Стан громадянства

Поділ на громадян та іноземців - істотна риса давньоримської держави. Свобода проголошувалася необхідною передумовою правосуб'єктності, але в повному обсязі вона належала не всім вільним, а лише римським громадянам.

Проте з розвитком товарно-грошових відносин таке становище стало суперечити економічним потребам панівного класу, бо торгівля (в тому числі

зовнішня) була можливою лише на засадах рівності всіх її учасників. Не випадково з найдавніших часів у Римі з'явився інститут клієнтелли, коли римський громадянин укладав з чужоземцем спеціальну угоду, за якою зобов'язувався в якості патрона захищати правові інтереси свого клієнта, укладаючи договори, виступаючи замість нього в суді тощо. Патрон, замінюючи собою клієнта, не вважався його представником, і тому діяв від власного імені. Самі угоди подібного роду, не будучи передбачені цивільним правом, охоронялися силою релігії, яка погрожувала недобросовісному господарю божою карою.

Зростання торгового обороту згодом зумовило тенденцію не тільки надання чужоземцям певного (спочатку досить обмеженого), правового статусу, а і поступового зближення його з правовим статусом римських громадян.

Правовий стан громадян, латинів, перегринів. Римські громадяни не тільки володіли найбільш повною приватно-майновою правосуб'єктністю, але і займали привілейоване становище в публічно-правовій сфері. Так, тільки з числа римських громадян комплектувалась регулярна армія Давнього Риму.

Вони могли брати участь у народних зборах і мали там право голосу . їм також належало право займати виборні посади магістратів, а оскільки такі посади вважалися почесними, саме це право отримало назву їия .

Що стосується приватно - майнової правосуб'єктності римських громадян, то її утворювали у сукупності, по-перше, право створювати римську сім'ю шляхом вступу в шлюб, при якому діти від народження ставали римськими громадянами, і по-друге, право укладати договори і вчиняти інші дії щодо придбання і відчуження майна. Маються на увазі різноманітні дії, при яких не були потрібні договори (наприклад, заповіт). При цьому істотного значення набувала заповітна правоздатність (Іезіатепії іасііо) активна — Іезіатепіі іасііо асІі\а (право складати свій і засвідчувати чужий заповіт) і пасивна (право виступати в ролі спадкоємця за заповітом).

Іншу категорію осіб у Давньому Римі становили латини, правовий стан яких не був однорідним, найближче до римських громадян стояли так звані Із' уеіегех - "стародавні" латини, тобто вільне населення общин Лациума. яке колись разом з Римом складало Латинський союз, що припинив існування в IV ст. до н. е. Користуючись обмеженими правами в публічно-правовій .

Із соппиЬіі, як і римські громадяни. Жителі інших італійських общин (Іаііпі соїопіагіі) володіли тільки ]іі5 соштегсіі, а соппиЬіі - лише в тому випадку, якщо воно було спеціально надане окремим особам або населенню цілої общини. Право на звернення до суду з приводу вирішення майнових суперечок, а також порядок судочинства були для всіх латинів такими самими, як і для римських громадян.

У той же час за певних обставин римлянин міг змінити своє громадянство на становище латина, наприклад, з метою придбання земельної ділянки у щойно приєднаних до Риму провінціях, якщо їх землі держава надавала латинам на пільгових умовах, заохочуючи тим самим освоєння нових територій. З іншого боку, за певних умов і латин міг стати повноправним римським громадянином.

Наприклад, набували римського громадянства Іаііпі уеіегез, які переїздили на постійне проживання до Риму. Іншим латинам римське громадянство присвоювалось, якщо вони займали певні виборні посади в своїх общинах або за певні заслуги перед Римською державою. Оскільки різноманітного роду міграції призводили, з одного боку, до зростання населення Риму і, з іншого, до скорочення кількості жителів провінції, держава вживала заходів щодо їх обмеження. Так, переселення Іаііпі \еІеге8 до Риму стали дозволяти спочатку за умови залишення латином у місці свого колишнього проживання чоловічого потомства, а пізніше такий засіб набуття римського громадянства був зовсім скасований.

Обурення латинів, незадоволених своїм політичним не- рівноправ'ям у порівнянні з громадянами Риму (котрий, як вони справедливо вважали, багато в чому був зобов'язаний своїми військовими успіхами допоміжним латинським формуванням), стало одним із чинників, що призвели до так званої союзницької війни (90-89 рр. до н. е.), після якої Римська держава змушена була наділити правами римського громадянства все італійське населення.

Правосуб'єктність латинів, обмежена порівняно з правосуб'єктністю римських громадян, була все ж ширшою, ніж у вільного населення приєднаних до Риму територій.

Лише закон Каракалли (212 р. н. е.), що поширив права римського громадянства на всіх вільних жителів Римської імперії, ліквідував латинів та перегринів як особливі категорії осіб, зрівнявши їх у правах з римськими громадянами.

З числа вільних людей найнижчу сходинку соціальної драбини займали перегрини — громадяни іноземних держав, які опинилися на території Риму, а

також римські піддані, яким не було надане ні римське, ні латинське громадянство, ні навіть .. Йдеться, зокрема, про громадян держави, яка воювала з Римом і здалася на милість переможця. Громадяни такої держави, яка набувала тепер статусу римської колонії, не оберталися в рабство, як звичайні військовополонені, а зберігали свободу та називалися (дослівно - перегрини, котрі капітулювали).

Спочатку перегрини були в Римі абсолютно безправними. Разом із тим з розвитком товарно-грошових відносин економічні потреби примусили Римську державу забезпечити правову охорону і перегринам. Це здійснювалося як у приватному, так і на державному рівні в договорах, які Рим укладав з дружніми йому країнами і мали на меті взаємно гарантувати приватно-правовий захист інтересів громадян однієї держави на території іншої. Пізніше цей захист став охоплювати

рєгє£гіпі (ієсієіісіі.

Проте правова охорона перегринів забезпечувалася не шляхом надання їм окремих елементів статусу римських громадян, а іншим, специфічним способом: за допомогою особливої правової системи . Тільки законом Каракалли всі піддані Римської імперії були проголошені римськими громадянами, і, відповідно, перегринами відтоді могли вважатися в Римі лише іноземці. Але на цей час взаємопроникнення .

Правовий стан вільновідпущеників, латинів, перегринів. Свобода в Давньому Римі набувалася двома шляхами: людина могла бути вільною від народження або стати вільною в результаті відпущення з рабства.

Вільновідпущеник , за загальним правилом, набував правового статусу особи, який дарували свободу, і залежно від того, ким був колишній власник — перегрином, латином або римським громадянином - сам одержував статус, відповідний до правового стану перегрина, латина чи римського громадянина.

Але це правило мало і окремі винятки. Перш за все вільновідпущеники римських громадян не набували прав на зайняття посад , і з І ст " е. - виборчого права а їхнє право на вступ у шлюб не поширювалося спершу на шлюби з будь-якими вільнонародженими, а пізніше -тільки на шлюби із сенаторами.

У випадку звільнення з рабства поза встановленою для цього спеціальною процедурою вільновідпущеник взагалі не ставав вільним з точки зору сіуііє. Однак його свобода забезпечувалася претором, і він таким чином опинявся у своєрідному стані фактичної свободи. Лише у післякласичний період такі особи були поставлені в становище латинів і за назвою закону, що надав їм це становище (Іех Липіа ІЧогЬапа), стали називатися Іаііпі Лишати У той же час обсяг їхньої правоздатності був обмежений порівняно з правами інших категорій латинів. Вони не тільки не мали ,|и$ соппиЬіі, але й їхнє іи$ соттегсіі було значно урізане, оскільки не охоплювало здатності до укладення заповіту, у зв'язку з чим все їхнє майно переходило після смерті до колишнього господаря. Не випадково до Іаііпі Липіапі відносилися слова: „уіуипі иі ІіЬегі, тогіипіиг иі " (живуть як вільні, помирають як раби). Категорія 1а(іпі Липіапі продовжувала існувати і після того, як Іагіпі уеіегез та Іаііпі соїопіагіі отримали права римського громадянства, і була ліквідована лише Юстиніаном, котрий проголосив римськими громадянами всіх вільновідпущеників, якщо тільки вони були звільнені при п'яти свідках.

Винятки стосувалися рабів, підданих клеймуванню за скоєння тяжких злочинів. Згідно з Іех Аеііа 8еп(іа (4 р. н. е.), цим рабам у випадку їхнього подальшого звільнення присвоювався статус реге§гіпі (Іічіеіісіі

Вільновідпущеники перегринів, на відміну від самих перегринів, ніколи не могли стати громадянами Риму.

Не розривалися повністю стосунки вільновідпущеника з його колишнім господарем, який виступав тепер як його патрон (раїгопиз). Останній був зобов'язаний поважати патрона, зокрема, не мав права звертатися до нього з ганебними позовами , задоволення яких тягло обмеження правоздатності відповідача. Подавати до патрона інші позови вільновідпущеник міг не інакше, як з дозволу магістрату. Вільновідпущеник, який не дотримувався поваги до патрона, ризикував втратити свободу і знову стати рабом (геуосаііо іп «егуііиіешргоріег іпцгаїііиіііпет - повернення в рабство внаслідок невдячності).

Вільновідпущеник зобов'язувався надавати патрону різні послуги (орегае), якщо патрон їх потребував, а патрон, який зазнавав матеріальної скрути, мав право на утримання від вільновідпущеника (аіігпепіа). Майно вільно­відпущеника, який не залишав заповіту і не мав дітей, переходило до патрона в порядку успадкування.

Підставу "особливих відносин" між вільновідпущеником і патроном римські юристи вбачали в тому, що патрон давав вільновідпущенику свободу,

подібно до того, як батько дає життя своєму сину. Ось чому патрон мав над вільновідпущеником деяку подібність тієї влади, якою володів відносно дітей. Однак, "батьківська" влада патрона над вільновідпущеником дозволяла колишньому рабовласнику продовжувати (хоча і у видозміненій формі) експлуатацію раніше підвладних йому людей вже після того, як вони вийшли з рабства.

Що стосується способів отримання свободи, то основним із них було звільнення раба його власником . При цьому форми , спочатку нечисленні, поступово, з розвитком римського суспільства, стали більш різноманітними.

У найдавнішу епоху могло бути виражене в заповіті , коли господар прямо вказував: (так буде раб мій Стих вільним) або зобов'язував спадкоємця надати рабу свободу, причому звільнення раба інколи ставилося в залежність від виконання ним певних умов (найчастіше — передачі спадкоємцю певної грошової суми).

Очевидно, дещо пізніше у рабовласників з'явилася можливість відпускати рабів на волю, не чекаючи власної смерті, - шляхом фіктивного судового процесу. Цей процес "розігрувався" за правилами і спирався на попередню домовленість власника з іншою особою про виступ в ролі позивача . Вони разом з'являлися до магістрату (куди доставлявся також і раб), і там господар у відповідь на вимовлену фіктивним позивачем формулу (я стверджую, що за правом квіритів ця людина вільна) обмежувався мовчанням або позитивно визнавав позов. За правилами легісакційного процесу позов у такому випадку вважався для відповідача програним, і магістрат проголошував раба вільним. Існувала і порівняно проста процедура звільнення раба з рабства, яка передбачала внесення раба як вільного до цензового перепису . Але ця можливість з'являлася лише при проведенні цензових переписів, тобто не частіше, ніж один раз на 4-5 років.

У класичну епоху були поширені й інші способи звільнення з рабства, пов'язані вже з меншим формалізмом: господарю достатньо було проголос- про свободу раба перед свідками , не звертаючи ^ ні до заповіту, ні до внесення цензових записів магістратом. Якщо ж господар вручав рабу спеціальний документ про звільнення , відпадала потреба навіть у присутності свідків. Але свобода колишніх рабів,

відпущених на волю неформальними способами, охоронялася не цивільним, а преторським правом, і тільки надав їм статусу

Поступово збільшуючи кількість способів надання рабам свободи, держава разом з тим зовсім не збиралася пускати цей процес "на самоплив", тому що безконтрольне звільнення рабів могло, по-перше, підірвати самий інститут рабовласництва як основу суспільного ладу, а по-друге, поповнити вільне населення "збудниками спокою". Ось чому, коли в давнину відпущення рабів на волю відбувалося у виняткових випадках, жодних кількісних обмежень на це не існувало, то у післякласичний період, коли у переддень феодалізму ("дихання" якого відчувалося все більш явно) звільнення рабів набувало досить поширеного характеру, законодавство стало обмежувати як кількість водночас звільнених рабів, так і самі умови їхнього звільнення.

У цьому відношенні заслуговує на увагу (1 ст. н. е. ), що дозволяв господарю відпускати на волю за допомогою заповіту не всіх рабів, що належали йому, а лише певну їх кількість. Так за наявності 1-3 рабів дозволялося відпустити не більше 2, за наявності 10 рабів - не більше половини, при 30 - не більше 1/3, до 100 рабів - не більше 1/4, за наявності до 500 рабів - не більше 1/5 і максимум - 100 рабів. Закон цей був скасований Юстиніаном.

Інший закон, також виданий у І ст. н. е., - ввів у певні рамки саме право господаря давати рабам свободу. Господар у віці до 20 років, міг зробити це не інакше, як з дозволу спеціальної комісії. Це було необхідно також і для відпущення раба, який не мав 30 років, вже не залежно від віку господаря. А звільнення рабів "на зло кредиторам" взагалі заборонялося.

В імператорську епоху був встановлений ряд правил, які передбачали набуття рабами свободи ірзо /иге - за вказівкою самого закону. Так, ставав вільним: раб, який виявив убивцю свого господаря; безпорадний раб, залишений господарем напризволяще; раб, який прожив не менше 20 років в якості вільного.