Промислово-фінансові групи.

Феномен промислово-фінансових груп (далі — ПФГ) для української сучасності полягає у тому, що, незважаючи на необхідність у них, про що зазначається на всіх рівнях та фахівцями в різних галузях економіки і права, їх сьогодні в Україні не існує.

Дійсні причини необхідності в цих утвореннях для вітчизняної економіки на сьогодні однозначно вказати не можна. І навпаки, можна однозначно стверджувати про законодавчі вади їх регулювання. Для з’ясування правового статусу українських ПФГ потребуються зіставлення українських реалій та економічного і правового середовища для створення ПФГ в інших державах, поєднана характеристика зазначених аспектів із впливом конкурентного та інвестиційного, податкового та митного законодавства.

Безумовно, при цьому важливо враховувати не тільки світовий, а й власний досвід у процесах кооперації. Це і дожовтневий (до 1917 р.) період, коли хвиля укрупнення капіталу та різних ланок підприємницької діяльності тільки-но набирала ваги; і радянський період створенням картелів, промислових та науково-виробничих об’єднань; пострадянський період із його підходами до створення об’єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів та консорціумів); нарешті, сучасний період, для якого характерними є тенденції укрупнення капітало-зв’язків шляхом створення значних АТ, холдингів, ПФГ, концернів, ТНК. З цього тернистого шляху Україна має винести раціональні зерна щодо структури відносин між юридичними особами та їх внутрішніх відносин для оп- тимізації економічних і юридичних стосунків, інвестиційних та інноваційних процесів, створення конкурентного середовища, виконання суспільно значущих програм розвитку економіки і розбудови українського суспільства, підняття його престижу на якісно новий рівень із урахуванням світових тенденцій, зв’язків і потреб.

Особливо слід зазначити на те, що нормативна база для створення об’єднань юридичних осіб, у тому числі ПФГ, хоча в Україні й існує, але є недосконалою. Недієвість та неприйнятність підходів, запроваджених в ній, доводять сам факт відсутності в Україні ПФГ, відсутність мотивації в їх створенні та відсутність важелів взаємодії з подібними утвореннями інших країн та ТНК.

Закон «Про промислово-фінансові групи» (далі — Закон) визначає їх як об’єднання, до якого можуть входити промислові підприємства, сільськогосподарські підприємства, банки, наукові і проектні установи, інші установи та організації всіх форм власності, що мають на меті одержання прибутку і яке створюється за рішенням Кабінету Міністрів України на певний строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, включаючи програми згідно з міждержавними договорами, а також виробництва кінцевої продукції (ст. 1). Закон визначає і транснаціональну ПФГ як таку, до складу учасників якої входять українські та іноземні юридичні особи (ч. 7 ст. 1). В той же час Закон містить і певні заборони, зокрема, стосовно створення ПФГ у сфері торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування населення, матеріально-технічного постачання, транспортних послуг, а також неможливості для торговельного підприємства, транспортного підприємства, підприємства в сфері громадського харчування, побутового обслуговування, матеріально-технічного постачання, банку, фінансово-кредитної установи бути головним підприємством ПФГ.

Незважаючи на те що ПФГ не має статусу юридичної особи (ч. 2 ст. 2 Закону), законодавець стосовно неї використовує термінологію, яка застосовується до юридичних осіб, а саме: створення ПФГ, реорганізація та ліквідація ПФГ, президент ПФГ.

Важливо усвідомлювати публічно-правову мету діяльності ПФГ, значущість їх участі в державних програмах. Створення ПФГ також відбувається не зовсім приватним порядком, адже рішення про створення (реєстрацію) об’єднання та надання йому статусу ПФГ приймається Кабінетом Міністрів України, а питання про створення ПФГ порушує перед ним уповноважена особа (особи) ініціаторів створення ПФГ (ст. 3 Закону). Згідно з ч. 9 ст. 1 Закону ініціатори створення ПФГ (які, до речі, не іменуються, хоча в ч. 3 ст. 1 Закону названі учасниками) укладають Генеральну угоду про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, але навряд чи можна визначити цей документ як правовстановлюючий, а тим більш установчий документ ПФГ. По-перше, в зв’язку з тим, що його недостатньо для створення ПФГ, а він свідчить лише про ініціативу щодо цього; по-друге, ця угода стосується, очевидно, не відносин між учасниками (корпоративних відносин), а порядку діяльності по виробництву продукції (хоча, безумовно, в цій угоді неможливо уникнути врегулювання питань з управління спільними справами, порядку розподілу прибутку. Питання ж про представницькі функції ПФГ вирішені в Законі: всі вони здійснюються головним підприємством ПФГ); по-третє, визначальним юридичним фактом створення ПФГ є ухвалення Кабінетом Міністрів України відповідної постанови, яка має значення не тільки і не стільки державної реєстрації ПФГ, а вольового акта в її створенні. Причому Кабінет Міністрів України ухвалює рішення про створення ПФГ у разі, якщо це забезпечуватиме реалізацію державних програм розвитку пріоритетних галузей виробництва і структурної перебудови економіки України, затверджених законами або постановами Верховної Ради України.

Тобто, при цьому спостерігається змішування дозвільного порядку створення ПФГ як квазіюридичної особи поряд із безпосередньою участю волею держави в її створенні, оскільки держава не просто надає дозвіл, а й цьому передують державні програми, на виконання яких планується створення ПФГ, і при виданні дозволу задіяними стають численні державні органи — міністерства і відомства, Фонд державного майна України, Антимонопольний комітет України.

В той же час саме це накладає відбиток і на розроблення комплексних механізмів щодо їх державної підтримки, якої на сьогодні явно недостатньо. Є рація й в пропозиції В. Мамутова щодо такого налагодження діяльності ПФГ, холдингів, корпорацій та ін., аби вони мали можливість взяти на себе функції управління державним майном, створення і підтримки конкурентного середовища (а не блокування його). Подібні механізми були запроваджені в інших країнах (наприклад, в Угорщині) і довели свою ефективність. До того ж зазначені структури в змозі і зобов’язані нести майнову відповідальність за наслідки своєї діяльності, чого не вистачає суто державним структурам.

Взагалі ж правовий статус ПФГ і рівень їх правового регулювання в Україні надто суперечливі, для чого досить вказати на:

- різні шляхи утворення ПФГ від поділу компаній, відокремлення з їх складу підрозділів до злиття і поглинання із виникненням зв’язаності між різними суб’єктами на підставі контрактів, трансферту технологій, фінансування тощо;

- різноманітні форми стосунків між учасниками ПФГ, регулювання їх діяльності способами і засобами її координації через холдингові компанії, траст-фонди, банки, наради керівників учасників ПФГ та ін.;

- спільні риси ПФГ з простими товариствами та холдингами, що вже само по собі немовби виключає одне одного, адже перше є найпростішою формою кооперації й інтеграції, а друге, навпаки, — найскладнішою;

- принципи правового забезпечення відповідних відносин, застосування яких має сприяти ефективному функціонуванню ПФГ і які достатньою мірою не визначені;

- цілі їх створення;

- їх поняття як ємної форми виробничо-економічних відносин великих промислово-технологічних комплексів із кредитно-фінансовими інститутами, що має різноманітні шляхи формування та форми існування (діяльності), як інтегрованих корпоративних структур або бізнес-груп, для яких характерні множинність шляхів виникнення та форм діяльності;

- відповідно визначення їх видів або типів: вертикально, горизонтально інтегровані, конгломератного типу; одно- чи багатобанківські; промислові, банківські, торгово-промислові; залежно від способу їх створення — за ініціативою учасників чи за рішенням державного органу; за географічним критерієм — регіональні, міжрегіональні, транснаціональні або міждержавні; залежно від чисельності — малі, середні, великі тощо.