в) Чинність норми та сфера її чинності

Словом «чинність» («Geltung») ми позначаємо специфічне існування норми. Коли ми описуємо суть чи значення акту, який встановлює норму, ми говоримо, що людська поведінка регулюється за допомогою цього акту: з метою цього регулювання ми віддаємо накази, розпорядження, забороняємо, дозволяємо, уповноважуємо.

Оскільки чинність норми є повинністю, а не буттям, чинність норми слід також відрізняти від її дієвості (Wirksamkeit), що є буттєвим фактом (Seinstatsache). Дієвість означає фактичне застосування і реалізацію норми — себто, що фактично реалізується людська поведінка, яка цій нормі відповідає. Te, що норма є чинною, означає дещо інше, ніж те, що вона фактично застосовується та реалізується — навіть коли між чинністю та дієвістю існує певний зв’язок. Правова норма лише тоді вважається об’єктивно чинною, коли людська поведінка, яку вона реґулює, фактично відповідає їй — хоча б до певної міри. Норма, яка ніде й ніколи не застосовується і не реалізується (себто норма, про яку зазвичай кажуть, що вона до певної міри не є дієвою), не розглядається як чинна. Мінімум так званої дієвості є умовою чинності норми. Хоча слід враховувати і можливість поведінки, яка не відповідає нормі. Норма, котра б рекомендувала, що повинно відбутися те, про що відомо заздалегідь і що з необхідністю повинно відбуватися завжди та всюди з огляду на природний закон, була б такою ж безглуздою, як і норма, котра б рекомендувала, що повинно відбутися те, про що відомо заздалегідь, що таке — з огляду на природний закон — взагалі не може відбутися. Чинність і дієвість правової норми також не збігаються у часі. Правова норма набуває чинності ще до того, як стає дієвою, себто до того, як вона виконується та застосовується. Суд, що застосовує закон у котромусь конкретному випадку безпосередньо після того, як цей закон видано (а отже, він не міг ще стати дієвим), застосовує чинну правову норму.

Якщо під твердженням: «норма стосується певної поведінки», — розуміти поведінку, яка формує зміст норми, то норма стосуватиметься також інших обставин, відмінних від людської поведінки. Проте вона стосуватиметься їх до тієї міри, до якої ці обставини зумовлюють людську поведінку або виявляються через неї. Правова норма може визначати, що у випадку природної катастрофи ті, хто безпосередньо не постраждав від неї, зобов’язані по змозі надавати допомогу тим, хто постраждав. Коли правова норма визначає смертну кару за вбивство, то обставини цього протиправного вчинку — так само, як і його наслідки, — зводяться не лише до певної (а саме спрямованої на смерть іншої людини) поведінки, але полягають і в специфічній дії, в якій ця поведінка виявляється. A виявляється вона у смерті іншої людини, й ця смерть — якщо її розглядати з точки зору фізіології — не є процесом, здійснюваним людиною. Оскільки людська поведінка, включно з її умовами й способом реалізації, здійснюється в просторі й часі, то простір (так само, як і час) має обов’язково бути частиною змісту норми. Чинність норм, що регулюють людську поведінку взагалі, й чинність правових норм зокрема — це процес, що відбувається у просторово-часових рамках, якщо ці норми мають своїм змістом саме цей процес. Коли ми говоримо, що норма є чинною, то завжди маємо на увазі, що вона є чинною для певного простору і для певного часу, себто, що вона стосується поведінки, яка могла відбуватися «десь» і «колись» (навіть і в тому випадку, коли вона, можливо, й не реалізується).

Зв’язок норми з простором та часом є просторовою й часовою сферою чинності (Geltungsbereich) норми. Ця сфера чинності може бути як обмеженою, так і необмеженою. Норма може бути чинною лише для визначеного простору (себто для такого простору, що визначається нею або іншою, вищою за ранґом нормою) та для визначеного часу — себто може регулювати лише процеси в рамках визначених простору й часу. Однак вона може, відповідно до свого значення, бути чинною всюди й завжди, себто стосуватися процесів, які можуть відбуватися де завгодно й коли завгодно. У цьому й полягає суть норми, якщо тільки вона не містить жодних особливих застережень стосовно простору та часу і якщо жодна інша, вища за ранґом норма не обмежує її просторової та часової сфери чинності. He те, що вона тоді чинна поза простором та часом: просто її дієвість стосується тоді не якогось певного простору й не якогось певного часу. Тоді її просторо- во-часова сфера чинності є необмеженою. Сфера чинності норми є складником її змісту, а цей зміст може, як ми в цьому ще переконаємося, визначатися до певної міри іншою, вищою нормою[7].

Якщо вести мову про аспект часової чинності позитивної норми, то слід розрізняти час перед установленням норми та час після її встановлення. Взагалі норми стосуються лише майбутньої поведінки, хоча можуть стосуватись і минулого. Так, правова норма, яка ставить примусову дію в залежність від певної поведінки й визначає цю дію як санкцію, може зазначати, що людина повинна зазнати покарання, якщо вона припустилася певної поведінки не після встановлення норми, а ще до неї. B такому випадку її дія кваліфікується як злочин (делікт)[8].

Тоді кажуть, що норма має зворотну дію. Але і в випадку, коли правова норма визначає примусову дію як обов’язковий наслідок, право- ва норма може стосуватися не лише майбутнього, а й минулого. Вона може не тільки визначати, що за певних запроваджуваних нею умов у майбутньому повинна виконуватися примусова дія, але й встановлювати, що примусова дія, яка фактично виконувалась у минулому (хоч і не мала характеру обов’язковості, себто не виступала як санкція), повинна була виконуватись і в минулому, так що відтоді вона мае характер обов’язковості й виступає як санкція. Таким чином, наприклад у нацистській Німеччині виконувалися певні примусові дії, і на той час із правової точки зору вони були вбивствами. Однак через зворотну дію закону їх легітимовано, а поведінку, яка зумовлювала такі примусові дії, кваліфіковано як злочин. Через зворотну дію правова норма може скасувати чинність іншої правової норми, запровадженої до її прийняття. B результаті цього скасування обставини справи, що викликаються людською поведінкою, заднім числом позбавляються характеру злочину, а вже здійснені примусові дії, які за попередньою нормою вважались санкціями, не кваліфікуються як покарання чи виконання вироку. Застосовуючи принцип зворотної дії, можна, наприклад, за допомогою закону, прийнятого революційним урядом, скасувати прийнятий попереднім урядом закон, за яким певні дії прибічників цієї революційної партії карались як політичний злочин. Звичайно, події, що відбулася, не можна надати статусу такої, яка не відбулася. Але нормативне тлумачення колишньої події може бути змінене постфактум на новій нормативній основі, що встановлюється після події, яку слід тлумачити.

Поряд із просторовою та часовою сферою чинності норми можна розрізняти також особистісну й речову (матеріальну) сферу. Оскільки нормативно регульована поведінка — це людська поведінка, у кожній унормованій поведінці слід бачити особистісний і матеріальний елемент — людину, яка повинна поводитися певним чином, та способи цього поводження. Обидва елементи нерозривно пов’язані один з одним. При цьому< слід мати на увазі, що норма охоплює не безпосередньо людину, яка поводиться згідно з нормою, а в кожному разі лише певну поведінку людини. Особистісна сфера чинності стосується oco- бистісного елемента, який визначається нормою. Ця сфера чинності може також бути обмеженою й необмеженою. Моральний порядок може виступати з вимогою поширення норми на всіх людей, себто встановлювати, що поведінка, яка унормовується цим порядком, є нормою поведінки для кожної людини, а не для певної групи людей. У звичайному слововжитку ми говоримо, що цей порядок стосується всіх людей. Встановлювана нормами державного правового порядку поведінка — це поведінка людей, які живуть у межах держави, або ж — якщо живуть деінде — є громадянами цієї держави. У такому випадку говорять, що державний правовий порядок регулює лише поведінку людей, визначених саме таким чином. Лише ці люди підлягають державному правовому порядкові, себто особистісна сфера чинності обмежена цими людьми. Ми можемо говорити й про речову (матеріальну) сферу, оскільки маємо на увазі різні напрями унормовуваної людської поведінки: поведінки у господарській, релігійній, політичній сферах тощо. Про норму, що визначає господарську поведінку людей, кажуть, що вона регулює господарство, про норму, яка визначає релігійну поведінку, — що вона регулює релігійне життя, і т. ін. Ми говоримо про різні об’єкти регулювання, маючи при цьому на увазі різні напрями поведінки, які встановлюються нормами. Що норми постійно впорядковують, так це людську поведінку. Лише людська поведінка може врегульовуватися нормами. Інші обставини справи — відмінні від людської поведінки — можуть бути предметом нормативного врегулювання тільки у зв’язку з людською поведінкою. Як ми вже зауважували, це відбувається тільки тоді, коли обставини обумовлюють людську поведінку або випливають із неї. Поняття речової сфери чинності може знайти застосування в тому випадку, коли який-небудь загальний правовий порядок (наприклад, у випадку федеральної держави) розчленовується на кілька правових порядків, сфери чинності яких відмежовуються один від одного залежно від об’єктів, які вони врегульовують. Це спостерігаємо тоді, коли, наприклад, правові порядки держав — членів федерального утворення — можуть врегульовувати лише певні, перелічені в конституції об’єкти, або, як ми звикли висловлюватись, коли врегулювання цих об’єктів є компетенцією держав — членів федерації. Урегулювання ж усіх інших об’єктів залишається, проте, у сфері дії правового порядку федеральної держави (цей правовий порядок є також лише частковим правопорядком) або, іншими словами, підпадає під компетенцію федеральної держави. Однак речова сфера чинності загального правового порядку є завжди необмеженою до тієї міри, до якої такий правопорядок, згідно зі своїм призначенням, може регулювати поведінку людей, що перебувають у сфері її дії.