальним кодексом та підручником з криміналістики. Різниця полягає в тому, що приписи, які формулює правознавство, які описують право й нікого ні до чого не зобов’язують та ні на що не вповноважують, можуть бути істинними (wahr) або неістинни- ми (unwahr), тимчасом як обов’язкові норми, що їх запроваджує правовий авторитет і що зобов’язують чи вповноважують правових суб’єктів, є не істинними чи неістинними, а чинними або нечинними — так само як і факти буття не можуть бути істинними чи неістинними: вони або існують, або не існують. Істинними чи неістинними можуть бути лише висловлювання про ці факти. Візьмемо для прикладу положення з підручника цивільного права, яке говорить, що, відповідно до норм державного права (а саме це право є предметом викладу в підручнику), той, хто не дотримується обіцянки одружитися, повинен відшкодувати завдані збитки, бо інакше буде конфісковано його майно. Це положення недійсне, якщо в нормах державного права, що є предметом викладу в підручнику, не передбачено такого відшкодування, а отже, немає і такого зобов’язання. Відповідь на запитання, чи є чинною така норма в рамках правового порядку, може бути (хоча й опосередковано) знайдена, адже, щоб набути чинності, така норма повинна бути вироблена емпірично зафіксованим актом. Але встановлена правовим авторитетом норма, яка передбачає відшкодування збитків та примусове виконання рішення в разі дії протилежного характеру, не може бути істинною чи неістин- ною — адже вона не є висловлюванням, вона не описує об’єкта, а тільки робить припис щодо нього, і в цьому сенсі виступає предметом, який потребує опису — що й робить правознавство. Встановлювана законодавцем норма, що передбачає конфіскацію майна того, хто через невиконання обіцянки одружитись заподіяв збитки і не відшкодував їх, має, з точки зору логіки, інший характер, ніж сформульоване правознавством положення, яке описує цю норму, проголошуючи, що, коли хтось не відшкодовує збитків, заподіяних невиконанням обіцянки одружитись, то його майно повинно конфісковуватися. Тому рекомендують розрізняти обидва висловлювання також термінологічно, називаючи їх відповідно правовою нормою і правовим положенням. Звідси випливає, що правові положення, які формулює правознавство, не є простим повторенням правових норм, запроваджених правовим авторитетом. Щоправда, необгрунтованість заперечення, ніби тут має місце зайве повторення, не така очевидна, як того закиду, начебто природознавство є зайвим, якщо існує природа. Адже природа не втілюється, як право, у мовлених чи написаних словах. Запереченню, що, мовляв, сформульоване правознавством правове положення є зайвим, якщо існує правова норма, описана в цьому положенні й запроваджена правовим авторитетом, можна протиставити лише посилання, що, за логікою речей, слід говорити про «зайвість» правознавчої характеристики кримінального кодексу, коли існує кримінальний кодскс, та про «надлишковість» правознавства, коли існує право.

Оскільки правові норми, виступаючи як приписи, себто ставлячи вимогу, надаючи дозвіл чи уповноважуючи, не можуть бути істинними чи неістинними, виникає запитання: як можуть бути застосовані логічні принципи, особливо положення про суперечність та правила про висновування висновків (хоча чисте правознавство віддавна застосовувало їх), якщо — згідно з традиційною точкою зору — ці принципи можна застосовувати лише до висловлювань, що можуть бути істинними або неістинними? Відповісти на це можна так: логічні принципи можна застосувати до правових норм (якщо не прямо, то опосередковано) тією мірою, якою вони можуть застосовуватися до правових положень, що описують ці правові норми. Дві правові норми суперечать одна одній, а отже, не можуть водночас вважатися чинними, якщо суперечать одне одному правові положення, що описують ці норми. Водночас правова норма може бути виведена з іншої, якщо правові положення, що описують їх, входять до логічного силогізму.

He суперечить викладеному вище і той факт, що ці положення є приписами (та вони й повинні бути приписами), бо описують вони норми обов’язковості. Положення, що описує чинність норми кримінального права, згідно з якою за крадіжку визначається термін ув’язнення, було б неістинним, якби в ньому було сказано, що згідно з цією нормою крадіжка карається ув’язненням, — адже трапляються випадки, коли — незважаючи на цю норму — покарання за крадіжку фактично не накладається. Це може статися, наприклад, якщо злодій уникне покарання. Адже правове положення, яке описує цю норму кримінального права, може бути сформульоване хіба що в такому вигляді: «Якщо хтось скоює крадіжку, то він повинен бути покараний». Але «повинність» правового положення має не характер припису, як «повинність» правової норми, а характер опису. Ця двозначність слова «повинен» не помічається, коли приписи ототожнюються з імперативами[57].

19.