Інтерпретація як пізнавальний або вольовий акт

Уявлення, покладене в основу традиційної теорії інтерпретації: нібито можливо якось добути визначення запроваджуваного правового акту, не надане правовою нормою, котру належить застосувати, — добути за допомогою якогось різновиду пізнання вже наявного права, — є суперечливим самообманом, оскільки воно заперечує саму можливість хоч би якої інтерпретації.

Якщо характеризувати не тільки інтерпретацію закону судами чи адміністративними властями, а й взагалі інтерпретацію права правоза- стосовчими органами, то слід сказати: у процесі застосування права певним правовим органом пізнавальна інтерпретація застосовуваного права пов’язується з певним вольовим актом, у котрому правозасто- совчий орган робить вибір між можливостями, що окреслилися в процесі пізнавальної інтерпретації. Цим актом або створюється певна норма нижчого рівня, або реалізується в застосовуваній правовій нормі примусовий акт.

Завдяки цьому вольовому актові правова інтерпретація, здійснювана правозастосовчим органом, відрізняється від будь-якої іншої інтерпретації, й зокрема від інтерпретації права правовою наукою.

Інтерпретація правозастосовчим органом є завжди автентичною. Вона творить право. Хоча говорять про автентичну інтерпретацію тільки тоді, коли ця інтерпретація набуває форми якого-небуць закону чи міжнародно-правового договору, маючи при цьому загальний характер, себто творить право не для конкретного випадку, а на всі подібні випадки, — отже, коли акт, означуваний як автентична інтерпретація, являє собою створення певної загальної норми. Але автентичною, себто правотвор- чою, інтерпретація стає завдяки правозастосовчому органові й тоді, коли вона створює право тільки для одного конкретного випадку — себто, коли той орган виробляє лиш одну індивідуальну норму чи здійснює лиш одну санкцію. При цьому слід зважити й на те, що шляхом автентичної інтерпретації, себто інтерпретації певної норми правовим органом, якому випадає втілити цю норму в життя, не тільки реалізується одна з можливостей, на котру вкаже пізнавальна інтерпретація застосовуваної норми, а й може бути вироблена така норма, що повністю опиниться поза рамками, які являє собою застосовувана норма.

За допомогою подібної автентичної інтерпретації можна створювати право не тільки в тому випадку, де інтерпретація має загальний характер (себто де існує автентична інтерпретація у звичайному розумінні слова), а ще й у такому випадку, де правозастосовчий орган виробляє якусь індивідуальну правову норму, — коли вже не буде можливості скасувати той акт правозастосовчого органу, себто коли він утвердиться у своїй законній силі. Te, що шляхом подібної автентичної інтерпретації неодноразово створюється нове право — зокрема завдяки судам останньої інстанції, — є загальновідомим фактом.

Від інтерпретації, здійснюваної правозастосовчим органом, відрізняється будь-яка інша інтерпретація — тим, що не є автентичною, себто не створює жодного права.

Коли котрий-небудь індивід хоче дотримуватися правової норми, що реґулює його поведінку, себто виконувати покладений на нього обов’язок дотримуватися такої поведінки, із протилежністю якої правова норма пов’язує певну санкцію, то й цьому індивідові доводиться вибирати з-поміж різних можливостей тоді, коли цю поведінку не визначено однозначно тією нормою, котрої йому слід дотримуватися. Але цей його вибір не є автентичним. Для органу, котрий запроваджує цю правову норму, цей його вибір аж ніяк не є зобов’язливим, тож завжди існує небезпека, що цей орган визнає такий вибір за хибний і засудить засновану на цьому виборі поведінку індивіда як делікт.

48.