2.1. Ефективність додаткового привілеювання іноземних інвестицій

Концепція щодо вирішальної ролі іноземних інвестицій для економічного зростання в незалежній Україні з самого почат­ку стала панівною. Вона не викристалізувалася поступово в ході пошуків різноманітних шляхів побудови самостійної рин­кової економіки, не перемогла в боротьбі ідей і пропозицій, а була сприйнята як аксіома відразу з набуттям державної не­залежності.

Першими кроками Української держави в напрямку еко­номічного розвитку на ринкових засадах були саме заходи що­до залучення іноземних інвестицій. Головним шляхом для Цього мало стати створення привілейованого становища для закордонних капіталовкладень порівняно з вітчизняними. з*

36

Розділ 2

Досить показовий факт — Закон України "Про захист іно­земних інвестицій в Україні" від 10 вересня 1991 р. був тре­тім за чергою в числі законодавчих рішень парламенту Украї­ни, котрий затверджувала вже не Верховна Рада УРСР, а Вер­ховна Рада України.

Фактично він був навіть першим серед власне ринково-еко­номічних законів, бо з двох попередніх один стосувався роз­ширення повноважень Голови Верховної Ради у передбаченні близьких виборів Президента, а другий закріплював власність української держави на потенціал Союзу РСР, що знаходився на її території. Щоправда, на той час вже діяли прийняті 1991 p., ще до проголошення незалежності, тобто формально — за ча­сів СРСР, а реально — українські національні закони стосовно підприємництва, власності, зовнішньоекономічної діяльності, котрі порівняно із соціалістичним законодавством надавали можливість займатися ринковим бізнесом, використовувати найману працю, нагромаджувати і вкладати капітал, тобто від­чиняли досить широкі двері для підприємництва. Проте еко­номіка на той час була спрямована не так на розбудову і при­множення, як на проїдання і розграбування. Це робилося по всій державі, але для України було більш негативним, ніж, при­міром, для Росії.

Право на недержавну підприємницьку діяльність, спочатку у вигляді комсомольсько-молодіжних центрів, потім так зва­них кооперативів, використовувалось майже виключно в тор­гово-спекулятивній сфері. Скоріш за все, тут був свідомий за­дум — бо інакше не можна зрозуміти логіку рішення, за яким щодо виробничих підприємств і державної торгівлі зберігало­ся державне регулювання цін, зате новоствореним підприєм­ницьким структурам дозволялося купувати продукцію за державними цінами, а реалізовувати — за вільними. Зрозумі­ло, що ніхто з "нових підприємців" і гадки не мав розпочина­ти будь-яку виробничу діяльність. їхня абсолютна більшість зосередились на простому перепродажу. Для України свобода підприємництва в 1991 р. виявилася в тому, що її споживчий ринок повністю спустів.

Зараз вже майже забуто, що протягом всього 1991 p., особ­ливо наприкінці його, відбувалося безпрецедентне вивезення українських товарів до Росії в обмін на новонадруковані ра­дянські грошові знаки, які Державний банк СРСР щедро емі-

Штучні стимули та реальні перешкоди для інвестиційних вкладень 37

тував і надавав виключно підприємствам і установам Росії.

Здавалося, влада новонародженої самостійної держави мала б проаналізувати цей процес пограбування власного народу іноземною державою, яка здійснювала це за допомогою влас­них платіжних засобів, повинна була б спробувати законодавчо припинити чи хоча б обмежити цей нерівноцінний обмін вироб­лених працею свого народу товарів на папірці, які у XX столітті вже "забули" про золотий вміст і можуть перетворитися на мотлох одним владним рішенням. Можна б зауважити, що народні депутати ще не знали тоді, як згубно діє на грошові за­ощадження гіперінфляція, але ж вони зобов'язані були пам'ятати уроки історії. В радянські часи не приховували, що В.І. Ленін почав будувати нову державу з того, що просто відмінив обіг паперових грошей попередньої влади. Цей історичний при­клад не було своєчасно враховано, і Українська держава про­тягом всього 1991 р. не вживала дієвих заходів щодо припи­нення тотального вивезення продукції українських виробників. Щоправда, на споживчому ринку було запроваджено такі собі "купони", що мали на меті обмежити купівлю продовольчих та промислових товарів широкого вжитку негромадянами України, проте їх поліграфічне виконання та урахування були настільки спрощеними, що їх у необмеженій кількості про­дукували на копіювальній техніці та продавали на стихійних ринках.

Лише в січні 1992 р. в Україні було запроваджено в обіг власну грошову одиницю, спочатку в готівкових розрахунках, і внутрішній ринок певним чином сформувався як сфера еко­номічного кругообігу національного виробництва. Вимушена слабкість національної валюти (купоно-карбованця), внаслі­док чого реальний ринковий курс не лише до твердих валют, а й до російського рубля невпинно знижувався, сприяла розши­ренню ринку збуту українських товаровиробників за рахунок штучної вигідності експорту, а з іншого боку — такого ж штуч­ного погіршення конкурентоспроможності імпортних товарів порівняно з українськими.

Як уже неодноразово зазначалося, структура виробничого потенціалу, котрий Україна отримала в спадок від СРСР, не

38

Розділ 2

відповідала структурі споживчого попиту, — більшість вироб­ничих потужностей належали, вживаючи марксистську термі­нологію, до "групи А", а споживчий попит, як і в будь-якій країні, був спрямований на продукцію "групи Б". Причому дефі­цит на споживчому ринку України відчувався не лише щодо товарів, які потребують створення капіталомістких підпри­ємств та придбання сучасного обладнання (на зразок сучасної побутової електроніки чи автомобілів), а й щодо елементарних речей домашнього вжитку, одягу та взуття, меблів та галанте­рейних виробів — все це можна було б виробляти на базі на­явних підприємств, у тому числі й ВПК, за незначних інвести­ційних вкладень на пристосування фізично справного облад­нання для виробництва всілякого "ширвжитку", як його зне­важливо називали в плановій економіці.

Не можна сказати, що в Україні сподівалися на те, що при­ватний іноземний капітал негайно почне заповнювати "еколо­гічну нішу" лише тому, що вона не зайнята. Багатолітній до­свід боротьби з паростками приватного підприємництва, які постійно зростали всередині державної економіки, відразу вка­зав на те, які саме перешкоди слід усунути, щоб іноземний капітал ризикнув ступити на українську землю.

У Законі України "Про захист іноземних інвестицій в Україні" містилися твердження, що мали заспокоїти іноземців від біль­шовицьких реквізицій та свавілля держави: "...інвестиції, прибутки, законні права та інтереси іноземних інвесторів на території України захищаються її законами"; "...держава не може реквізувати іноземні інвестиції за винятком випадків стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. ... Компенсація, що сплачується в цих випадках іноземному інвестору, має бути адекватною та ефективною". Само собою в Україні розуміли, що рушійною силою капіталу є прибуток, тому "...інозем­ним інвесторам гарантується перерахування за кордон їх при­бутків та інших сум як в карбованцях, так і в іноземній валюті, що отримані на законних підставах".

Ніяких інвестиційних вкладень протягом 1991 р. так і не було зроблено, незважаючи на наявність важливих елементів правової бази для підприємницької діяльності. Можна сказа­ти, що 1991 р. Україна все ще перебувала в стані адміністра­тивно-командної економіки, а справжній крок до ринку було зроблено лише на початку 1992 p., а ще точніше — 2 січня,

Штучні стимули та реальні перешкоди для інвестиційних вкладень 39

коли було звільнено ціни на основні споживчі товари для на­селення, а далі — з 10 січня, коли розпочато впровадження на­ціональної валюти (яка була названа "купоном багаторазово­го користування"). Для вітчизняного підприємця, котрий не мав належного досвіду продажу своєї продукції на експорт, це було вирішально сприятливим кроком, бо відкрило для нього досить місткий внутрішній ринок.

З усього видно, що українська влада більше сподівалася не на власних підприємців, а на зарубіжних, які мали б розбудовува­ти потенціал для роботи на цей внутрішній ринок. Цей висно­вок можна зробити на підставі хоча б того факту, що влада фактично позбавила всіх приватних підприємців інвестицій­ного потенціалу — адже заморожування заощаджень у ра­дянській валюті зробило неможливим інвестування власними підприємцями, які мали ще заробити інвестиційні ресурси на цьому внутрішньому ринку. Протягом одного лише 1991 р. українські громадяни нагромадили декілька десятків мільяр­дів радянських карбованців у вигляді готівки, які надалі мог­ли б використовуватись як початковий капітал для розгортан­ня підприємницької діяльності. Але із введенням національ­ної готівкової грошової одиниці ці кошти було вилучено з обігу. Можливо, цей крок був певною мірою обґрунтованим, бо подальше збереження їх статусу як платіжного засобу означа­ло продовження відпливу товарної маси в сусідню державу, тому впровадження національного інструменту для розрахун­ків на споживчому ринку було цілком виправданим. Проте вилучення цих нагромаджень зі споживчого ринку слід було б здійснювати так, щоб вони могли використовуватися з метою виробничих капіталовкладень. Найбільш раціональним кро­ком для початку був би продаж майна хоча б зупинених дер­жавних підприємств за ці кошти, а не повне їх заморожуван­ня. Проте майно державних підприємств приберегли для по­дальшої безоплатної приватизації.

Звичайно, історію не можна повернути назад, але ж не можна і не вказати на першу величезну помилку, допущену в Україні при створенні національної грошової системи, — одночасне знищення інвестиційного потенціалу всього малого підпри­ємництва. Умовами введення в обіг національної валюти пе­редбачалося вільне користування поточним та іншими рахун­ками в банках, але ж приватні особи на той час мали право

40

Розділ 2

відкривати безготівкові рахунки лише в Ощадбанку, з яких після 10 січня вже не можна було здійснювати платежі. Що­правда, найбільш далекоглядні учасники ринкового процесу вже на той час мали деякі нагромадження в конвертованій валюті, проте українське законодавство з радянських часів зберегло кримінальну відповідальність за валютні операції, тому дола­рові ресурси вітчизняних підприємців фактично не могли ви­користатися для капіталовкладень, принаймні легальних.

Додаткової шкоди нагромадженню інвестиційних ресурсів завдала непродумана валютна політика уряду та Національного банку. Дискусії, які точилися при розпаді СРСР навколо проб­леми впровадження власної грошової системи в нових неза­лежних країнах, таки завершилися правильним рішенням — дійсно, було б грубою, навіть непоправною помилкою для Украї­ни зберегти спільну валюту з Росією, зважаючи, що вона не по­годилася б на спільний емісійний центр. Як уже згадувалося, протягом 1991 p., навіть до формального проголошення неза­лежності радянських республік, загальносоюзний Держбанк здійснював емісійні грошові вливання виключно на території Росії, а інші республіки мусили "купувати" ці новостворені гро­шові знаки в обмін на свої товари. Першими здійснили дієві заходи проти такого несправедливого пограбування прибалтій­ські республіки — значно підвищивши ціни, вони принаймні здешевили для себе придбання необхідних обсягів грошової маси, а надалі досить швидко запровадили національні грошові системи. Зрештою це зробила й Україна в січні 1992 р.

Але ейфорія від набуття такого значимого атрибуту неза­лежної держави як власна грошова одиниця викликала ухил у другий бік — надто жорстку політику щодо використання на території держави іноземних валют. Розуміючи, що ново-створений "купоно-карбованець", принаймні на перших порах, не зрівняється за міцністю з доларом СІЛА чи маркою ФРН, Українська держава наперед розробляла заходи супроти не­безпеки так званої "доларизації" економіки. Вважалося, що допущення вільного використання конвертованих валют виті­снить національну грошову одиницю з обігу, тому треба мак­симально обмежити право українських громадян і підприємств на її використання.

Як обґрунтування для подібних побоювань згадувався так званий закон Грешема, згідно з яким "гірші" гроші неминуче

Штучні стимули та реальні перешкоди для інвестиційних вкладень 41

витісняють з обігу "кращі". Ніхто не взяв до уваги, що цей за­кон сформульовано для такого становища, коли в обігу пара­лельно перебувають як паперові, так і справжні золоті гроші. Зрозуміло, що ніхто не стане ховати як заощадження банкно­ти, зате із задоволенням покладе до скрині золоту монету — тобто вилучить частину грошової маси з обігу. Острах "дола-ризації" України вбачався якраз навпаки, а не за Грешемом — нібито долари витіснять з обігу українські карбованці. Тому на перших порах іноземна валюта в Україні всіляко утискува­лася для використання. Залишок тоталітарного минулого — кримінальну статтю за використання іноземної валюти — було скасовано майже через десять років незалежності.

Щоправда, на практиці володіння валютою не вважалося за тяжкий злочин, але довгий час, практично до кінця 1994 р., в Україні використовувалась практика примусового продажу валютної виручки експортерів за фіксованим курсом, що іноді був завищеним у багато разів відносно реального ринкового. По суті, через "фіксований" курс держава в кращих традиціях адміністративно-командної економіки намагалася просто віді­брати зароблені валютні кошти в експортерів. Але те, що вда­валося в часи тотального державно-партійного владування, не спрацювало при перших проявах ринкової свободи — експор­тери просто перестали ввозити зароблену валютну виручку на територію України, принаймні легально. Держава, можливо, і отримала деякі валютні кошти у своє розпорядження, але еконо­міка за ці три роки втратила щонайменше 20 млрд дол. США (а за деякими оцінками навіть вдвічі більше), які могли б стати інвестиційними вкладеннями. Вітчизняний виробник став не­здатним не тільки розширювати власне виробництво, а й під­тримувати його обсяги на стабільному рівні — адже вилучення валютної виручки за фіксованим курсом і спалювання амор­тизаційних нагромаджень інфляцією і податками повністю позбавило підприємства ресурсів для забезпечення навіть про­стого відтворення.

Екскурс в історію необхідний, щоб зрозуміти масштаби надто вже запопадливого ставлення до іноземних інвесторів. Всі ці Дії разом можна кваліфікувати як цілеспрямоване "розчищен­ня плацдарму" для тріумфального наступу західного капіталу.

Здавалося, для іноземних інвестицій склалися просто-таки надзвичайно сприятливі умови — незаповнений товарами вну-

42

Розділ 2

трішній ринок досить великої країни у поєднанні з браком власних капіталів для розгортання їх виробництва. Вважало­ся, що потік іноземних вкладень стримується лише відсутні­стю правової бази — дійсно, згаданий закон обсягом в одну сторінку, що містив в основному декларативні обіцянки, був недостатньою гарантією для законослухняних іноземців, які просто не вміють працювати за межами правового поля.

Тому цілком природно, що законотворча діяльність мала негайно заповнити цей вакуум. Досить швидко, 13 березня 1992 p., було затверджено більш детально розписаний Закон України "Про іноземні інвестиції", що надавав спільним під­приємствам реальні пільги. Ці підприємства не сплачували мита та податку на імпорт при ввезенні майна як внеску іно­земного інвестора до статутного фонду спільного підприємства або для власних потреб його працівників та при ввезенні для власних потреб готової продукції, сировини, напівфабрикатів, комплектуючих виробів та запасних частин. Валютна вируч­ка зазначених підприємств залишалась повністю в їх розпо­рядженні. СП звільнялись від сплати податку на прибуток протягом п'яти років з моменту оголошення першого прибут­ку, а в подальшому сплачували цей податок у розмірі 50 %. Товари, роботи, послуги власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями звільнялися від сплати ПДВ на п'ять років з моменту офіційної реєстрації підприємства.

Стаття 9 закону встановлювала для іноземних інвесторів гарантії від зміни законодавства, зокрема вказувалось, що в разі, коли наступне законодавство України щодо іноземних інвестицій змінює умови захисту іноземних інвестицій, зазна­чені в цьому законі, до іноземних інвестицій протягом десяти років на вимогу іноземного інвестора застосовуватиметься за­конодавство, чинне на момент реєстрації інвестицій.

В окремому розділі закону "Державні гарантії захисту іно­земних інвестицій" містилися гарантії від примусових вилу­чень та незаконних дій державних органів, зобов'язання дер­жави щодо компенсації і відшкодування збитків іноземним інвесторам, завданих їм у результаті дій або бездіяльності дер­жавних органів України чи їх посадових осіб, гарантії щодо повернення інвестицій, а також доходів з них у разі припинен­ня інвестиційної діяльності, гарантії переказу за кордон або використання на території України доходів, прибутків та ін-

Штучні стимули та реальні перешкоди для інвестиційних вкладень 43

ших сум у зв'язку з іноземними інвестиціями. Щоправда, за­кон не містив прямих положень щодо збереження незмінності податкових пільг, проте його загальний дух мав надати інве­сторам впевненість, що змін на гірше влада не здійснюватиме.

На перший погляд, загальний стан в Україні та законодавче заохочування мали викликати прямо-таки повінь іноземних вкладень як у діючі українські підприємства, так і у створен­ня нових. Проте сподівання на швидке оновлення виробничо­го потенціалу за рахунок зарубіжних капіталів так і не справ­дились. За перші три роки реальної незалежності сукупні іно­земні інвестиції в Україну (станом на 1 січня 1995 р.) склали всього 483,5 млн дол. США, у тому числі 254,2 млн — у про­мисловість¹.

Нерідко пільги, надані іноземним інвесторам, використову­вались для додаткового отримання доходів у сферах, які й без того високорентабельні. Зокрема, це торгівля імпортними то­варами широкого вжитку та нафтопродуктами. У вересні 2001 р. на засіданні Верховної Ради України було оприлюдне­но, що протягом 1997—1999 pp. іноземці практично монополі­зували імпорт в Україну високоліквідних товарів, зокрема енергоносіїв. Безпосередні збитки від несплати податкових платежів та зборів до державного бюджету спільними підпри-ємствами-імпортерами сягнули 3,5 млрд грн на рік. Цікаво, що пільги було ліквідовано після того, як різке падіння курсу гривні зробило імпорт сам по собі невигідним. Якби надання пільг мало на меті дійсно задовольнити загальнодержавні ін­тереси, то відбувалося б навпаки, — пільги імпортерам скасу­вали б при досягненні стабільності гривні, а відновили б, після зважених розрахунків, після падіння курсу національної ва­люти, щоб полегшити українським виробникам і спожива­чам тягар зростання цін на імпортне паливо.

Надзвичайно широкі пільги щодо оподаткування та пра­вові гарантії не створили для іноземних інвесторів достатніх стимулів для інвестування в Україну, зате ставили в дискримі­новане становище вітчизняних підприємців, котрі дедалі ак­тивніше висловлювали своє невдоволення надто вже привілейо-

Див.: Україна. Президент. Послання Президента України до Вер­ховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році". — к.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату Украї­ни, 2001.

44

Розділ 2

ваним статусом іноземців у власній країні. У результаті ло-біювання національним капіталом власних інтересів пільги іноземцям почали в законодавчому порядку поступово скоро­чувати. Вже 1993 р. замість Закону "Про іноземні інвестиції" 1992 р. було видано Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іноземного інвестування", пізніше — Закон України "Про режим іноземного інвестування" 1996 р. Кожний на­ступний документ характеризувався деяким рухом у напрям­ку вирівнювання умов для вітчизняних й іноземних підпри­ємців.

Так, Декрет Кабінету Міністрів України "Про режим іно­земного інвестування" від 20 травня 1993 р. надавав лише пільги з податку на прибуток та звільнення від сплати мита і податку на імпорт при ввезенні майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства та для особистих потреб іноземних працівників, а Закон "Про режим іноземно­го інвестування" від 19 березня 1996 р. — лише звільнення від сплати мита при ввезенні в Україну майна як внеску іно­земного інвестора до статутного фонду підприємства. Певний час іноземні інвестори зберігали пільги з податку на прибу­ток на підставі власне податкового, а не інвестиційного зако­нодавства.

Цим законом, по суті, зрівняно правове становище націо­нальних та іноземних інвесторів. Для останніх було встанов­лено, за незначними винятками, національний режим інвести­ційної та іншої господарської діяльності. Так, статтею 20 За­кону 1996 р. визначено, що підприємства з іноземними інвести­ціями сплачують податки згідно з законодавством України, що відповідало положенню статті 1 Закону України "Про систему оподаткування" (у редакції від 2 лютого 1994 р.), за яким на­дання та скасування пільг щодо оподаткування здійснюється лише законами про оподаткування.

Певний час іноземні інвестори ще зберігали пільги з подат­ку на прибуток на підставі власне податкового, а не інвести­ційного законодавства. Адже Закон України "Про оподатку­вання прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р. залишав за підприємствами з іноземними інвестиціями, зареєстровани­ми до набрання чинності цим законом, звільнення від сплати податку на прибуток протягом п'яти років з моменту внесен­ня кваліфікаційної інвестиції. Цю пільгу було надалі скасова­но Законом України "Про внесення змін до Закону України

Штучні стимули та реальні перешкоди для інвестиційних вкладень 45

"Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. Отже, іноземні інвестори реально втрачали частину прибутку, яку вони до того залишали собі на відміну від віт­чизняних інвесторів, котрі були змушені сплачувати всі на­лежні податки. З другого півріччя 1997 р. у спільних під­приємств залишилася тільки одна пільга — щодо звільнення від обкладення митом майна, котре ввозиться в Україну як внесок до статутного фонду підприємств з іноземними інве­стиціями.

Як уже акцентувалося, у перших законах щодо іноземних інвестицій обіцянка не змінювати податкове законодавство малася на увазі, проте однозначно не була заявлена. Записані державні гарантії захисту іноземних інвестицій неначе не ска­совувалися, відповідний розділ закону 1992 р. майже дослівно містився і в декреті 1993 p., і в законі 1996 р. Тому вимагати застосування спеціального законодавства про іноземні інве­стиції, яке було чинним на момент їх реєстрації, на підставі того факту, що змінилися умови захисту іноземних інвестицій, нібито не було підстав, оскільки ці норми не змінювалися.

Проте іноземні інвестори в багатьох випадках таки сприй­няли зміни в законодавстві як пряме порушення обіцянок Укра­їнської держави, і ті з них, котрі щиро вірили в законні мето­ди захисту своїх прав, почали кампанію звернень до судових органів. Арбітражні суди за конкретними позовами нерідко повертали спільним підприємствам податкові та інші пільги саме на підставі цитованої вище статті 9 закону 1992 р.

Постанова Верховної Ради України "Про внесення зміни до Постанови Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону України "Про режим іноземного інвестування" від 6 червня 1999 p., доповнила цей порядок пунктом 5, згідно з яким до іноземних інвестицій, що були фактично здійснені та зареєстровані у період чинності Закону України "Про іно­земні інвестиції" від 13 березня 1992 p., протягом десяти років з дня реєстрації інвестиції на вимогу іноземного інвестора застосовуються положення зазначеного закону, а також інші акти спеціального законодавства України, в тому числі подат­кового, митного, інвестиційного тощо, чинного на момент реє­страції інвестиції.

На підставі цього акта Конституційний Суд України 5 жовт­ня 1999 р. припинив провадження у справі про режим іно­земного інвестування, одним із питань якого було питання

46

Розділ 2

про те, чи є податкові пільги та особливі умови митного обкла­дання (статті 28, 32 Закону 1992 р.) умовами захисту інозем­них інвестицій, про які йдеться у статті 9 цього закону.

Приводом для розгляду цієї справи були належним чином оформлені конституційні звернення підприємства "Мазда Мо­торе Україна"; акціонерного товариства "Спільне підприєм­ство "Правекс-Брок"; спільного українсько-венесуельського підприємства "Фокус"; акціонерного товариства "Буртекс"; українсько-канадського спільного підприємства "Студія Лева"; групи іноземних інвесторів і підприємств з іноземними інве­стиціями — спільного підприємства "Тетра Пак Київ", товари­ства з обмеженою відповідальністю "Артур Андерсен (Київ)", компанії "Отіс Плк", товариства з обмеженою відповідальністю "Пепсі Ко-Україна Лтд", закритого акціонерного товариства "Шлюмберже Укргаз Метерс Компані", товариства "Шлюмберже Ромбах Гмбх", акціонерного товариства "Креді Ліоне Україна", товариства "Креді Ліоне Юроп СА", акціонерного товариства "Креді Ліоне Глобал Бенкінг", товариства "Нотоліон БВ", това­риства "Н.Ф. та Ф.Ф. Реемтсма Гмбх", товариства "Реемтсма Сігаретенфабрікен", акціонерного товариства "Харківська Тю­тюнова Фабрика", корпорації "Філіп Морріс Інтернешнл Інвест-мент Корпорейшн", акціонерного товариства "Шоколадна фабри­ка "Україна", підприємства "Кока-Кола Аматіл Україна Лімітед", акціонерного товариства "Кока-Кола Аматіл Сервісес". Кон­ституційне подання було представлено від Кабінету Міністрів України та значної групи народних депутатів України. Звернен­ня подавалися неодноразово, і їх було об'єднано в одну справу.

Конституційний Суд несхвально оцінив часті зміни законо­давства про іноземні інвестиції, а також положень податково­го та іншого законодавства, яке регламентує діяльність суб'єктів підприємництва. На його думку, це ускладнило застосування такого законодавства, що стало причиною звернення інозем­них інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями до податкових, митних органів з позовами до судів.

Припинивши провадження, найвища судова інстанція на­шої держави нібито вирішила проблеми з іноземними інвесто­рами. Ті з них, які вклали кошти під час дії податкових пільг, мали б заспокоїтися, що їх права порушуватися не будуть.

Проте податкові органи продовжували оспорювати право спільних підприємств на повернення їм податкових пільг. Цю

Штучні стимули та реальні перешкоди для інвестиційних вкладень 47

позицію було підкріплено листом Державної податкової адмі­ністрації (ДПА) України від ЗО вересня 1999 р. на адресу під­леглих податкових інспекцій, в якому центральний податко­вий орган наполягав на пріоритетності законів України з пи­тань оподаткування над іншими законодавчими й нормативно-правовими документами (тобто Постановою Верховної Ради України від 6 червня 1999 р.) та обіцяв оскаржити консти-туційність цієї постанови в Конституційному Суді України.

Законом України "Про усунення дискримінації в оподат­куванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з ви­користанням майна та коштів вітчизняного походження" від 17 лютого 2000 р. було сформульовано однозначні відповіді на гострі для іноземних інвесторів питання. Констатовано, що більше не діють Закон України "Про іноземні інвестиції" від 13 березня 1992 р. № 2198-ХП та п. 5 Постанови Верховної Ради України "Про порядок введення у дію Закону України "Про режим іноземного інвестування", про які йшлося вище. Це означає, що застосування до спільних підприємств пільг (податкових, митних, інвестиційних тощо), гарантованих цими законодавчими актами, втратило юридичну основу.

Закон прямо встановлює, що до суб'єктів підприємницької діяльності або до інших юридичних осіб, їхніх філій, відділень, відокремлених підрозділів, включаючи постійні представницт­ва нерезидентів, створених за участю іноземних інвестицій, не­залежно від форм та часу їх внесення, застосовується націо­нальний режим валютного регулювання та справляння по­датків, зборів (обов'язкових платежів), встановлений законами України для підприємств, створених без участі іноземних ін­вестицій.

Національний банк України, керуючись нормами закону щодо необхідності створення рівних умов господарювання для підприємств, створених за участю українського та іноземного капіталу, постановою правління від 25 лютого 2000 р. призу­пинив дію попередньої постанови (від 22 грудня 1999 р.) про пільги з обов'язкового продажу надходжень в іноземній ва­люті для підприємств з іноземними інвестиціями, зареєстрова­ними в період чинності Закону України "Про іноземні інве­стиції" 1992 р. Таким чином, за роки незалежності державна політика України щодо іноземних інвестицій повністю зміни­лася — спочатку іноземний капітал було поставлено у винят-

48

Розділ 2

кове становище, але поступово позбавлено пільгового статусу і зрівняно в правах з вітчизняним.

Оцінюючи ефективність залучення іноземних інвестицій шляхом створення для них особливих пільгових умов, можна зробити негативний висновок — бажаного їх припливу досягти не вдалося. При цьому не можна стверджувати, нібито пільги були недуже суттєвими — вони дійсно забезпечували приві­лейоване становище іноземного інвестора в Україні не лише порівняно зі становищем власного бізнесу на тій самій тери­торії, а й у зіставленні з умовами економічної діяльності в інших країнах. Так, ставка оподаткування прибутку в Україні становить ЗО %, а підприємства з іноземними інвестиціями довгий час його не сплачували зовсім. Водночас відповідна ставка в розвинутих країнах є набагато вищою (табл. 2.1).

Таблиця 2.1. Податок на прибуток у різних країнах

Як видно, принаймні за одним, але дуже вагомим фактором — податковим тягарем на прибуток — бізнес в Україні має пере­вагу порівняно з розвинутими країнами. Коли врахувати та­кож нерозвиненість власного виробництва значного переліку товарів широкого вжитку, поширеність уявлень про беззапе­речно вищу якість іноземних товарів (крім, можливо, продо­вольчих) проти вітчизняних, то слід зробити припущення, що скорочення спеціальних пільг не надто погіршило привабли­вість України як поля для капіталовкладень. Принаймні огляд динаміки їх надходжень у зіставленні з процесом скорочення пільг не виявляє видимої кореляції між цими явищами — пе­ріод дії значних пільг не демонструє зростання надходжень, і навпаки — період законодавчого згортання привілеїв не су­проводжується пропорційним зниженням інвестицій (табл. 2.2).

Як бачимо, протягом періоду дії досить широких пільг для іноземних інвесторів реальні обсяги щорічних надходжень були

Штучні стимули та реальні перешкоди для інвестиційних вкладень 49

Таблиця 2.2. Прямі іноземні інвестиції в Україну* , млн дол. США

* Див.: Україна. Президент. Послання Президента України до Верхов­ної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році". — К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2001.

зовсім мізерними, а збільшуватися почали саме тоді, коли право­ві умови нібито погіршились. За незначних для великої країни загальних обсягів суми щорічних вкладень навіть зросли саме в ті роки, коли пільги було остаточно зведено нанівець, — і в 1999 p., і у 2000 р. Отже, значні зусилля на законодавчому рівні, спрямовані на приваблення іноземних інвесторів, виявилися марними. Для залучення іноземних інвестицій важливе не так створення пільгових умов для іноземців, як налагодження сприятливого середовища для прибуткового функціонування капіталів у державі, причому однаковою мірою як для вітчиз­няних, так і зарубіжних.

Але в Україні уряд і деякі підприємницькі кола все ще ма­ють надії на результативність пільг, лобіюють і домагаються їх подальшого поширення. Те, що виявилося неефективним на всій території, намагаються повторити на регіональному і галузевому рівнях.