<<
>>

Країна розташована на південному сході Азії, на півострові Індостан, на узбережжі Індійського океану та Південно- Китайського моря. Межує з Малайзією, М’янма (Бірмою), Лаосом, Камбоджею.

Територія — 513 115 КВ. KM Населення — 57 788 000 чол.

Столиця — Бангкок

Найбільші міста — Бангкок 5 876 000 (8 000 000),

Накхонратчасима 278 000, Сонгхла — 243 000, Нонтхабури 233 000, Кхонкен 206 000, Чиангмай 167 000.

Таїланд можна вважати однією з найбільш самобутніх країн південно-східної Азії. Однією з найважливіших особливостей у розвитку країни слід відзначити відсутність періоду політичної колонізації з боку розвинутих країн. Фактичне вторгнення у внутрішні справи країни, Голландії, Франції, Великобританії та США, яке розпочалося починаючи з 17 ст. носило виключно характер економічної експансії.

Перші державні утворення на території сучасного Таїланду почали формуватися в перші століття нашої ери. На зламі 1-2 ст. в середній та нижній течії Менама утворилася держава монів. В 7-8 столітті їх вплив було розповсюджено на території північного Таїланду. Сіамська феодальна держава остаточно сформувалася в другій половині 15 століття. Починаючи з цього періоду, розпочинаються війни з сусідніми країнами (Бірма, Лаос, Камбоджа) за домінування в регіоні. Одночасно йде процес становлення централізованої держави.

На початку 17 століття, за часів правління Наресуана, відбувається фактична ліквідація феодальної роздрібленості, шляхом проведення територіальної реформи. В країні замість удільних феодальних володінь вводився поділ на адміністративні провінції, на чолі з призначеними королем правителями, які не передавали владу у спадок.

3 формуванням централізованої держави значно розширюються торгівельні зв’язки з європейськими країнами та пожвавлюються товарно-грошові відносини. Починаючи з цього моменту, Таїланд перетворюється на об’єкт підвищеного інтересу з боку європейського капіталу та майже до середини 20 століття підпадає під економічний контроль Великобританії та Франції, а з часом - США.

Втручання іноземців у внутрішні справи Таїланду, час від часу провокували повстання частини місцевих еліт та населення. 3 кінця 19 століття починається зростання націоналістичного руху, яке закінчується державним переворотом 1932 року, організованим Народною партією. Було прийнято Конституцію, за якою формальним главою держави залишався Король. Законодавча влада передавалася парламенту, половину депутатів якого призначав Король, а половина обиралася населенням. Під час другої світової війни Таїланд був фактично окупований Японією і виступив на її боці, проголосивши війну США та Великобританії. B 1946 році було ухвалено нову Конституцію, яка, окрім іншого, визначала виборність обох палат парламенту. В країні утворилася потужна коаліція правих сил, до складу якої увійшли землевласники та офіцери-націоналісти. B 1947 році в країні відбувся заколот, в результаті якого було встановлено військово-авторитарний режим правління.

Діюча Конституція Таїланду була прийнята в 1978 році і є дванадцятою, починаючи з 1932 року. В основному законі обрана за основу Британська модель державного механізму, однак з певними особливостями. Так, в цілому парламентарного типу державні інститути, відрізнялися наявністю сильного вольового лідера (прем’єра), як правило військового, який був покликаний “допомагати” Королю в управлінні, а фактично - концентрував в своїх руках значну частину владних повноважень.

В Конституції міститься значна кількість норм, що врегульовують правовий статус особи, її права та обов’язки.

Основний закон гарантує верховенство закону, недоторканість особи та її приватного життя, таємницю листування, святість сімейних принципів, свободу преси, совісті, вибору місця проживання, мирних зібрань та право на об’єднання. Конституція прямо визначає, що згадані права не можуть бути використані проти нації, релігії, Короля і Конституції. Допускається обмеження у реалізації згаданих прав і свобод з мотивів національної безпеки. Державною релігією в країні визначено буддизм.

Згідно з основним законом, влада в країні є централізованою, але складається з трьох систем - законодавчої, виконавчої і судової. Основними інститутами публічної влади є Король, двопалатний парламент, уряд, судова влада та місцеві органи влади.

Главою тайської держави є Король, влада якого передається у спадок. Конституцією прямо визначено, що за главою держави закріплюються в основному церемоніальні функції і він має виступати символом єдності нації, збереження політичної стабільності та історичних традицій, захисником релігії. Королю формально належить право призначення на цілий ряд посад та прийняття політично важливих рішень, однак на практиці ці повноваження здійснюються урядом.

Для допомоги у здійсненні повноважень глави держави при ньому утворюється декілька дорадчих та допоміжних органів: Таємна Рада, Бюро першого секретаря Його Величності, Бюро королівського господарства, різноманітні агенції. Найважливішим з наведених органів є Таємна Рада. До її складу входять 15 осіб, які призначаються Королем, як правило зі складу родичів та наближених. Членом ради може стати особа, яка не займає жодних владних посад, не є членом політичних партій та громадських організацій. Один із членів цього органу призначається Головою.

Спадкування престолу відбувається за т. з. “кастильським порядком”. Спадкоємцем вважається старший син; за відсутності дітей чоловічої статі до спадкування допускається старша донька померлого монарха, за умови надання згоди парламентом. У випадку відсутності прямих спадкоємців наступного главу держави визначає Таємна Рада. До моменту обрання та коронації такої особи, функції регента (тимчасового глави держави) виконує Голова Таємної Ради. Порядок спадкування трону детально описаний у Законі про Палац.

Законодавчим органом в країні є двопалатний парламент - Національне Зібрання - у складі двох палат: Сенату та Палати представників. Основною суспільно-політичною місією парламенту є врівноваження інтересів військово-бюрократичної еліти та населення, з метою недопущення подальших конфліктів, військових переворотів тощо. За своїм впливом парламент фактично залишається в другорядній ролі, поступаючись прем’єру та уряду.

Верхньою палатою парламенту є Сенат. До його складу входять призначені Королем терміном на шість років сенатори, без обмеження термінів перепризначення. Подання на призначення сенаторів готує прем’єр-міністр, таким чином функція глави держави є суто формальною; фактично формуванням верхньої палати парламенту займається саме глава уряду. В середині 80-х років 20 століття до складу Сенату входило 85 відсотків діючих та відставних офіцерів армії, поліції та інших силових структур. Сенатором може стати вроджений громадянин Таїланду, який досяг тридцятип’ятирічного віку і має знання і досвід у різних сферах суспільного життя, який може бути використаний в управлінні державою. Склад Сенату поновлюється кожні два роки на одну третину.

Сенат очолюється президентом та віце-президентом, які обираються з його складу. Президент Сенату вважається спікером Національного Зібрання, в момент, коли проходять спільні засідання обох палат. Остання функція є важливою в момент, коли відбувається визначення та затвердження кандидатури прем’єра країни.

Починаючи з 1987 року, роль Сенату, як головної противаги обраній населенням нижній палаті дещо змінилась. Це було пов’язано, перш за все, зі спливанням строку деяких повноважень в галузі спільного ухвалення “важливих законопроектів, що стосуються безпеки держави, трону та народного господарства” та участі у прийнятті рішення стосовно вираження як колективного, так і індивідуального вотуму недовіри членам уряду.

Однак, не дивлячись на вищенаведене, роль Сенату в управлінні країною залишається значною. Згідно з основним законом до компетенції Сенату належить:

1. затвердження Регента та визначення порядку спадкування престолу;

2. повторний розгляду законопроекту, на який накладено вето;

3. оголошення війни і миру;

4. ратифікація міжнародних угод;

5. призначення членів Конституційного Трибуналу;

6. внесення змін до Конституції.

Нижньою палатою парламенту є Палата представників, до складу якої входять обрані населенням депутати, терміном на чотири роки на основі прямого виборчого права. Визначається, що від 150 000 виборців обирається один депутат; при цьому зазначається, що кожна провінція (чангват) незалежно від кількості населення, отримує право на обрання мінімум одного депутата. Депутатом може стати вроджений громадянин Таїланду, який досяг двадцятип’ятирічного віку і є діючим членом політичної партії. Таким чином, вибори проводяться за мажоритарною системою, однак пасивним виборчим правом наділені лише особи, що представляють політичну партію. На чолі палати стоять обрані з її складу президент та віце-президент.

У середині 80-х років минулого століття розгорнулася боротьба за домінування між двома палатами парламенту. Палата представників вимагала визнання її президента спікером Національного Зібрання при спільних засіданнях палат. Таким шляхом вони добивалися визначальної ролі при визначенні кандидатури прем’єр-міністра, мотивуючи це тим, що саме депутати є представниками виборців, а отже мають визначальне право на формування виконавчої влади. Відповідний законопроект однак не було ухвалено.

Основними функціями Палати Представників є розгляд і ухвалення законопроектів. До найважливішої функції палати також належить право ініціювати процедури вираження колективного або індивідуального вотуму недовіри уряду чи окремому його члену.

Правом законодавчої ініціативи наділений уряд та депутати палати. Більшість законопроектів подаються на розгляд урядом. Однак фінансові законопроекти можуть ініціюватися виключно депутатами, після їх попереднього підписання прем’єр- міністром. Звичайний законопроект передається на розгляд до Палати Представників після підтримки його політичною партією і, принаймні, двадцятьма депутатами - членами цієї партії.

Після його прийняття не менш ніж половиною складу палати, він передається для розгляду до Сенату. Протягом 90 днів (60 днів для фінансового законопроекту) Сенат може погодитись або відхилити прийнятий Палатою Представників законопроект. Якщо протягом цього часу проект не розглянутий, вважається, що верхня палата погодилася з його прийняттям. Однак зазначені вище терміни можуть бути продовжені депутатами нижньої палати. У випадку виникнення розбіжностей по всім законопроектам, окрім фінансових, палати утворюють спільний погоджувальний комітет, який вирішує долю такого документу.

При відхиленні фінансового законопроекту, останній направляється на повторний розгляд до нижньої палати і при його повторному прийнятті передається для підписання Королю. Функції Короля по підписанню і оприлюдненню законів закріплені за прем’єр-міністром. Таким чином останній може накласти вето на законопроект, для подолання якого потрібно дві третини голосів членів обох палат парламенту.

Найвищим органом виконавчої влади та фактичним центром політичної влади Таїланду є Рада міністрів. Уряд складається з Прем’єр-міністра, його заступників, міністрів та заступників міністрів, в загальній кількості - 44 члени. Уряд має володіти вотумом довіри нижньої палати, а отже є виразником політичних розкладів в парламенті. Палата представників вправі відправити у відставку як весь склад Ради міністрів, так і окремих її членів. Згідно з Конституцією члени уряду не вправі розглядати свої посади, як засоби для зміцнення впливу власної політичної сили.

Не дивлячись на коаліційний характер уряду, порядок його формування та функціонування дещо відмінний від принципів парламентської моделі правління, прийнятої в Європі. Так, посада глави уряду, будучи ключовою в політичній системі країни, є об’єктом домовленостей між королівським двором, військово-бюрократичною верхівкою та лідерами політичних партій. Отже на відміну від європейських країн з парламентською формою правління, лідер політичної партії, що перемогла на парламентських виборах, не стає автоматично прем’єром. Глава уряду призначається королівським декретом, однак з обов’язковою контрасигнацією цього декрету президентом Національного Зібрання (Сенату). Останній, представляючи інтереси військових, зберігає за ними визначальну роль у визначенні фактичного глави держави.

Прем’єр-міністр наділений широким спектром повноважень, більшість з яких він здійснює від імені короля:

1. видає королівські декрети;

2. призначає і звільняє на найвищі державні посади;

3. здійснює керівництво міністерствами та місцевими органами влади;

4. вправі оголосити військовий та надзвичайний стан в країні, в інтересах “національної громадської та економічної безпеки”;

5. від імені парламенту оголошує війну та укладає мир.

3 середини 80-х років минулого століття до структури центральних органів виконавчої влади належить тринадцять міністерств, а також цілий ряд урядових відомств та державних підприємств. Очолюються міністерства міністрами та одним або декількома заступниками міністра - членами Ради міністрів. Міністерство поділяється на департаменти, управління та відділи. Традиційно, найбільш важливими вважаються міністерства внутрішніх справ, оборони та фінансів, а також сільського господарства, промисловості, транспорту та зв’язку.

Найважливішим центром політичного впливу є Офіс та Секретаріат прем’єр-міністра, які здійснюють фактичне керівництво всіма органами виконавчої влади. Секретаріат очолюється Генеральним секретарем, який є членом Ради міністрів. Основною функцією Секретаріату є керівництво кількома урядовими агенціями - Бюро бюджету, Радою національної безпеки, Центральним відділом розвідки тощо. Важливою ланкою виконавчої влади є кілька десятків державних корпорацій, які хоч формально не наділені статусом органів влади, однак в силу своїх функцій є її фактичними складовими.

Сучасна правова система Таїланду являє собою компіляцію традиційного права (наприклад в південних провінціях практикується застосування мусульманського права в шлюбно- сімейній сферах) та сучасного права розвинутих країн. Базою тайської правової системи є британські та континентальні правові норми та інститути кримінального, цивільного та комерційного права з деякими модифікаціями, запозиченими з Індії, Китаю, Японії, США.

Судова система включає до свого складу Конституційний трибунал та суди загальної юрисдикції.

Конституційний Трибунал є судом конституційної юрисдикції і до його компетенції належить тлумачення Конституції та надання висновків щодо конституційності законопроектів. Для розгляду Конституційним трибуналом звернення, щодо відповідності Конституції відповідного документа, має підтримати одна п’ята членів Національного Зібрання або глава уряду. Рішення Конституційного трибуналу є остаточними. Однак слід зазначити, що право тлумачити Конституцію суд конституційної юрисдикції ділить з Сенатом.

Система судів загальної юрисдикції побудована на поєднанні територіального принципу та принципу спеціалізації. За кількістю інстанцій вона є триступінчатою.

Судами першої інстанції є суди провінцій, які розглядають більшу частину цивільних, кримінальних та господарських справ. Справи про незначні правопорушення віднесені до компетенції магістратських судів, які є по суті судами адміністративної юрисдикції. До судів першої інстанції також належать спеціалізовані суди, утворені у Бангкоку. Так, Центральний трудовий суд здійснює розгляд трудових спорів, Центральний суд по неповнолітнім - розглядає кримінальні справи, в яких обвинуваченими є особи, що не досягли повноліття, Бангкокський кримінальний суд - кримінальні справи, здійснені громадянами Таїланду за межами країни.

Апеляційний суд у Бангкоку здійснює перегляд справ у якості суду другої інстанції по рішенням провінційних і спеціалізованих судів (крім Центрального трудового суду). Верховний суд наділений компетенцією здійснення розгляду справ по виборам, а також перегляду рішень нижчестоячих судів в апеляційному порядку. Рішення цього суду є остаточними.

Органами управління та забезпечення діяльності судової системи є Міністерство юстиції та Судова комісія. Міністерство здійснює матеріально-технічне та організаційне забезпечення судів усіх ланок, а комісія забезпечує незалежність судової влади та призначає суддів. 3 метою управління системою, провінційні суди об’єднуються в дев’ять округів, які співпадають з адміністративними регіонами (пагами).

Хоча територіальна організація поєднує принципи державного управління та місцевого самоврядування, вона залишається достатньо централізованою; місцеве самоврядування відіграє роль допоміжних органів, при визначених урядом місцевих управлінських структур.

Країна поділяється на провінції (чангвати), які очолюються призначеними урядом губернаторами, які безпосередньо підпорядковані Міністерству внутрішніх справ. B кожній провінції утворюються територіальні осередки кожного з міністерств, які очолювалися чиновниками, призначеними відповідними міністрами. Основною функцією губернатора є координація діяльності урядових структур, контроль за діяльністю районних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, підтримка законності та правопорядку на території провінції. При губернаторах, з метою координації діяльності органів виконавчої влади, утворювалися ради, які включали до свого складу керівників територіальних осередків усіх міністерств, які виступають в якості радників губернатора. Хоча губернатор вважається координатором роботи усіх урядових структур на території провінції, на практиці керівники цих установ безпосередньо підпорядковуються відповідним міністрам. Органами місцевого самоврядування в провінціях є Асамблеї, які вправі приймати нормативні акти місцевого значення, однак їх роль є суто формальною.

Другою ланкою адміністративного устрою виступають райони, система управління якими майже повністю копіює рівень провінцій. На цьому рівні закінчується система органів державної виконавчої влади. Райони поділяються на комуни, які є самоврядними територіями і очолюються, обраними населенням, головами. Останні не є урядовими чиновниками, однак їм делеговано виконання ряду повноважень державних органів і вони виступають в якості посередника між державними органами і населенням.

Окремою ланкою територіального поділу слід виділити міста, які управляються, обраними населенням, мерами та муніципалітетами. Міська влада виконує функції районного рівня і безпосередньо підлегла губернатору провінції. Столиця країни Бангкок наділена статусом провінції.

3 метою координації економічного планування та стратегії розвитку країни, аналізу суспільних процесів, в країні утворено регіони, які об’єднують провінції.

I Північний IV Північно-Східний
1. Чгангмай 1. Амнатчарен
2. Чганграй 2. Бурграм
3. Лампанг 3. Чаяпхум
4. Лампхун 4. Каласгн
5. Мехонгсон 5. Кхонкен
6. Нан 6. Лой
7. Пхаяо 7. Махасаракхам
8. Пхре 8. Мукдахан
9. Уттарадгт 9. Накхонпханом
10. Накхонратчасгма
II Західний 11. Нонгбуалампху
1. Канчанабург 12. Нонгкай
2. Пхетчабург 13. Роєт
3. Прачуапкхгргкхан 14. Саконнакхон
4. Ратчабург 15. Сгсакет
5. Так 16. Сургн
17. Убонратчатханг
III Центральний 18. Убонтхат
1. Ангтхонг 19. Ясотхон
2. Пхранакхонсгаюттхая

3. Крунгтхепмаханакхон (Бангкок)

V Східний
4. Чайнат 1. Чаченгсао
5. Кампхенгпхет 2. Чантхабург
6. Лопбург 3. Чонбург
7. Накхоннайок 4. Прачгнбург
8. Накхонпатхом 5. Районг
9. Накхонсаван 6. Сакео
10. Нонтхабург 7. Трат
11. Патхумтханг

12. Пхетчабун

VI Південний
13. Пхгчгт 1. Чумпхон
14. Пхгтсанулок 2. Крабг
15. Сукхотхай 3. Накхонсгтхаммарат
16. Самутпракан 4. Наратхгват
17. Самутсакхон 5. Паттанг
18. Самутсонгкхрам 6. Пхангнга
19. Сарабург 7. Пхаттхалунг
20. Сгнгбург 8. Пхукет
21. Супханбург 9. Ранонг
22. Утхайтхат 10. Сатун
11. Сонгкхла
12. Сураттханг
13. Транг
14. Яла

<< | >>
Источник: Панов A.B.. Державне право зарубіжних країн. 2011. 2011

Еще по теме Країна розташована на південному сході Азії, на півострові Індостан, на узбережжі Індійського океану та Південно- Китайського моря. Межує з Малайзією, М’янма (Бірмою), Лаосом, Камбоджею.:

  1. Країна розташована на півдні Африки, на перехресті Атлантичного та Індійського океанів; межує з Намібією, Ботсваною, Зімбабве, Мозамбіком та державами-анклавами - Лесото, Свазілендом.
  2. ПІВДЕННА ЄВРОПА
  3. РЕСПУБЛІКА ПІВДЕННА АФРИКА
  4. Держава і право західних і південних слов'ян
  5. КРАЇНИ АЗІЇ, АФРИКИ, АМЕРИКИ ОКЕАНІЇ
  6. Держава розташована на материкові Австралія, о. Тасманія та ряді островів та острівних груп в Тихому та Індійському океанах.
  7. Держава в Південній Європі, омивається водами Атлантичного моря. Межує з Іспанією.
  8. Держава розташована в центрі Північної Америки, включає півострів Юкатан; омивається водами Атлантичного та Тихого океанів. Межує зі США, Гватемалою, Белізом.
  9. Панов A.B.. Державне право зарубіжних країн. 2011, 2011
  10. Камбоджа
  11. Камбоджа[16]
  12. Глава 9 Монголия, Лаос, Камбоджа и Бирма
  13. 3.10. Медь Чермного моря
  14. Держава в Південній Америці. Межує з Перу, Болівією, Аргентиною.
  15. ИНДО-КИТАЙ. КОРОЛЕВСТВО KXMEP (ЧЕНЛА, КАМБОДЖА) B IX - XII BB.
  16. НАРОДЫ ОКЕАНИИ
  17. УРОВЕНЬ МОРЯ И ЛЕДНИКОВЫЕ ПЕРИОДЫ
  18. НАЧАЛО ЕВРОПЕЙСКОЙ ЭКСПАНСИИ B ОКЕАНИИ
  19. Атлантический океан
  20. Сведения о «народах моря» и северных стран в египетских источниках