Каузальність та приписування наслідку.

Природничий і правовий закон

Коли характеризується нормативний устрій людських взаємин, тоді застосовується інший, відмінний від каузальності принцип упорядкування, який можна назвати приписуванням наслідку fZurechnung).

Це розрізнення зникає в межах релігійно-метафізичного світогляду. Річ у тім, що, згідно з цим світоглядом, зв’язок між причиною та наслідком започатковується божественним Творцем, а тому природничі закони теж описукггь норми, в яких реалізується Божа воля і які визначають для природи певну поведінку. Ось чому метафізичне правознавство вважає, що в природі можна віднайти природне право. Однак у рамках наукового світопмду, в якому існує лише позитивістська теорія права, слід настійливо підкреслювати різницю між природничим законом та правовим положенням. Тому, коли правове положення стверджує, що за певних умов повинен виникнути певний наслідок, себто коли правова норма започатковує зв’язок між певними фактами як між умовою та наслідком і в правовому положенні цей зв’язок матеріалізується у слові «повинен» («soil»), то це слово, як було зазначено раніше[58], і що слід особливо підкреслити, вживається не у своєму звичайному значенні.

Хоча своїм предметом правознавство має правові норми (а отже, й правові цінності, що встановлюються завдяки цим нормам), його правові положення — так само, як і природничі закони природознавства — є нейтральним описом цього предмета. Це означає, що такий опис відбувається поза всіляким зв’язком з мета-юридичною цінністю і в ньому немає будь-якого емоційного схвалення чи осуду. Той, хто з позицій правознавства говорить у своєму описові позитивного правового порядку, що за умови, визначеної в цьому правопорядку, повинен бути впроваджений примусовий акт, який також визначений у цьому правопорядку, каже це й тоді, коли він вважає приписування примусового акту до цієї умови незаконним, а тому й не схвалює цього. Норми, що встановлюють правову цінність, повинні відрізнятися від норм, за якими оцінюється форма викладу права. Оскільки правознавство має дати загальну відповідь на запитання, чи конкретна поведінка узгоджується з законом, а чи суперечить йому, ця відповідь може бути лише висловлюванням про те, чи така поведінка вимагається чи забороняється в рамках правового порядку, який описується правознавством, уповноважується чи не уповноважується, дозволяється чи не дозволяється — і це незалежно від того, чи той, хто висловлюється про це, вважає цю поведінку поганою чи хорошою з моральної точки зору, схвалює її чи не схвалює.

Оскільки правове положення, як і природничий закон, виражає функціональну співзалежність, його можна — за аналогією з природничим законом — описати як правовий закон. Слід особливо наголосити на тому, що правове положення у поєднанні зі словом «повинен» виражає лише специфічне значення, в якому умова та наслідок і, зокрема, протиправна дія і наслідок протиправної дії пов’язані між собою

родною» каузальністю. При цьому Цительман усвідомлює, що «юридична» каузальність — не те ж саме, що каузальність «природна». Він зауважує: «Можна критикувати нас за те, що не дібрали кращої термінології, коли ми давали означуваному в правовій нормі відношенню назву «юридична каузальність» чи коли ми говорили про юридичні причини та наслідки. Однак існування необхідного зв’язку юридичного характеру є незаперечним фактом» (вказ. праця, c. 225). Цительман дуже близько підійшов до пізнання специфічно нормативного зв’язку між елементами, спорідненого з каузальним зв’язком. Головна причина, чому він не побачив цього зв’язку, полягає в тому, що він, дотримуючись традиційної юриспруденції, не зміг розрізнити правову норму як функцію авторитету, що творить право, та правове положення як функцію правознавства, що описує право. A ще він не побачив, що цей вид зв’язку між елементами представлено не лише в описові права, а й в описові всіх нормативних систем. Див. також: Kelsen, Hauptprobleme der Staatsrechtslehre, S. 225 ff.

через правову норму. Причому цей зв’язок, описаний у правовому законі, хоча й аналогічний зв’язкові, вираженому в природничому законі, але все-таки відмінний від нього.

Так само, як природничий закон є висловлюванням, що описує природу, а не предметом, який слід описувати, правовий закон, себто висловлювання, що описує право — інакше кажучи, правове положення, яке формулюється правознавством, не є предметом, який належить описувати — себто не є правом, правовою нормою. Така норма не є законом, хоча, коли вона має загальний характер, то характеризується як закон. Вона не є чимось, що за будь-якою аналогією з природничим законом можна було б назвати «законом». Адже вона не є висловлюванням, за допомогою якого описувався б зв’язок між фактами, функціональною співзалежністю. Вона взагалі є не висловлюванням, а змістом акту, за допомогою якого щось диктується. A отже, насамперед започатковується зв’язок між фактами, функціональна співза- лежність, яка описується за допомогою правового положення, що виступає у функції правового закону.

При цьому слід мати на увазі, що правове положення, яке представляє себе як правовий закон, має — так само, як і природничий закон — загальний характер, себто описує загальні норми правового порядку й відносини, які цей правопорядок установлює. Індивідуальні правові норми, які запроваджуються рішенням суду чи адміністративних органів, правознавство описує аналогічним чином — як це робить природознавство, коли характеризує конкретний експеримент, вказуючи на закон, на основі якого експеримент проводиться. Підручник фізики може містити, наприклад, таку інформацію: оскільки за законом природи металевий предмет при нагріванні розширюється, металева куля, з якою фізик проводив експеримент і яка проходила крізь кільце до нагрівання, після нагрівання не змогла пройти крізь кільце. Інформація з німецького підручника кримінального кодексу: оскільки, згідно з правовим законом, сформульованим на основі німецького права, особа, що здійснила крадіжку, повинна бути покарана через суд ув’язненням, суд X в Y — після встановлення, що A здійснив крадіжку — постановив, що A повинен бути примусово інтернований до в’язниці. За допомогою висновку «...А здійснив крадіжку... повинен бути примусово інтернований до в’язниці» описується індивідуальна норма, яку впровадив суц X в Y.

Коли зв’язок умови та наслідку, що виражений у правовому положенні за допомогою слова «повинен», позначається словом «приписування наслідку», то цим самим у юриспруденцію зовсім не вводиться новий термін — адже віддавна правнича наука оперує терміном «осудність» (Zurechmmgsfahigkeit), що означає «можливість приписати вину». Осудним, себто таким, кому можна приписувати вину, є кожен,

кого карають за його поведінку, себто той, кого можна притягти до відповідальності за цю поведінку. Водночас неосудним — таким, кому не можна приписувати вини, — є той, хто через таку саму поведінку не отримує покарання — наприклад, якщо він є неповнолітнім чи психічно хворим — себто не притягується до відповідальності за таку поведінку. Хоча й кажуть, що одному приписується вина за здійснення (чи нездійснення) певного вчинку, а іншому не приписується, але це приписування чи неприписування відбувається лише тому, що в першому випадку поведінка пов’язується з наслідком протиправної дії і таким чином кваліфікується як протиправна дія, тимчасом як у другому випадку цього не відбувається, а отже, неосудна особа не може здійснити протиправну дію. A це означає, що приписування наслідку полягає не в чому іншому, як у такому пов’язуванні протиправної дії та наслідку протиправної дії. Отже, приписування наслідку, яке реалізується в понятті осудності, не є — як це твердить традиційна теорія — пов’язуванням певної поведінки з людиною, яка поводиться таким чином: для цього не потрібно встановлювати такий зв’язок через правову норму, оскільки поведінка невіддільна від людини, що має таку поведінку. Також поведінка неосудної особи є її поведінкою, її дією чи невиконанням дії — навіть якщо це й не протиправна дія, яку можна приписати. Приписування наслідку, яке реалізується в понятті осудності, є пов’язуванням певної поведінки, а саме протиправної дії, з наслідком протиправної дії. Отже, можна сказати, що наслідок протиправної дії приписується до протиправної дії, але цей наслідок не виникає через вплив протиправної дії як своєї причини. Самоочевидним є той факт, що правознавство взагалі не прагне до причинно-наслідкового пояснення правових явищ — протиправної дії та наслідку протиправної дії. У правових положеннях, які описують ці явища, правознавство використовує не принцип каузальності, а принцип, який можна назвати (а наш аналіз вказує на таку можливість) приписуванням наслідку.

19.

20.