Політичні права

Особливу категорію утворюють так звані «політичні» права. Зазвичай їх визначають як право, повноваження впливати на формування державної волі, що, однак, означає: брати участь, пряму чи опосередковану, в творенні правового порядку — в якому й виражається «державна воля».

від автократичної державної форми, за якої підданців відсторонено від будь-якої участі у творенні державної волі, позбавлено всяких політичних прав. Демократичне законотворення може здійснюватися або безпосередньо «народом», себто підпорядкованими нормам, і цьому відповідає — за так званої безпосередньої демократії — суб’єктивне право кожного брати участь у законодавчому народному зібранні, тут виступати й голосувати разом з усіма іншими. Або ж функція законотворчості належить народові лиш опосередковано, себто її здійснює обраний народом парламент. Тоді процес державного воле- творення — себто загальна правотворчість — ділиться на два етапи: на обрання парламенту й на створення законів обраними членами парламенту. Внаслідок чого в цьому випадку буває суб’єктивне право виборців, що становлять більшу чи меншу верству суспільства, — так зване виборче право, а також суб’єктивне право обраних, яких є відповідно небагато, себто право на членство у парламенті, право виступати й голосувати в ньому разом з іншими членами. Оце й є політичні права.

Якщо вони характеризуються тим, що дозволяють правомочному брати певну участь у формуванні державної волі, себто у виробленні правових норм, тоді й це суб’єктивне право є правом політичним, адже навіть ця, часткова участь, дозволяє правомочному бути причетним до творення державної волі. Він виражається в індивідуальній нормі суцового вироку не менш ніж у загальній нормі закону.

Поруч із Парламентським виборчим правом привертають до себе увагу як політичні права й виборчі права іншого типу. He тільки законодавчий орган, а й урядові (адміністративні) та судові органи можуть, згідно з демократичними конституціями, скликатися шляхом обрання. Оскільки функцією цих органів є творення права, то й ці виборчі права, як і парламентське виборче право, представляють правомочність, хай і не пряму, а опосередковану, брати участь у виробленні норм, на творення яких уповноважено цей орган.

Коли суб’єктивне приватне право у специфічному розумінні слова — ця правомочність, що надається для засвідчення невиконання певного правового обов’язку, — охоплюється в одному й тому самому понятті суб’єктивного права разом із так званим політичним правом, яке також є певною правомочністю, то це стає можливим лиш остільки, оскільки в обох них знаходить вираження однакова правова функція: участь суб’єктів права у його, права, виробленні — отже, функція вироблення права. Однак не слід при цьому випускати з уваги, що, як уже наголошувалось, суб’єктивне приватне право у специфічно технічному розумінні слова відрізняється від так званого політичного права тим, що за нього надана правовим порядком індивідові правомочність або компетенція випрацьовувати разом з іншими право слугує правоздійсненню правового обов’язку, який існує щодо цього чи котрого іншого індивіда, тимчасом як за суб’єктивного політичного права цього не відбувається.

До політичних прав зараховують і так звані основні права та права свобод, які становлять конституції сучасних держав, гарантуючи рівність перед законом, свободу (себто недоторканність) власності, свободу особи, свободу висловлення думки — насамперед свободу друкованого слова, свободу совісті, яка охоплює свободи релігій, спілок і зібрань. Самі по собі ці конституційно-правові гарантії не становлять, у технічному розумінні слова, жодних суб’єктивних прав: ні рефлексних, ні суб’єктивних приватних. Хоча вони фігурують як заборони на порушення — себто на скасування чи обмеження — гарантованих рівності чи свободи законами (або ж ухвалами чи указами, що

підмінюють закони). Проте головним чином ці «заборони» полягають не в тому, щоб наділити законодавчий орган правовими обов’язками не видавати подібних законів, а в тому, щоб такі закони, коли вже вони набрали чинності, можна було знову скасувати шляхом особливої процедури, передбаченої для цієї мети, — скасувати на підставі їхньої «антиконституційності»*. Конституційні гарантії основних прав і прав на свободи — це ті формулювання в конституції, за допомогою яких визначається зміст законів у неґативний спосіб і передбачається процедура, шляхом якої можна ліквідовувати закони, що не відповідають цим визначенням. A втім, так звані основні права й права на свободи можуть порушуватися не тільки законами (й ухвалами та указами, що підмінюють закони), а й інструкціями про втілення законів у життя, адміністративними актами чи судовими рішеннями; себто й інші норми як такі, що виступають у формі законів (чи ухвал та указів, що підмінюють закони), можуть мати антиконституційний зміст і скасовуватися на цій підставі. Але навіть коли вони приймаються не на основі антиконституційних законів, а просто без будь-якої законної основи, вони можуть бути скасовані вже на цій формальній підставі, а не тому насамперед, що їхній зміст суперечить матеріальній «забороні» в тексті конституції, себто є «забороненим» конституцією змістом.

Гарантована конституцією рівність підпорядкованих правовому порядкові індивідів не означає, нібито їм, згідно з прийнятими на основі конституції нормами, себто насамперед — згідно із законами, гарантовано однакове до них ставлення. Подібної рівності жодна конституція не може мати на увазі, бо це було б абсурдно, коли б на всіх-усіх індивідів, безвідносно до хоч би яких відмінностей: між дітьми й дорослими, між психічно здоровими й душевно хворими, між чоловіками й жінками, — накласти однакові обов’язки й наділити всіх однаковими правами. Щодо рівності конституційної, то вона може гарантуватися лише в такий спосіб, що основний закон установлює, з огляду на точно визначені відмінності: раси, релігії, стану чи заможності, — що вони не проводитимуться в законах, себто що закони, в яких проводяться подібні відмінності, можуть бути скасовані на підставі їхньої антиконституційності. Якщо конституція не установлюєточно визначених відмінностей, яких не слід проводити в законах стосовно індивідів, і містить при цьому формулу, що проголошує рівність індивідів, то ця конституційно гарантована рівність означає не що інше, як рівність перед законом. Однак ця гарантія рівності перед законом тільки й передбачає, що органам, які втілюють право в життя, можна зважати лише на ті відмінності, що проведені в самих застосо-

вуваних законах. Однак цим стверджується тільки іманентна будь-якому праву засада правочинності у правокористуванні взагалі та іманентний усім законам принцип законності у впровадженні законів, а отже — тільки те, що норми застосовуються відповідно до норм. Себто цим висловлюється не що інше, як іманентний правовим нормам зміст. Судове рішення, яке не присуджує передбаченого практичним правом покарання індивідові лише на тій підставі, що він білий, а не негр, і християнин, а не єврей, хоча закон у визначенні обставин делікту не зважає на належність злочинця до раси чи релігії, — з цієї ж причини є сумнівним, спірним як протиправне, достоту як і таке судове рішення, що присуджує до покарання котрого-небудь індивіда, який не скоїв жодного визначеного законом і встановленого судом злочину, або ще як таке рішення суду, котре встановлює індивідові, що скоїв подібний делікт, не передбачене законом покарання. Тоді анти- конституційність такого рішення не має жодної відмінної від протизаконності підстави для його оскарження й скасування.

Таке конституційне визначення, яке встановлює недоторканність власності, може означати лиш те, що закони, які уповноважували б уряд конфісковувати власність у власника супроти його волі та без відшкодування, — тут ми не беремо до уваги випадку вилучення власності відповідно до санкції, — можуть бути скасовані на підставі їхньої «антиконституційності». Подібне конституційне визначення не є власне забороною відчуження власності. Воно стосується тільки без- компенсаційного відчуження, не унормовуючи такого правового обов’язку законодавчого органу — не видавати подібних законів. «Ан- тиконституційний» закон, поки його не скасовано — індивідуально, себто коли скасування обмежено якимсь конкретним випадком, чи взагалі, — лишається чинним законом. Він не є недійсним, а лише може бути визнаний недійсним*. Аналогічна ситуація складається й тоді, коли конституція гарантує свободи віросповідання й совісті. Подібна гарантія означає, що такий чи такий закон, що заборонив би сповідування якоїсь визначеної релігії, себто оголосив би її переслідуваною законом, може бути скасований на підставі його антиконституційності.

Дієва гарантія цих так званих основних прав і прав на свободи існує тільки тоді, коли конституцію, що їх гарантує, дозволено змінювати не шляхом простого ухвалення законів, а тільки за допомогою особливої процедури, яка відрізняється від звичайного порядку ухвалення законів тим, що здійснюється вона за ускладнених умов; що вимагається при цьому не проста, а кваліфікована більшість колегіально- ro законодавчого органу, не одноразове, а багаторазове ухвалювання рішення, і таке інше, й тому подібне*. Адже коли конституція може бути змінена шляхом ухвалення простих законів, тоді не можна скасувати на підставі «антиконституційності» жодного закону, а отже, й жодного судового рішення, ухваленого на основі закону, й жодного адміністративного розпорядження, виданого на основі закону, оскільки саму конституцію вже скасовано одним законом задля його вузької сфери чинності. Ось чому саме тоді не існує жодної справжньої гарантії для хоч би котрого з так званих основних прав і прав на свободи, коли змінювана тільки за ускладнених умов конституція гарантує «право» лише доти, доки його не обмежать закони, себто коли конституція делегує просте законодавство, аби воно ухвалювало безкомпенсаційне відчуження власності, знову творило відмінності, усунуті при конституційному накладенні обов’язків та наділенні правами, або обмежувало певні свободи. Подібна видимість гарантії має місце, наприклад, тоді, коли конституція визначає: «Забезпечується недоторканність власності. Безкомпенсаційне її відчуження дозволяється тільки на основі законів»; або: «Кожен має право вільно висловлювати свою думку в рамках дозволеного законами»; або ще: «Всі громадяни мають право збиратися й утворювати спілки. Реалізація цього права регулюється законами».

Доки конституційна гарантія так званих основних прав і прав на свободи означає всього лиш згадане допіру утруднення для обмежень цих «прав» через закони, доти не існує жодних прав у суб’єктивному розумінні слова. Жодних рефлексних прав, оскільки «заборона» обмежувального законодавства не встановлює жодного правового обов’язку, а отже, й жодних суб’єктивних прав у технічному розумінні слова, оскільки під усяким подібним правом розуміється правомочність засвідчувати через позов невиконання такого чи такого правового обов’язку. Будь-яке основне право чи право на котру-небудь свободу являє собою суб’єктивне право у розумінні певної правомочності — хай навіть і не на те, щоб засвідчити невиконання якогось правового обов’язку, — лише тоді, коли правовий порядок наділяє індивідів, потерпілих через котрий-небудь антиконституційний закон, правомочністю ініціювати через подання заяви судовий процес, який приводить до скасування антиконституційного закону. A що зміст акта, через який скасовується котра-небудь норма, сам є нормою, то право на свободу зводиться до правомочності долучити й свій голос до вироблення цих норм. Так, наприклад, гарантоване конституцією право на свободу віросповідання являє собою суб’єктивне право тоді, коли всі

індивіди, заторкнуті котрим-небудь законом, що обмежує релігійну свободу, можуть започаткувати процес — своєрідну actio popularis, всенародну акцію — для скасування того закону. Однак це право, як право політичне, відрізняється, подібно до політичного виборчого права, від суб’єктивного права в технічному розумінні слова, яке є приватним правом, — відрізняється тим, що слугує не для того, щоб засвідчувати невиконання правового обов’язку, який існує стосовно наділеної правом особи. Юридично зобов’язати якийсь такий колегіальний законодавчий орган, аби він усував антиконституційне законодавство, не видається можливим хоча б із технічних причин, і насправді подібних органів і не буває. Однак цілком можливе таке — і це трапляється — що глава держави, котрий береться санкціонувати чи оприлюднювати законодавчі ухвали парламенту, й члени кабінету, які мають скріплювати своїми підписами укази глави держави, наділяються відповідальністю за конституційність санкціонованого, оприлюдненого чи завізованого ними закону — й що якийсь особливий суд може накладати на них специфічні покарання — усунення з посади чи позбавлення політичних прав. I тоді існує й юридична заборона, що зв’язує ці органи, на ухвалу подібних актів, себто на причетність до прийняття й оприлюднення антиконституційних законів. Одначе правомочність започатковувати процедуру, що приводить до здійснення цих санкцій, не надається, як правило, потерпілим від антиконсти- туційного закону індивідам. Якщо є адміністративне розпорядження або подібне судове рішення, що порушує гарантовану конституцією рівність чи свободу, себто така індивідуальна норма, котру впроваджено на основі якого-небудь антиконституційного закону, й тільки той індивід, котрий безпосередньо постраждав від цієї індивідуальної норми, має правомочність розпочати, через подання скарги чи апеляції, процес, що приводить до скасування цієї індивідуальної норми, тоді те основне право чи право на свободу, про яке йдеться, зокрема — суб’єктивне право індивіда, імплікує, як скасування тієї індивідуальної норми, й скаЬування антиконституційного закону в цьому конкретному випадку або ще в якийсь спосіб пов’язується із загальним скасуванням того антиконституційного закону. Якщо ту індивідуальну норму адміністративного чи судового акта, котра порушує конституційне основне право чи право на свободу, прийнято не на основі антиконституційного закону, а без будь-якого юридичного обґрунтування, тоді суб’єктивне право індивіда, себто його наділеність правом домагатися скасування цієї індивідуальної норми, нічим не відрізняється від кот- рого-небудь суб’єктивного права, що полягає в правомочності здійснити скасування такого чи такого адміністративного або судового акта через його протизаконність. Процес, що розпочинається з подання індивідом скарги чи апеляції, приводить не до індивідуального чи загального скасування антиконституційного закону, а лише до скасування протизаконної індивідуальної норми. Лише коли індивід має наділеність правом домогтися індивідуального чи загального скасування котрогось закону, який своїм змістом порушує конституційно надану рівність або свободу, саме тоді так зване основне право чи право на свободу стає суб’єктивним правом індивіда.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що суб’єктивне право індивіда є або простим рефлексним правом, себто відбитком одного з правових обов’язків, які існують стосовно цього індивіда, або суб’єктивним приватним правом у технічному розумінні слова, себто наданою індивідові правомочністю засвідчити через судовий позов невиконання якого-небудь правового обов’язку, котрий існує щодо нього, — правомочністю взяти участь у виробленні тієї індивідуальної норми, на основі якої дається пов’язана з тим невиконанням санкція; або політичним правом, себто наданою індивідові правомочністю або безпосередньо, як членові законодавчого народного зібрання, брати участь у створенні загальних правових норм, що визначаються як закони, — або, виступаючи в ролі суб’єкта парламентського чи адміністративного виборчого права, брати непряму участь у виробленні таких правових норм, виробляти які уповноважено той орган, котрий обирається; або гарантованим конституцією основним правом і правом на свободу, покликаним брати участь у виробленні норми, за допомогою якої скасовується чинність того антиконституційного закону, котрий порушує гарантовану рівність чи свободу, — скасовується або в загальному плані, себто для всіх випадків, або в індивідуальному, себто ось для цього конкретного випадку. I, зрештою, можна ще визначити як суб’єктивне право й котрий-небудь позитивний адміністративний дозвіл.

30.