Зміст дидактичної одиниці

Поняття і види джерел римського права. Форми правоутворення. Звичаєве право, його становлення та розвиток у Римській державі. Закон як джерело права. Закони XII Таблиць. Сенатусконсульти. Імператорські конституції.

Преторське право ()и8 ргаеіогіит). Римські магістрати та їх едикти. Взаємодія квіритського і преторського права. Кодифікація преторських едиктів.

Діяльність юристів (юриспруденція). Форми діяльності юристів. Значення рим­ської юриспруденції для формування і розвитку права. Закон про цитування юристів. Юридичні школи. Кодифікації римського права. Кодекс Феодосія. Кодифікація Юстиніана. Дигести (пандекти), їх загальні принципи. „Вульгарне право".

Література

- Бартошек М. Римское право (понятия, терминьї, определения). - М., 1984.

- Гіжевський В.К. Трофанчук Г.І. Основи римського цивільного права. - К., 2000. 9/ Дождев Д.В. Римское частное право. - М., 1997.

- Косарев А.И. Римское частное право. - М., 1998.

- Макарчук В.С. Основи римського цивільного права. - К., 2000.

- Подопригора О.А. Основьі римекого гражданского права. - К., 1994.

- Підопригора О.А. Харитонов Є.О. Римське право: Підручник. - К., 2003.

- Тищик Б.Й., Орач Є.М. Основи римського приватного права. - Львів., 1994.

Матеріал для вивчення Поняття і види джерел

Саме поняття ,джерело" означає місце, з якого щось випливає (ще можна назвати „витоки права"). В юридичній літературі різних народів з римського права, яка нагромадилася за дві тисячі років, поняття ,джерело права" вживається у троякому значенні:

по-перше, це матеріальні умови, в яких застосовується право; той соціально- економічний і політичний ґрунт, на якому воно виростає;

по-друге, це різноманітні умови розвитку суспільства, які впливають на сам зміст права;

по-третє, це форми, в яких реалізується право, його „упаковка". Йдеться про пам'ятки права, інші матеріальні субстанції, звідки ми дістаємо знання про існування в ті чи інші часи відповідного права та його зміст.

Соціально-економічним підґрунтям виникнення і змісту римського приватного права був рабовласницький спосіб виробництва. Римське право просякнуте ідеєю, що рабство справедливе, воно є природним станом невільника, а раб - не людина, а лише річ (все людське вмирає у рабові).

Справжня суть римського права полягає у захисті найвищої несправедливості - рабства. „З точки зору приватного права раби вважаються нічим" (Ульпіан). За римським приватним правом найвища справедливість у праві полягає у тому, що всі люди або вільні, або раби (третього не дано). А раби - це речі. Римське приватне і публічне право захищає рабоволодіння і сам рабовласницький лад.

У рабовласницькій формації право відкрито закріплює привілеї вільного відносно до раба, позаекономічний примус невільника. Воно застосовує найжорстокіші санкції для охорони економічного і політичного панування можновладців.

З іншого боку, воля панівного класу, виражена в праві, зумовлена економічним ладом, способом виробництва. Рабовласницький спосіб виробництва засобами права закріплював за рабовласником все, що вироблялося рабом. Але коли розвиток продуктивних сил став стримуватися незацікавленістю раба у результатах своєї праці, на зміну рабовласницькому способу виробництва приходить новий економічний лад. А відтак - приводиться у відповідність і правова система.

Отже, саме матеріальні умови диктують виникнення права, зародження його джерельної бази. З їх зміною змінюється і саме право у всій своїй різноманітності щодо джерел, змісту, інститутів тощо.

Інше значення, у якому в юридичній літературі позначається термін „джерело права", має дати відповідь на питання: "Якими шляхами, по яких каналах виникає, утворюється та чи інша форма права?"

Тобто мова йдеться про джерела право утворення

У римському праві протягом його історії формами правоутворення були:

а) звичаєве право;

б) закон, різновидами якого були:

- постанови і ухвали центуріатних коміцій (в республіканський період);

- сенатусконсульти (у період принципату);

- імператорські конституції (в період монархії);

в) едикти магістратів;

г) діяльність юристів (юриспруденція);

д) юридичні пам'ятки права і кондифікації.

У Стародавньому Римі право як воля рабовласницького стану знаходить свій вплив і стає державною волею. Це відбувається тоді, коли воля коміцій, сен? правителя виражається не у вигляді приватної думки, а від імені держави, а і ,.ак стає загальнообов'язковою. Тоді ця воля набуває значення закону.

Форми вираження волі рабовласників у Стародавньому Римі протягом усієї історії держави змінювалися відповідно до змін у соціально-економічних

Постанови

Пам'ятки права (кодифікації,

правові акти, твори римських юристів)

імператорів

Постанови Постанови
народних сенату
зборів

відносинах і державному ладі. Так, у „царський" період основною формою права був звичай. У період республіки - постанови народних зборів і едикти преторів. За часів принципату - сенатус-консульти і діяльність юристів, домінанту - імператорські конституції.

Звичаєве право. Воно виникло із звичаїв - неписаних правил поведінки, які були основною формою регулювання відносин у додержавному суспільстві. Дотримання звичаїв забезпечувалося засобами громадського впливу на порушника.

Якщо такі правила поведінки (звичаї) не отримувала визнання і захисту від державної влади, вони так і залишалися простими (побутовими) звичаями. Якщо ж вони визнавалися і захищалася державою, то ставали юридичними звичаями, складали звичаєве право, а іноді навіть сприймалися державною владою, набуваючи сили закону.

Звичаєве право являє собою найдавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права позначаються у римському праві термінами:

а) гпоге5 гтіогшті (звичаї предків);

б)] 115115 (звичаєва практика);

в) соттепіагу ротіїіїїсит (звичаї, що виходили з практики жерців - понтифіків);

г) соттепіагу тацІ5ІгаІит (звичаї, що склалися у практиці магістратів);

д) сопзиеіисіо (звичай імператорського періоду).

Впродовж тривалого часу в Римі з урахуванням простоти господарського ладу (місто-поліс), усього громадського й державного життя, при нерозвинутості товарного обігу у прийнятті законів не було необхідності. Обходилися звичаєвим правом. З другого боку, при відсутності юридичної техніки і примітивному рівні правосвідомості людей, видання законів як загальної норми являло великі труднощі. І нарешті, у письмовому фіксуванні порм і правил поведінки не були зацікавлені привілейовані верстви (патриції) та їхні понтифіки.

Навіть видання Законів XII Таблиць (V ст. до н. е.) було здійснене саме під тиском плебеїв.

У міру зміцнення і розширення держави неписане звичаєве право стає незадовільною формою регулювання відносин саме внаслідок своєї невизначеності, двозначності, архаїчності та обмеженості. Воно поступається місцем закону та іншим формам правоутворення. Однак його ще „терплять".

В період імперії звичаєве право зустрічає недоброзичливе до себе ставлення перш за все за те, що уніфікація всього звичаєвого права по всій країні

неможлива. А це суперечило нейтралістським тенденціям імператорської влади. І все ж місцеве звичаєве право жило та існувало."Яка різниця - пише юрист, - чи висловлює свою волю народ голосуванням, чи справами і фактами?"

Врешті-решт імператори були змушені піти на компроміс: визнати авторитет і силу звичаю внаслідок його довготривалого застосування, але закону надати першорядного значення.

Закон. У республіканський період всі закони повинні були отримати санкцію сенату і дістати затвердження народних зборів. Вони називались 1е§е8.

Розвиток життя міста-поліса Риму висував це джерело права на перше місце Однак законів у республіканському Римі видавалося не так вже й багато. Натомість отримали величезне поширення такі специфічно римські форми правоутворення як:

а) едикти судових магістрів;

б) діяльність юристів.

Причина полягала в тому, що названі форми правоутворення більше відповідали консерватизмові і стабільності римського права.

Крім Законів XII Таблиць, важливе значення для цивільного права мають такі закони:

- Петеліїв закон (IV ст. до н. е.), який скасував продаж у рабство і вбивство неоплатного боржника;

- Аквіліїв закон (Ш ст. до н. е.) - про відповідальність за знищення і пошкодження чужих речей;

- Фальцидіїв закон (І ст. до н. е.) - про обмеження відмови по заповітах.

У період принципату коміції не відповідали новому політичному ладу і поступово втрачали своє значення. Але оскільки тоді імператорська влада прикривалась ще республіканськими формами, створювалось уявлення, що закони видавалися сенатом (сенатусконсульти). Насправді це були розпорядження принцепсів, схвалені сенатом. Остаточне зміцнення імператорської влади призвело до того, що особисте розпорядження глави держави стало визнаватися законом („Що бажає імператор, те має силу закону", а сам імператор „законами не пов'язаний").

Імператорські конституції були 4-х видів: едикти, рескрипти, декре *• мандати.

Преторське право. Специфічною формою правоутворення були едикти магістратів (едикт - від. сіісо „говорю"). На перших порах едикт означав усне оголошення магістрата з того чи іншого питання. Згодом він отримав спеціальне

значення програмного оголошення (в письмовій формі), яке робив претор при вступі на посаду.

Формально едикт був обов'язковим для того магістрата, яким він видавався, і лише на І рік, протягом якого магістрат перебував при владі ("закон на рік" - Ціцерон). Однак фактично ті пункти едикту, які заповнювали прогалини у праві, відповідали інтересам панівних верств, повторювалися в едикті наступного претора, набували постійного значення.

Посада претора запроваджується в 366 р. до н. е. Згодом, у середині III ст. до н. е., стали обирати двох преторів (міського і перегринського). На цю посаду (вона була досить почесною) могли претендувати громадяни із 40-річного віку, які пройшли нижчі посади. Робота претора не оплачувалася, однак ця посада була досить привабливою щодо отримання сторонніх доходів. Тому у передвиборній кампанії витрачались великі гроші (посада ці витрати покривала).

Потреба у преторських едиктах була зумовлена нездатністю цивільного права надійно захистити нові відносини в державі, пов'язані з широкою торгівлею, розвитком ремесла. Могутній цивільний обіг вимагав більш ефективного, надійного, без формалізованих рамок правового регулювання ділових відносин.

Старе цивільне право або взагалі не містило відповідних норм, або вони не відповідали новим вимогам. Претор був змушений відшукувати нові правові засоби або пристосовувати норми застарілого цивільного права до нових відносин.

Ні претор, ні інші магістрати, які видавали едикти (консули, едили, правителі провінцій), не мали права скасовувати, змінювати закони, видавати нові законодавчі акти. Але видані претором нові правила більше відповідали новим відносинам. Керуючись принципом справедливості, претор мав право відмовити в захисті там, де норма цивільного права вимагала надати такий захист. І навпаки, претор міг захистити нові відносини у випадках, коли за нормами цивільного права це не передбачалося.

Фактично незаконна діяльність претора не лише дістала визнання держави, а й стала досить прогресивною і зручною формою оновлення, оздоровлення та вдосконалення правового регулювання майнових відносин у республіканському Римі. Зрозуміло, що не все, що пропонувалося претором в його едикті, автоматично сприймалося його наступникам. Правовою нормою ставали тільки випробувані часом і перевірені практикою життя правила.

Юрист Марціан називав преторське право "живим голосом цивільного права" саме в тому розумінні, що преторський едикт швидко відгукувався на нові запити життя і задовольняв їх.

Правотворча діяльність преторів стала звужуватися з переходом до імперії. Це було викликано двома обставинами: по-перше, преторські едикти багато в чому вже заповнили прогалини в цивільному праві; по-друге, місце преторського едикту зайняли розпорядження імператора і постанови сенату. У II ст. (130 р. до н. е.) за наказом імператора Андріана видатний римський юрист Юліан створив єдиний звід преторських едиктів ("постійний едикт"), який став вважливим джерелом права протягом декількох століть — аж до кодифікації Юстиніана.

Про кодифікацію едиктів преторів - перегринів відомостей не залишалося, але відомо, що з початку III ст. н. е., коли вільне населення римських провінцій отримало право римських громадян, "право народів" втратило своє виняткове значення, і обидві гілки преторського права (міське і перегринське) злились воєдино.

Така ж сама тенденція спостерігалась і у співвідношенні цивільного і преторського права. Цивільне право, що зародилося із звичаїв і наступних нововведень, поступово, з плином часу, стало приходити у відповідність з правом преторським. Відбувалося злиття між собою джерел права, які раніше конфліктували і суперечили одне одному.

Так виникає єдиний правовий комплекс - римське класичне право.

Юриспруденція (діяльність юристів). У найдавніший період Риму тлумачення права і закону належало високопоставленій жрецькій корпорації - понтифікам. У них куплялися судові формули, які вживалися в легісакційному процесі. Від них залежало призначення прийомних днів, включаючи дні, відведені на розгляд судових спорів.

За переказами, син вільновідпущеника Гней Флавій вкрав книгу із позовами та іншими відомостями про закони. Там же містилися збірники формулярів і трафарети позовів, а також календар з вказівкою днів для ведення судових справ.

Говориться, що Флавій навіть видав окремий юридичний збірник (Флавіїв закон). Після цього юриспруденція перейшла до рук світських юристів.

Першим світським тлумачником права був Катус (поч. II ст. до н. е.). Й "Коментарій" був керівництвом для ведення судових спорів; то був своєрідний збірник судових формул, без застосування яких нічого було й думати про судовий захист у якійсь справі. Там же, в "Коментарії'", містився критичний огляд Законів XII Таблиць.

Серед перших римських юристів був і плебейський понтифік Тіберій Коруикалій, який не тільки давав тлумачення, але й навчав римського права громадян.

У республіканський період діяльність юристів зводилася до таких аспектів:

а) надання консультацій громадянам, які зверталися за юридичною допомогою;

б) редагування ділових паперів, перш за все договорів, а також позовів до претора;

в) керівництво юридичними діями сторін у суді, тобто практичне виконання функцій адвокатів.

У результаті такої, досить обмеженої діяльності юристів у Римі поряд з цивільним правом з'явилося право, створене тлумаченням професіоналів.

За традицією, в Римі право тлумачення законів належало сенату. Але оскільки сенат займався головним чином законами, що мали публічно-правовий характер, приватне право знаходилося поза його увагою.

З іншого боку, зайняті повсякденними справами претор та суди відчували гостру потребу у кваліфікованому і авторитетному тлумаченні самого права, а також тих нових господарських соціальних відносин, які потребували позовного захисту. Саме ці обставини вимагали консультацій юристів.

Вже тоді стало очевидним, що жодна правова система не зможе належним чином функціонувати без наукової інтерпретації права чи закону, тобто без юриспруденції як науки про право; без наукового коментування права і закону за його змістом, призначенням і практичним застосуванням. Склалася ситуація коли юристи, не володіючи законодавчою владою, своєю консультаційною практикою безпосередньо впливали на розвиток права авторитетом власних науково-практичних висновків.

Діяльність юристів, що по своїй суті була призначена допомагати застосуванню діючих норм права, фактично отримала значення самостійної форми правотворчості.

Правовий характер діяльності юристів дістав в епоху принципату (І—III ст. н. е.) і формальне визнання. У цей період римська юриспруденція досягла класичних форм.

Новий і по-своєму унікальний імпульс отримує юриспруденція з утвердженням монархічної форми правління. Панівний клас і його представник- принцепс бажають мати в особі юристів свою опору. Вони очікували і отримали від юристів допомогу у зміцненні існуючого рабовласницького ладу з

допомогою норм права. Право бралося на озброєння при вирішенні повсякденних політичних і класових колізій та конфліктів.

Принцепси були зацікавлені в зберіганні високого авторитету юристів, оскільки юристи здебільшого проводили їхню політику.

Саме остання обставина (намагання зробити юриста безпосереднім знаряддям своєї політики) зумовила подальший крок правителів у цьому напрямі.

Починаючи з Октавіана Августа, правителі стали надавати найвидатнішим юристам особливе право давати офіційні консультації.

Висновки юристів, наділених цим правом, набули на практиці обов'язкового значення для судді: ці тлумачення опиралися на авторитет принцепса. Правотворчість юристів отримала офіційне визнання.

Сила римських юристів полягала у поєднанні науки і життєвої практики. Вони будували право на грунті вирішення конкретних життєвих казусів, з якими зверталися до них громадяни і представники державної влади.

Практика надання окремим юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалася до V ст. н. е. Однак із встановленням домінату має місце занепад діяльності юристів і особливо зниження її творчого характеру. Правителі використовували юристів вже не в якості творців права, а на посадах імператорських чиновників (радників). Показником занепаду є закон „Про цитування юристів" (426 р.), згідно з яким в основу судового рішення можна було покласти твори лише 5 юристів: Ульпіана, Гая, Павла, Модестина, Папиніана.

На основі класичної юриспруденції у І - II ст. н. е. виникають дві юридичні школи:

а) прокуліанська;

б) сабиніанська.

Науково-літературні твори римських юристів прийнято поділяти на такі категорії:

- твори, присвячені розробці цивільного права (на противагу преторському

праву). Помпоній, Павло, Ульпіан;

- коментарі до преторських едиктів. Лабеон, Гай, Павло, Ульпіан;

- дигести (вибране з праць юристів), які об'єднували цивільне і преторе »

право;

- підручники-інституції. З них найбільш популярними були інституції Гая;

- збірник казусів під назвою „Питання", "Відповіді";

- монографії із спеціальних питань римського права.

Кодифікація римського права. Перші кодифікаційні спроби були зроблені приватними особами, які складали збірники імператорських конституцій

У І половині V ст. н. е. була здійснена перша офіційна кодифікація - кодекс Феодосія, де були зібрані і систематизовані імператорські конституції. Кодекс складався із 16 книг.

Однак найважливіше місце серед всіх коднфікацій посідає "Согриз _)игІ5 сіуіііз". Для здійснення кодифікації призначались особливі комісії. Активну участь у ній брав Грибоніан (начальник імперської канцелярії) і Феофіл (професор Константинопольської школи права). Робота розпочалась із зібрання імператорських законів у 528 р. У 530 р. створюється комісія для кодифікації творів юристів-класиків, яка через три роки видала збірник витягів з творів класичних юристів під назвою "Дигести" (вибране), або "Пандекти". Збірник складався з 50 книг, поділених на титули і фрагменти. В "Дигестах" цитуються 39 юристів, з яких найчастіше Ульпіан (1/3 тексту). У своїх сентенціях (поглядах, судженнях) римські юристи дотримувалися переважно прагматичних рішень, відводячи теорії якогось питання другорядне значення.

І все ж вони не могли ухилитися від формування принципових положень, якими слід керуватися як юрисконсульту, так і судді. Ось деякі з них, які не втратили свого значення і в наші дні.

- За загальним правилом судове рішення повинно прийматися або одноголосно, або більшістю голосів: у цьому випадку передбачається, що рішення ирийняте ніби всіма.

- Якщо зміст умисне звинувачуваного залишиться недоказаним, то "кожний вважається чесним, якщо не доказано зворотнє".

- Коли у заповіті записано що-небудь двозначно або навіть неправильно, "є необхідним прихильне тлумачення, що схиляється до ймовірної волі заповідача".

Те ж саме - про двозначне тлумачення в позові: "Потрібно тлумачити його так, щоб справа, про яку йдеться, скоріше мало б силу, чим було б знищено".

-1 взагалі, у двозначному виразі „Потрібно приймати волю того, хто цс промовив".

- Всякий сумнів вирішується на користь звинуваченого.

„Якщо, - пише Помпоній, - існує сумнів в дійсному статусі раба, потрібно визнати його вільним".

Ульпіан висловлюється ще гостріше: "Краще залишити злочин безкарним, засудити невинного".

- Коли відсутній чіткий правовий припис, слід вирішувати справу по справедливості (Павло). А Ульпіан йде ще далі: „Коли право протирічить справедливості, потрібно надати перевагу останній".

- "Докази повинен представити не той, хто заперечує, а хто стверджує".

- Дигести об'єднують витяги із 275 творів 38 класичних римських юристів. Перша книга присвячена загальним питанням права. Друга - сорок шоста - приватному праву, сорок сьома - сорок восьма - кримінальному праву, сорок дев'ята - апеляції, фіскальному праву і військовим справам, п'ятдесята - адміністративному праву, юридичним дефініціям і правилам. Кожна книга поділяється на титули, титули - на фрагменти.

- У 533 р. було опубліковано коментар-підручник римського права „Інституції", які разом з тим дістали силу закону. Він складається з 4-х книг, в основу яких були покладені інституції Гая.

- При здійсненні кодифікації комісія допускала зміну оригіналу текстів, робила власні висновки. Вони дістали назву „інтерполяція". Так, замість застарілого і невживаного поняття „манципація" вживалось „традиція" як спосіб відчуження речей.

- Збірник імператорських конституцій дістав назву „Кодекс".

- Четверта частина - „Новели" - являє собою закони, видані Юстиніаном у період здійснення кодифікації і у період с 535 до 542 рр., загальним числом 158, присвяченим головним чином сімейному та спадковому праву. Вони вже були написані грецькою мовою, що свідчило про перехоплення Візантією пальми першості щодо правонаступництва римського права.

- Внаслідок занепаду юриспруденції в IV ст. н. е. в Західній Римській імперії виникає так зване „вульгарне право". Класичні твори римських юристів були піддані скороченню і перефразуванню, оскільки вважалося, що їх зміст надзвичайно деталізований і обширний для обслуговування потреб пізньоримського суспільства. „Вульгарне право" справило значний вплив на формування правових систем варварських королівств.

- Основні категорії та поняття

- Позаекономічний примус, можновладці, центуріатні коміції, казус, імператорські конституції, дефініції, Ьех (ІЄ§Є5).

- Словник термінів та понять Позаекономічний примус - форма експлуатації, яка полягала у застосув .. примусової, підневільної праці. Можновладці - правляча, панівна еліта суспільства.

- Центуріатні коміції - вид народних зборів у Римі, які передбачали зібрання

воїнів за центуріями (сотнями), на яких кожна центурія була представлена одним

голосом.

Казус - випадок.

Імператорські конституції - (від латинського соп.чіііио - установляю) -

постанови та ухвали імператора.

Дефініції - визначення, характеристики.

Ьех (1е£ех) - законодавчі акти, прийняті народними зборами.

Курсові завдання

- Скласти опорний конспект вивченого модуля і термінологічний словник.

- Питання підготовки до заліку.

- Поняття і види джерел римського права.

- Римське звичаєве право.

- Закон як джерело римського права.

- Преторське право.

- Юриспруденція Стародавнього Риму.

- Кодифікація римського права.

- Питання для самоконтролю (відповіді можна перевірити за додатком).

- Що являлось соціально-економічним підґрунтям виникнення і змісту римського приватного права?

- Які форми правоутворення мали місце у Стародавньому Римі?

- Поясніть твердження: „У Стародавньому Римі право як воля рабовласницького стану знаходить свій вияв і стає державною волею".

- Якими термінами позначались у римському праві норми звичаєвого права?

- Чому впродовж тривалого часу в Римі не було необхідності у прийнятті законів?

- Назвіть найдавніші римські закони.

- Що таке сенатусконсульти?

- Які обставини зумовили появу преторських едиктів?

- Твори яких римських юристів були покладені в основу судових рішень відповідно до закону „Про цитування юристів"?

ЗЛО. Що таке "Вульгарне право"?

Додаток до модуля 4

Відповіді на запитання для самоконтролю

- Такими підґрунтям став рабовласницький спосіб виробництва, обґрун­тування справедливості рабства.

- В римському праві протягом усієї його історії формами утворення були:

а) звичаєве право; б) закон, різновиди якого були: Іех або 1е§ез;

сенатконсульти; імператорські конституції; в) едикти магістрів; г) діяльність юристів; д) юридичні пам'ятки права і кодифікації.

- Це значить, що воля коміцій, сенату, правителя виражається не у вигляді приватної чи корпоративної думки, а від імені держави, а відтак вона стає загальнообов'язковою. Ця воля набуває значення закону.

- Вони позначались термінами (їх переклад подається в тексті розділу): а) гпогез та_) опиті; б) _)изи5; в) соттепіагу ропііїїсит; г) соттепіагу те§І5ІгаІит; д) сопзиеіисіо.

- Такої необхідності не було, по-перше, внаслідок простоти господарського ладу, обмеженого містом-полісом, а також нерозвинутості цивільного обігу; по- друге, для видання законів великі утруднення викликали відсутність досвіду, юридичної техніки законотворення, а також примітивний рівень правосвідомості римлян; по-третє, у письмовому зафіксуванні норм і правил поведінки не були зацікавлені привілейовані верстви (патриції) та їхні понтифіки.

- Закони XII Таблиць (Уст. до н. е.); Петеліїв закон (IV ст. до н. е.); Аквіліїв закон (III ст. до н. е.); Фальцидіїв закон (І ст. до н. е.).

- Це - тлумачення законів сенатом, пізніше - розпорядження принцепсів, схвалені сенатом.

- Поява преторських едиктів була зумовлена нездатністю цивільного права захистити нові відносини в державі, пов'язані з розвитком ремесла і широкою торгівлею.

- Ульпіана, Папиніана, Модестина, Павла і Гая.

- „Вульгарне право" являло собою скорочені і перефразовані твори римських юристів IV ст. н. е.

Тест-тренінг до модулів рівня 1

- Що сприяло високому рівню розвитку римського права?

- Які фактори обумовили всесвітній характер римського права?

- Які переваги мало „право народів" у порівнянні з квіритським правом?

- Назвіть переваги преторського права над „правом народів" і квіритським правом.

- Які інститути приватного права мали вирішальне значення для зміцнення рабовласницького ладу?

- Тестове завдання.Вкажіть, яке з наведених положень є хибним (неправильним):

а) норми публічного права захищали інтереси держави і регулювали відносини між державними установами;

б) норми приватного права захищаються і підтримуються силою державного примусу;

в) відсутність державного втручання у приватно-правові відосини надавала жителям Риму необмежену свободу дій у цій сфері.

- Що таке імперативні, уповноважуючі та диспозитивні норми (на прикладі римського приватного права) ?

- Назвіть основні структурні елементи приватного права.

- В праві яких держав Середньовіччя і Нового часу найбільш відчутний вплив римського приватного права?

- Поясніть, чому феодальне право середньовічної Європи виявлялося нездатним регулювати нові виробничі відносин, що виникали?

- Які напрями рецепції римського права в країнах Європи?

- Чому процес рецепції римського права був у Німеччині найактивнішим?

- Дайте тлумачення твердженню: „Право України формувалося як поєднання місцевого звичаєвого права, реципованого римського та візантійського права".

- В чому суть безпосереднього та опосередкованого впливу римського права на право України?

- Чому, на Вашу думку, становлення сучасного юриста немислиме без знань основ римського приватного права?

- В чому полягає місце римського права в концепції права сучасної України?

- Який вплив виявляє римське право на національну систему права України?

- Тестове завдання. Закону, як джерелу права Риму, були притаманні такі характеристи к и:

а) Закони XII Таблиць були побудовані на нормах звичаєвого права, прокоментованих жерцями-понтифіками;

б) сенатконсульти являли собою розпорядження принципсів, схвалені сенатом;

в) Імператорські конституції являли собою основні закони Римської імперії.

- В якому аспекті трактувалося в Римі поняття ,джерело права"?

- Які джерела права домінування у певні періоди римської історії?

- Що надавало преторському едикту силу джерела права?

- Назвіть відомі Вам юридичні школи Риму.

- Що зумовило появу закону ,Дро цитування юристів"?

- Назвіть основні кодифікації римського права.

-

- НАВЧАЛЬНІ МАТЕРІАЛИ РІВНЯ 2. Анотація навчальних модулів

- БЛОК 1. ОСОБИ

- Модуль 1. Суб'єкти цивільних правовідносин

- Дається поняття особи, характеризуються правоздатність та дієздатність їх виникнення, втрата, обмеження. Визначаються правовий статус римських громадян, підстави набуття та втрата громадянства. Окреслюється правове становище латинів, перегринів, статус рабів та вільновідпущеників. Розглядається процес зародження поняття юридичної особи, її правоздатність, дієздатність, виникнення та припинення.

- Модуль 2. Захист цивільних прав (Позови)

- Аналізуються форми захисту цивільних прав, виникнення державного суду в Римі, дається поняття судового процесу, його види.

- Характеризуються три форми цивільного процесу ( легісакційний, формулярний та екстраординарний). Дасться поняття позову, його види. Позовний та непозовний захист, позовна давність.

- Модуль 3. Шлюбно-сімейні правовідносини

- Аналізується римська сім'я, її види, форми споріднення. Характеризується шлюб, умови вступу до нього та припинення, визначається суть конкубінату. Висвітлюються правові та майнові відносини подружжя у різних видах шлюбу, правове становище дітей, правові та майнові відносини батьків і дітей.

- БЛОК 2. РЕЧОВЕ ПРАВО

- Модуль 1. Володіння

- Подається класифікація майнових прав, аналізується відмінність речового права від зобов'язального, дається поняття і види речей, поняття і види володіння. Висвітлюються умови виникнення, способи набуття та припинення володіння, його захист.

- Модуль 2. Право власності

- Характеризується зміст права власності, його види, права регулювання відносин спільної власності. Аналізуються способи набуття права власності (первісний та похідний, загарбання нічийних речей, специфікація, з'єднання та змішування речей). Окреслюються способи і форми втрати права власності, його захисту.

- Модуль 3. Права на чужі речі

- Дається поняття і види прав на чужі речі, поняття і класифікація сервітутів, їх господарського значення і змісту. Характеризуються земельні та особисті сервітути, їх виникнення, втрата та захист. Аналізується заставне право, виникнення та припинення застави, її захист.

- БЛОК 3. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

- Модуль 1. Загальне вчення про зобов'язання

- Характеризується суть зобов'язання, його зміст, предмет та види, підстави виникнення та припинення, класифікація зобов'язань. Дається поняття та види правочинів, юридичні факти, події та дії. Визначаються умови виконання зобов'язань, їх перехід на інші суб'єкти, висвітлюються зобов'язання з кількома кредиторами або боржниками. Аналізуються юридичні наслідки невиконання зобов'язань, правові засоби забезпечення виконання зобов'язань, їх припинення.

- Модуль 2. Договірне право

- Розглядаються поняття договірного права, предмет та зміст договору. Характеризуються контракти і пакти, односторонній, двосторонній та багатосторонній договори, умови укладення договору, його дійсності. Аналізуються окремі види договорів, вербальні, літеральні та консенсуальні контракти, безіменні договори, різновиди пактів.

- Модуль 3. Позадоговірні зобов'язання

- Дається загальна характеристика зобов'язань ніби з договорів, аналізуютьс правові засади ведення чужих справ без доручення, зобов'язаннг із безпідставного збагачення, деліктні зобов'язання. Характеризуються відмінності деліктної відповідальності від договірної, особиста образа як вид делікту, квазіделікти.

Модуль 4. Спадкове право

Аналізується процес виникнення спадкового права та етапи його розвитку. Даються види успадкування майна, характеризуються універсальна та сингулярне спадкоємство, статус спадкодавця, спадкоємця і спадкового майна. Визначаються правові засади спадкування за заповітом, порядок його укладання, форма заповіту, зміст та умови дійсності. Характеризується спадкування за законом, поняття відкриття спадщини, її сприйняття, формально-юридичні дії спадкоємця.

<< | >>
Источник: Г.І. Трофанчук, В.І. Подоляк. Основи римського цивільного права. 2004
Вы также можете найти интересующую информацию в научном поисковике Otvety.Online. Воспользуйтесь формой поиска:

Еще по теме Зміст дидактичної одиниці:

  1. Зміст дидактичної одиниці
  2. Зміст дидактичної одиниці
  3. Зміст дидактичної одиниці
  4. Зміст дидактичної одиниці
  5. Зміст дидактичної одиниці
  6. Зміст дидактичної одиниці
  7. Зміст дидактичної одиниці
  8. Зміст дидактичної одиниці
  9. Зміст дидактичної одинині
  10. Зміст
  11. Зміст правовідносин
  12. Об’єктні функції Української держави: теоретико-правовий зміст
  13. §2. Зміст права власності