2) Репрезентація

Приписування схарактеризованої вище функції фіктивній особі держави є аж ніяк не єдино можливим. Фактично в узвичаєному слововжитку люди послуговуються ще одним приписуванням, що перебуває в тісному зв’язку з приписуванням державі-особі, хай навіть і не бувши включеним до цього останнього.

тант своею дією реалізує не власну волю, а волю репрезентованого. Але ж це фікція, і навіть тоді, коли воля репрезентанта буває більш чи менш зв’язана волею репрезентованого, як у випадку правочинового представляння чи репрезентації за станової конституції, за визначенням котрої представники станів суспільства є зв’язані настановами своїх виборців і можуть бути відкликані ними в будь-який момент. Адже і в цих випадках воля представників, чи то репрезентантів, є відмінною від волі представлюваних чи то репрезентованих. Ще очевиднішою є фікція тотожності воль тоді, коли воля представників, чи то репрезентантів, жодним чином не є зв’язана волею представлюваних, чи то репрезентованих, як у випадку юридичного представляння недієздатного або репрезентації народу сучасним парламентом, члени якого є незалежними у виконанні своєї функції; цим тільки й хочуть сказати, що вони мають «вільний мандат».

Лишається тільки питання, за якої ж умови дозволенно вдаватися при науковому викладі права до фікції, що міститься у приписуванні

виконуваної певним індивідом функції юридичній особі чи іншому індивідові, або ще, іншими словами: за яких умов уживання понять статус органу, заступання чи репрезентація є науково легітимним: чи за припущення, що є усвідомлення природи приписування й що приписуванням юридичній особі, себто статусом органу, хочуть лише висловити відношення цієї функції до єдності правового порядку, який визначає ту функцію й конституює спільноту; чи приписуванням іншому індивідові або іншим індивідам, зокрема всім індивідам, що утворюють державну спільноту, державне населення, себто представ- лянням, чи репрезентацією, тільки й виражають, що індивід, котрий виконує функцію, є юридично чи тільки морально-політично зобов’язаним виконувати цю функцію в інтересах індивіда чи індивідів, якому, чи яким, саме тому й приписується ця функція. Удавання до цієї фікції є ненауковим, коли приписуванням певної функції юридичній особі, себто коли кажуть, що юридична особа корпорації чи держави виконує цю функцію через орган, виконує обов’язок чи реалізує право — коли цим приписуванням хочуть сказати, що юридична особа як носій цієї функції, як суб’єкт обов’язку, виконуваного разом із функцією, як суб’єкт права, реалізовуваного разом із нею, є реальною істотою, відмінною від членів корпорації чи держави; чи коли у випадку юридичного заступання недієздатного функціонує його правоздатність або в зображанні парламенту як репрезентації народу має приховуватися та істотна модифікація, що демократичний принцип самовизначення народу виводиться з факту обмеженості виборів парламенту більш чи менш розширеною групою громадян, — а чи коли твердженням, нібито котрий-небудь абсолютний монарх або диктатор репрезентує народ, має симулюватися чинність насправді повністю скасованого принципу демократії. Ось чому згаданої вище фікції, нібито незалежний суддя репрезентує монарха, не виправдати нічим і ніяк. Адже під цими словами не розуміється й не може розумітись, нібито ось цей суддя має виконувати свою функцію в інтересах ось цього монарха, а може розумітися тільки те, що ця функція належить по праву, власне, самому монархові, котрий її з якоїсь причини пере- Дає призначеному ним судді. Однак тоді й сама ця фікція заходить у суперечність із позитивним правом, коли до неї вдається навіть законодавець, коли в законі напучує суддю оприлюднювати свій вирок «ім’ям» монарха. Ця фікція може мати лише політичну мету: підняти авторитет монарха приписуванням йому такої функції, яку в нього недвозначно відберуть під час переходу від абсолютної до конституційної монархії.