<<
>>

Стан свободи

Поділ на вільних і рабів — основний поділ римського суспільства. Рабство складало основу рабовласницького способу виробництва, і, відповідно, протиріччя між вільними та рабами виражали класову суть рабовласницького суспільства.

Римські юристи, далекі від розуміння соціально-економічних коренів рабства, все ж визнавали поділ на вільних і рабів основним поділом сучасного їм суспільства: "$итта... (ііуізіо гіе ]иге регзопагит Наес е$і, ^ио(і отпе$ Ьотіпез аиі ІіЬегі зипі аиі зєгуі" (вищий правовий поділ суб'єктів полягає в тому, що всі люди або вільні, або раби).

Вільні були суб'єктами, а раби - об'єктами права, "поряд з худобою або як додаток до землі" і за своїм правовим станом прирівнювалися до речей. Давнім римлянам приписується вислів "$єгуі гез 8ііп{" (раби суть речі). Надто характерна в цьому відношенні позиція Барона (І ст. до н. е.), на думку якого всі знаряддя праці можуть бути віднесені до однієї з трьох груп: 1) неживі; 2) живі і ті, що подають нечленороздільні звуки (худоба); 3) живі і наділені мовою (раби). Раб у Давньому Римі не більш, ніж іп$(гитеп(ит уосаіе (знаряддя, що говорить).

Підстави для виникнення рабства. Найдавнішим засобом обернення в рабство було захоплення в полон воїнів ворожої Риму країни. В рабство могли бути обернуті будь-які інші іноземці, які опинилися в Римській державі і не користувалися на території Риму жодними правами, якщо тільки Рим не уклав з відповідною державою особливого договору.

Рабом ставала також дитина, народжена рабинею, навіть якщо батько був вільною людиною. Справа в тому, що правовий статус батька набували тільки діти, народжені в законному шлюбі. Але вступ у шлюб з рабинею був виключений, отже, її дитина вважалася народженою поза шлюбом. А такі діти набували статус матері. Йдеться про статус матері у момент пологів, бо попередній її статус до уваги не брався. І якщо навіть до цього моменту жінка була вільною, дитина все ж оголошувалася рабом. Лише в післякласичну епоху дитина народжувалася вільною, якщо мати була вільною в період вагітності, незалежно від того, як довго вона володіла свободою.

Разом з тим за певних умов у рабство міг бути обернутий і вільнонароджений підданий Римської держави. Так, у найдавніший час глава сім'ї (ра(егГаті1іа$) міг продати в рабство підвладного члена сім'ї за непослух. Позичальник, який не повернув борг, узятий ним "під заставу" власної особи, міг бути проданий у рабство кредитором. Аналогічне право належало потерпілому

стосовно злодія, захопленого на місці злочину. У перелічених випадках названі особи продавалися в рабство за кордон (їгапз ТіЬегіт), оскільки за давньоримськими переконаннями вільна людина не могла бути рабом на території своєї батьківщини. Політична основа цієї концепції полягала в тому, що скупчення в межах Римської держави великої кількості людей, позбавлених свободи, якою вони раніше володіли, створювало б підвищену небезпеку соціальних заворушень.

І лише з розвитком товарно-грошових відносин, коли центр ваги в боргових зобов'язаннях поступово переміщався з особи боржника на його майно, "самозаклад" боржника змінився заставою речей, а тому перестав бути джерелом рабства.

Подібним чином і крадіжка, що традиційно вважалася приватним правопорушенням, з часом замість заходів, спрямованих проти особи викрадача, стала тягти за собою штрафні санкції. Влада глави сім'ї над іншими членами мало-помалу поступалася місцем визнанню їхньої майнової самостійності. І хоча ця влада, незважаючи на звуження її меж, залишалася в римському праві до самого кінця, на останніх етапах існування Римської держави вона вже не була такою необмеженою. Завдяки цьому відпав і такий спосіб обернення в рабство.

Особи, які вчинили тяжкі злочини і були засуджені до смертної кари або до довічних каторжних робіт, ставали рабами держави. В рабство обертали вільну жінку, яка вступила у зв'язок з рабом всупереч забороні рабовласника. Вільновідпущеник (раб, відпущений на свободу), якщо він поводився невдячно щодо свого колишнього господаря (патрона), міг бути на вимогу останнього повернутий у рабство.

Нарешті, визнавався рабом той, хто, дозволивши фіктивно продати себе як раба, насправді мав на меті отримати частину покупної ціни) після того, як буде підтверджений його вільний стан.

Правовий стан рабів. Будучи об'єктами права, раби не могли мати правосуб'єктності. За Ульпіаном, (з точки зору цивільного права раби є ніщо). Тому у них не могло бути ні власного майна, ні власних прав, ні власної сім'ї Навпаки, вони самі були об'єктами купівлі-продажу, обміну, дарування тощо. Раб, навіть покинутий господарем напризволяще, зберігав свій рабський стан, стаючи "нічийним1' його, як будь-яку нічийну річ, міг захопити у власність будь-хто.

Експлуатація рабів, що ставала в міру зростання їхньої кількості, а у зв'язку з цим і дешевизни, все більш нестримною, оберталася численними повстаннями, що розхитували економічні основи римського суспільства. Ось чому державна

влада в інтересах панівного класу в цілому починає вживати певних заходів, спрямованих на визнання за рабами чогось подібного до правоздатності.

Так, місце поховання раба з найдавніших часів проголошувалося (таким, що знаходилося під охороною нарівні з могилою вільної особи). Хоча взагалі власнику щодо раба належало право життя і смерті, у післякласичну епоху здійснення цього права ставилося вже у певні рамки:

- безпідставне вбивство свого раба тягнуло для господаря таке саме покарання, як і вбивство чужого раба;

- віддати раба в гладіатори його власник міг тільки з особливого дозволу магістрата;

- раб, який став безпомічним через старість або хворобу, набував свободу, якщо був покинутий господарем;

- якщо жорстокість власника ставала для раба нестерпною, йому дозволялося шукати притулок у храмі або біля скульптури імператора, і магістрат, переконавшись у тому, що жорстокість була справді надмірною, зобов'язував власника провести відчуження раба іншій особі. Згадані норми були зумовлені зовсім не милосердям римських імператорів, а потребами панівного класу, задля забезпечення яких держава була змушена стримувати окремих його представників, які своєю жорстокою поведінкою з рабами ставили під загрозу безпеку рабовласницького суспільного ладу.

Інтересами панівного класу було продиктоване також поступове надання рабам своєрідного сурогату правового статусу і в майновій сфері. Послідовне проведення в життя принципу означало, що дії раба взагалі позбавлені будь-якого юридичного ефекту. Але це далеко не завжди було вигідно самим рабовласникам, бо не дозволяло, наприклад, укладати договори через посередництво рабів і тим самим звужувало можливості їхньої експлуатації. Ось чому згадуваний принцип застосовувався поряд із винятками.

Передусім, через раба як можна було придбати майно шляхом укладання договорів з урахуванням того, що всі права на майно в момент його придбання одержував безпосередньо господар. Однак обов'язки, що виникали з укладеного рабом договору, попервах господаря не обтяжували, бо, за давньоримськими переконаннями, дії рабів могли призводити лише до поліпшення, а не до погіршення майнового становища Покладання цих обов'язків на самого раба було тим більше неможливо: не володіючи правосуб'єктністю, раб

не міг ні приймати на себе зобов'язань, ні відповідати за їх виконання. Зважаючи на це, подання до нього позовів не допускалося у відносинах з рабом немає позову.

Згодом раб, відпущений на свободу, став визнаватися носієм тих зобов'язань, що виникали з договорів, укладених ним ще в рабському стані. Щоправда, подання до нього позовів про примусове виконання таких зобов'язань було виключене. Але якщо він робив це добровільно, то вже не міг вимагати виконаного назад на тій підставі, що виконане ним зобов'язання не мало позовного захисту.

Інколи зобов'язання, пов'язані з діями раба, виникали саме в особі господаря і при цьому забезпечувалися позовним захистом. Так, господар ніс відповідальність за шкоду, завдану рабом іншій особі, і за спеціальним позовом потерпілого, а коли шкода завдавалася тваринами повинен був компенсувати збитки або передати потерпілому самого раба - причинителя .Згадуване зобов'язання зберігало силу при відчуженні раба, переходячи разом з останнім до його нового хазяїна, а у випадку, коли раб одержував свободу, відповідний позов міг бути поданий до нього самого.

Розвиток товарного виробництва, а з ним і торгового обороту все більше спонукав рабовласників використовувати рабів при укладанні договорів. Однак така можливість практично зводилася нанівець через те, що господар не відповідав за договорами, укладеними рабом, а треті особи, не впевнені в ре­альному здійсненні своїх прав за такими договорами, природно, остерігалися їх укладати. Виходом із цього стало передбачене для ряду випадків покладення на господаря відповідальності за договорами, укладеними рабом.

Наприклад, господар міг поставити раба на чолі якогось підприємства, і тоді повну відповідальність за договорами, укладеними цим рабом (він називався іпзіііог), ніс господар, проти якого контрагент раба міг подати особливий позов Раб міг бути призначений і капітаном торгового судна . За його договорами також повністю відповідав господар-судновласник (ехегсіїог) за позовом асііо ехегсіїогіа. Повна відповідальність господаря наставала і у випадку, коли раб укладав угоду згідно з попередні' домовленістю, досягнутою між його паном і контрагентом (наприклад, госі ,дар домовився з якоюсь особою про надання рабу позики, якщо раб попросить про це). У таких випадках раб вважався таким, що діяв за наказом господаря . до якого і міг бути поданий відповідний позов .

цього, повну відповідальність господаря передбачав будь-який укладений рабом договір, що призводив до збільшення майна господаря. Останній, однак, відповідав лише в межах приросту власного майна .

З часом частішують випадки, коли господар, даючи рабу певне майно (наприклад, земельну ділянку з інвентарем тощо), дозволяв йому мати прибутки від експлуатації цього майна і зобов'язував певну їх частку передавати собі. Таке майно в Давньому Римі було відоме під назвою "пекулій" . Але експлуатація пекулія і отримання прибутків були б неможливі без вступу раба у правовідносини з іншими особами. А оскільки пекулій юридично залишався майном господаря, то саме він у межах пекулія ніс відповідальність за цими договорами. Забезпеченням такої відповідальності служив позов, який називався

Історії відомі факти такого збагачення раба, який отримав пекулій, коли він сам ставав володарем рабів .

Накопичивши певну суму грошей, він міг купити собі свободу. З цією метою раб вступав у спеціальні домовленості з іншою особою. За такою угодою особа, яка отримала від раба певну суму, зобов'язувалася викупити раба у пана і після цього звільнити його. Формально подібні угоди юридичної сили не набували. Але у післякласичну епоху вони отримали захист з боку магістратів, які за скаргою раба могли наказати особі виконати прийняту ним на себе обіцянку.

З економічного боку інститут пекулія був ні чим іншим, як попередником колонату - нової, вже феодальної форми експлуатації людей - особисто вільних, але прикріплених до землі. Тим самим пекулій служив показником розпаду рабовласницького і зародження в його надрах феодального суспільного ладу.

<< | >>
Источник: Г.І. Трофанчук, В.І. Подоляк. Основи римського цивільного права. 2004

Еще по теме Стан свободи:

  1. 1.2. Реальний стан інвестування
  2. Стан громадянства
  3. Сімейний стан
  4. § 2. Сучасний стан криміналістики в Україні
  5. Борщ Л.М.. Інвестиції в Україні: стан, проблеми і перспективи. 2002, 2002
  6. Споживання, заощадження, інвестиції та стан рівноваги
  7. Розділ 1 ОБ'ЄКТИВНА НЕОБХІДНІСТЬ ТА РЕАЛЬНИЙ СТАН ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНСЬКУ ЕКОНОМІКУ
  8. Статья 5.26. Нарушение законодательства о свободе совести, свободе вероисповедания и о религиозных объединениях Комментарий к статье 5.26
  9. Свобода предпринимательства и регулируемый рынок Свобода и ответственность личности
  10. Свобода мысли и слова, свобода массовой информации являются элементами конституционного статуса личности
  11. Думается, что поскольку в демократических государствах признается и гарантируется свобода информации и свобода слова
  12. Уклонение от отбывания ограничения свободы, лишения свободы, а также от применения принудительных мер медицинского характера (ст. 314 УК РФ)
  13. § 2. Экономические права и свободы человека и гражданина в системе конституционных прав и свобод
  14. Розділ 13 СТАН ВИКОНАННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ ЩОРІЧНОЇ ДОПОВІДІ «ПРАВА ЛЮДИНИ В галузі охорони здоров'я — 2012»
  15. Основы свободы: взаимоотношения свободы и фундаментализма
  16. 1. СВОБОДА ЯК ЕКЗИСТЕНЦІАЛ ТА ЕКЗИСТЕНЦІЙНА СВОБОДА
  17. Місце правової системи України серед правових систем сучасності: стан та перспективи
  18. Свобода народу — свобода людини