<<
>>

Поняття танатології та паліативної медицини.

Зміна став- лення до смерті з розвитком суспільства. Динаміка термінальних переживань. Спільні закономірності в анамнезі хворих на онколо- гію. Психологічний профіль онкохворого. Варіанти психологічної допомоги хворим на рак.

Специфіка роботи з онкохворими дітьми. Підтримка родини.

За свідченнями невиліковно хворих, у період термінальної хворо- би вони переживають жорстоку кризу – духовну. Більше того, термі- нальний період стає етапом найбільш гострої напруги не тільки для са- мої хворої людини, а й для її близьких та рідних, і багато у їх подаль- шому розвитку залежить від якості проживання цієї ділянки життєво- го шляху.

Предметом обговорення в межах даної теми стануть, по-перше, психологічна специфіка термінальних станів, яку буде розкрито на при- кладі онкологічних хвороб – мабуть, найнеоднозначніших серед усіх психосоматичних захворювань, а по-друге, особливості переживан- ня смерті та можливі несприятливі варіанти травматичної фіксації у зв’язку з ним. Завершено тему буде наданням рекомендацій стосовно того, яким чином, враховуючи динаміку процесу горювання, забезпе- чити правильне, якщо так можна виразитись, проживання втрати.

Окреслимо одразу декілька пов’язаних із темою понять. Танатоло- гія (від грецьких коренів thanatos – смерть та logos – учіння) являє со- бою розділ теоретичної та практичної медицини, що вивчає стан орга- нізму на кінцевій стадії патологічного процесу, динаміку та механізми вмирання, безпосередні причини смерті. Паліативна медицина займа- ється вивченням правил допомоги хворому у процесі вмирання. Фак- тично у паліативній медицині розробляється модель умирання, смер- ті. Для цього найважливішим є взяти під контроль суб’єктивні симпто- ми хвороби, в першу чергу, больовий синдром, та створити певну якість життя. Одним із принципів паліативної медицини є ставлення до смерті не із звично негативних позицій, але як до природного процесу, програ- ма якого закладається у момент народження (Орлова, 2009).

Щоб запобігти плутанині у термінах, визначимо ще й відоме по- няття танатотерапії, яке у вітчизняній традиції поєднують з ім’ям

В. Ю. Баскакова (Баскаков, 2007). Під танатотерапією розуміють на-

прямок тілесно-орієнтованої терапії, що має за мету через тотальне роз- слаблення відновлення контактів із процесами смерті та вмирання. По- слідовники напрямку вважають, що запропоновані ними заходи допо- можуть пробудити цілющі сили організму, які коректують та відновлю- ють його енергетичний баланс та виступають основою вирішення всіх психологічних проблем людини. Танатотерапія може використовува- тись як метод роботи з умираючими та їхніми рідними, але пов’язана із предметом даної лекції лише опосередковано.

На цей момент питання щодо психології хворих, які переживають термінальну стадію хвороби (тобто хворих із неминучим летальним за- кінченням хвороби) лишається практично відкритим. Окрім окремих винятків, частіше у зарубіжній практиці, спеціальних досліджень у цьо- му напрямку не проводиться. Одна з причин цього явища – у нашому глибокому страху смерті та вмирання. У релігійних людей, у яких про- цес умирання проходить за цілком специфічною лінією та сповнений особливих смислів, зумовлених релігійною специфікою, смерть сприй- мається зовсім інакше (Грановская, 2004; Ялом, 2007).

На думку дослідників, в основі еволюції нашого ставлення до смерті лежить еволюція внутрішнього світу індивіда у його ставленні до природи та до іншого (Леонтьев, 2004). Для ранніх етапів людської історії (враховуючи раннє середньовіччя) ставлення людини до смер- ті можна визначити як «приручену смерть». У стародавніх сказаннях та середньовічних романах (наприклад, «Пісня про Роланда») смерть є природним завершенням життєвого процесу. Людина, як правило, по- переджена про близький кінець за допомогою знаків (знамень) або у результаті внутрішньої переконаності: вона чекає на смерть, готується до неї. Очікування смерті перетворюється на організовану церемонію, причому її організує сам умираючий: кличе близьких і рідних, друзів, дітей. Пізніше, із розвитком цивілізації, дітей починають всіма спосо- бами захищати від пов’язаного зі смертю. Смерть отримує назву «при- рученої» не стосовно стародавніх язичеських уявлень, де вона б висту- пала «дикою» та ворожою, але стосовно уявлень саме сучасної людини. Ще одна риса «прирученої» смерті – чітка відокремленість світу мерт- вих від світу живих, про що свідчать факти винесення місць захоронен- ня за межі середньовічного міста.

У пізньому середньовіччі картина дещо змінюється. І хоч і в цей час домінує природне ставлення до смерті (смерть як одна з форм взає- модії з природою), акценти дещо зміщуються. Перед обличчям смерті кожна людина відкриває для себе секрет власної індивідуальності. Цей


152

153

зв’язок, відкритий ще епікурейцями, потім на тривалий час зник із сис- теми колективних уявлень. У свідомості людини пізнього середньовіч- чя він посідає стійке місце: якщо у ранньому середньовіччі людина про- сто корилась ідеї «всі смертні», то, починаючи з XIV–XV століть, вона усвідомлює себе перед обличчям смерті, відкриває «смерть свого Я».

Надалі цей мотив ще більше драматизується і екзальтується. Смерть сприймають як розрив, як акт, що вириває людину з повсякден- ного життя, монотонності раціонального світу, кидає її у світ ірраціо- нальний та таємничий. У свідомість людини XVII–XVIII століть вхо- дить поняття «смерть іншого».

На початку XX століття настає революція у ставленні до смерті. Її витоки – у певному настрої, що сформувався в середині XIX століт- тя: оточуючі щадять хворого, приховують від нього важкість його ста- ну. Проте з часом прагнення захистити останні миті, надані людині у цьому світі, від марних страждань набуває іншого забарвлення: захис- тити від емоційного шоку не стільки самого вмираючого, скільки його близьких. Так поступово смерть стає ганебним, запереченим предме- том. Ця тенденція підсилюється із середини XX століття, що пов’язано зі зміною місця захоронення. Тепер людина йде із життя, як правило, не у себе вдома, серед рідних, а у лікарні, і зустрічає смерть наодинці. Зно- ву змінюється «головна дійова особа» драми: якщо у XVII–XVIII сто- літтях ініціатива належала самому вмираючому та його родині, то тепер

«хазяїном» смерті стає лікар, команда лікарні. Смерть знеособлюється, стає банальною. Обряди, головним чином, зберігаються, проте позбав- ляються драматизму, адже надмірне вираження горя викликає не спів- чуття, а докір за погане виховання, за ознаки слабкості (Арьес, 1992; Холмогорова, 2003).

Накопичений психологією та суміжними науками досвід дозволяє сформулювати принципи грамотної поведінки професіонала, який пра- цює із людьми на термінальній стадії хвороби. По-перше, слід знати етапи динаміки термінальних переживань, які виокремлюються спе- ціалістами:

1. Заперечення важкості свого стану.

2. Реакція бурхливого протесту.

3. Захисна фаза: спроби до включення внутрішньої заборони на біль та виявлення симптомів хвороби.

4. Етап депресії: хворий усвідомлює, що його стан погіршується і що все менше сподівань залишається на зцілення.

5. Примирення зі своїм станом, особистісна інтеграція (Титарен- ко, 2003).

Наданням підтримки особам, які перебувають на термінальній ста- дії хвороби, й опікується паліативна медицина. Дана філософія допо- моги була розроблена у процесі лікування хворих, які вмирають в умо- вах стаціонару. Пізніше вона зумовила виникнення та втілення в жит- тя ідеї хоспісів, і тепер паліативну допомогу надають усім особам, не- дужим на хвороби, що загрожують життю (Паллиативная помощь при СПИДе, 2001).

Однією з проблем, які вирішують спеціалісти в роботі з терміналь- но хворими пацієнтами, є підготовка їх до смерті. Існує стереотип, що розмови про смерть завжди недоречні, і що її згадування може якимось чином її наблизити. Проте для людини, яку це питання турбує, відверта розмова стане знаком того, що вона почута, не полишена на самоті. На самому початку розгортання термінальних переживань людині легше виразити свої страхи та побоювання саме у розмові зі спеціалістом, а не з рідними та близькими. Коло питань, які варто обговорити, включає та- кож опіку над дітьми, оформлення заповіту, витрати на похорон тощо. Консультант може порадити рідним хворого розповідати йому історії з їх спільного минулого, які доведуть, що він назавжди залишиться в їх пам’яті, та будуть свідченням любові та турботи (Гнездилов, 2007).

На даний момент у психологічній практиці існують напрацювання у наданні терапевтичної допомоги хворим на онкологію – тобто хворо- бу, яка має значний відсоток смертності – із сподіванням на потенцій- не одужання (Петрова, 2004; Шутценбергер, 1990 та ін.). Принциповим є розуміння раку як психосоматозу, а тому врахування у психотерапії його етіології, відшукування тієї функції, яку виконує хвороба на по- требу особистості, намагання вдовольнити її в інший спосіб.

Отже, пацієнт сприймає захворювання як загрозу всій своїй сут- ності. Рак не є хворобою, яка зустрічається щодня, як, скажімо, інфаркт міокарда або інсульт, хоч останні не менш небезпечні. Онкологічна хвороба означає більше, ніж «просто» хвороба: це щось невиліковне, це «послання смерті». Тема онкології табуйована, про неї не погово- риш з іншими. Навіть лікарі нерідко не називають речі своїми імена- ми, приховуючи від пацієнта динаміку хвороби. У результаті людина залишається на самоті; вона боїться не тільки болів, а й згасання і ран- ньої смерті, фізичних дефектів (наприклад, видалення частини тіла або органа, облисіння через хіміотерапію), а також соціальної ізоляції вна- слідок тривалого перебування у лікарні, тривоги близьких, що призво-


154

155

дить до обмеження контактів. У суспільстві, де роль діяльності особли- во зауважується, втрата фізичних сил та працездатності переживається вкрай важко (Yalom, 2009).

Дослідники психологічного аспекту онкологічних хвороб змогли виокремити дещо спільне в анамнезі хворих.

1. Юність пацієнтів була відмічена почуттям самотності, відчаю. Надмірна близькість з іншими спричиняла труднощі і бачилась небез- печною.

2. У ранній період зрілості пацієнти або встановили глибокі, дуже значущі стосунки з якоюсь людиною, або отримували величезне задо- волення від професійної сфери життя. У цю роль вони вкладали всю свою енергію, вона стала смислом їх існування, навколо будувалось усе їхнє життя.

3. Потім ці стосунки або ця роль зникали. Причини могли бути най- різноманітніші: смерть близької людини, переїзд на нове місце прожи- вання, вихід на пенсію, початок самостійного життя дитини тощо. Як наслідок – знову приходить відчай, нібито нещодавня подія болісно за- чепила рану, яка не загоїлась у молодості.

4. Специфічна особливість цих хворих у тому, що їх відчай не зна- ходив виходу, переживався «у собі». Вони не були спроможні вилити біль, гнів або ворожість на інших10.

Особливо часто у ракових хворих спостерігаються рання втрата

важливих осіб із близького оточення, неспроможність відкрито вира- жати свої почуття, надмірне злиття (симбіоз) з кимось із батьків, сексу- альні порушення (дефіцитарна сексуальність), тривалий стан безнадії та відчаю (Володін, 2008).

Таким хворим притаманне встановлення стосунків, що виконують роль захисної реакції ідентифікації, коли людина обирає фігуру «осо- бистого спасителя». Наочно це часто можна спостерігати у стосунках хворих із лікарями (зокрема психотерапевтами). Оскільки лікар – най- ближчий кандидат на роль спасителя, стосунки з ним стають психоло- гічно навантаженими і складними. Трапляється, що лікар із задоволен- ням починає грати запропоновану йому роль, посилюючи свою віру у власну винятковість. У результаті лікар сприймається могутнішим, ніж

10Зібрано факти, згідно з якими хворі на рак молочної залози живуть більш тривале життя, якщо можуть виявляти свої агресивні тенденції взагалі або сто- совно лікарів, які їх лікують (The Principles of Practice of Medicine, 1996).

у реальності, а ставлення пацієнта до нього відмічене ірраціональною слухняністю. Як свідчать фахівці, нерідко пацієнти, які страждають на невиліковну хворобу, дуже бояться розсердити або розчарувати лікаря, вони вибачаються перед ним за те, що займають його час, і настільки хвилюються у його присутності, що забувають поставити підготовлені раніше запитання (Ялом, 2007).

Існування заради іншої людини – спроба злитися із нею – сприйма- ється як джерело життєвого смислу. Іншою домінантною особою може бути чоловік або доужина, мати або батько, коханець, терапевт, бізнес або соціальний інститут. Але побудована ідеологія «виняткового іншо- го» може зруйнуватись у будь-який момент, адже інший може помер- ти, кинути, відмовити у любові та розумінні, виявитись ненадійним для виконання покладеної місії. Якщо спроби пошуку нових стосунків ви- являться невдалими, пацієнт лишається без подальших ресурсів, відчу- ваючи безсилля та дорікаючи собі. Перегляд ідеології не припускаєть- ся; багато пацієнтів замість того, щоб поставити під сумнів базові пере- конання, доходять висновку: вони настільки незначні та погані, що не заслуговують на любов та захист з боку спасителя (Гнездилов, 2007).

Отже, часто рак свідчить, що десь у житті людини існують неви- рішені проблеми, які підсилились або ускладнились через серію стре- сових ситуацій («психологічних канцерогенів»), які відбулись у період від півроку до півтора року до виникнення раку. Типова реакція онко- логічного хворого на ці проблеми та стреси полягає у відчутті власної безпорадності та відмові від боротьби. Ця емоційна реакція спричиняє придушення природних захисних механізмів – фізіологічних процесів, які не стримують виникнення та розвиток пухлини. У цьому контексті можна згадати та розглянути, дещо спрощено, фізіологію раку. Відо- мо, що ділення та розмноження клітин забезпечують їх поновлення та постійний розвиток організму. Це – нормальний фізіологічний процес, поки клітин не утворюється більше, ніж потрібно. Процес перетворю- ється на патологічний, коли певна група клітин починає безконтрольно розмножуватись, проникає у сусідні тканини та руйнує їх. Самі по собі ракові клітини не виконують жодної функції. Ще раз зауважимо: клі- тини «самі» починають розмножуватись. Звідки, до речі, метафорич- не уявлення про рак: ця хвороба – спроможність їсти самого себе, спро- можність боротись або здаватись (Старшенбаум, 2005).

До психологічного профілю онкологічного хворого можна внести ще декілька рис. Було з’ясовано, що у багатьох пацієнтів спостеріга- ються такі характеристики, як переважно дитяча позиція у комуніка-


156

157

ції, тенденція до екстерналізації, завищені морально-етичні вимоги до себе (а також риси так званої ананкастної особистості), високий поріг сприйняття у негативних ситуаціях; у родині часто є домінантна мати (Володін, 2008).

Зазначене вище пояснює, чому так важливо для психотерапевта враховувати індивідуальну систему родинних стосунків хворого на рак. Питання, яке варто поставити перед собою, можна сформулювати так: яке значення має страждання для хворого та членів його родини, які сили задіяні як до, так і під час хвороби, у випадку можливої смерті па- цієнта? У разі розуміння цих сил їх використання може стати потужним ресурсом росту особистості. Тому інколи кажуть про спостереження не

варіант роботи із негативними настановами стосовно раку

Негативне твердження Варіант переформулювання
1. Рак – це смертельна хвороба. 1. Рак не обов’язково смертельний.
2. Рак нападає ззовні, і боротися з ним неможливо. 2. Власні ресурси організму можуть боротись із раком, чим би він не був спричинений.
3. Будь-яке лікування неефективне та болісне, часто виникають побічні ефекти. 3. Лікування може бути союзником внутрішніх сил організму.

(за саймонтон та ін., 1995)

Таблиця 3

тільки за самим хворим, а й за «пацієнтом-родиною». Сімейні концепції за типом «що з того?» або «все одно це не має значення», «варто прий- мати все так, як є» малюють майбутнє як закрите й безнадійне. Часто завдяки їм дорослі люди не сприймають або ігнорують свої потреби, їм важко виразити власні почуття, нерідко вони мають проблеми у сексу- альній сфері. У них немає навичок послідовного подолання емоційних проблем та вивільнення повсякденного роздратування: проблеми ніби- то «в’їдаються» в них.

У випадку хвороби вони взагалі лишаються наодинці із важкими переживаннями: у вітчизняній традиції, наприклад, існує тенденція до надмірного інформування рідних та недостатнього – хворого. Через це з’являється небезпека, що рідні завершать психологічну переробку скорботи вже до смерті хворого, і він залишиться в ізоляції. Хоча, зви- чайно, що і в якому обсязі повинен говорити лікар пацієнту – питання складне і повинне вирішуватись індивідуально у кожному випадку, з урахуванням того, що за законом хворий може отримати вичерпну ін- формацію стосовно своєї хвороби.

варіанти психологічної (психотерапевтичної) допомоги хво- рим на рак. Вимагаючи від онкологічного хворого, щоб він, незважа- ючи на власний страх та всупереч негативним настановам оточуючих, намагався змінити свої уявлення стосовно хвороби, повірити, що змо- же одужати і вести активне і сповнене смислу життя (а саме такий крок слід зробити на шляху до зцілення), терапевт вимагає від нього вели- чезної мужності та сили. У виконанні цього нелегкого завдання потріб- но протиставити усталену негативну систему настанов стосовно онко- логічної хвороби новій системі позитивних уявлень – саме на це завдан- ня спрямовані вправи когнітивної психотерапії. Таблиця 3 подає варі- ант роботи у зазначеному ключі.

Виокремлюються декілька основних напрямків роботи із хворими на онкологію – це техніки когнітивної та позитивної терапії, складан- ня геносоціограми та звернення до психодрами. Загалом, робота може включати такі блоки (бажано у зазначеній послідовності).

1. Аналіз життєвих подій та стресів. Рак є поліетіологічним за- хворюванням. Однією з причин, які викликають рак, є переживання з приводу важких життєвих подій. Це саме та мішень, куди може спря- мувати свої зусилля людина.

Як правило, люди розуміють, що важкі події позбавляють їх сил та послаблюють імунну систему, що спричиняє хвороби. Як тільки лю- дина відчує, що може керувати рівнем стресу через подолання позиції

«безпорадності та безнадії», яка руйнує її організм, вона отримує шанс на зцілення.

Терапевт може розпитати клієнта про події, які відбулись у його житті за 6–18 місяців до захворювання (з цією метою часто викорис- товується Шкала стресостійкості Холмса та Рааге). Відомо, що деякі види раку проявляються через роки після травматичної події, проте ін- коли захворювання може виявитись раптово (Гнездилов, 2007). У будь- якому випадку такі запитання не здаються клієнту безглуздими.

Зазвичай у відповідь на поставлене питання клієнт сам пригадує важкі події, що відбулись за останній рік: смерть дитини, фінансові проблеми, професійні невдачі, втрата або розлука із коханим тощо. Лю- дина пригадує, наскільки це вплинуло на неї, як привело до пригнічено- го стану. На цьому етапі вона визнає їх зв’язок із раком та іншими сво- їми захворюваннями. Усвідомлення цього зв’язку – важливий крок для керування своїми почуттями та реакціями. Навички роботи із придуше- ними та неусвідомлюваними емоціями допомагає виробити психотера- пія з елементами психодрами. Інколи, до речі, людина доходить висно-


158

159

вку, що обставини її життя настільки болісні та нестерпні, що варто об- рати підкорення та непротивлення; роль психотерапевта в цьому випад- ку зводиться до прояснення та підтримки авторства життєвого вибору.

2. Боротьба зі стресом, техніки релаксації. Мета даного ета- пу роботи – надати клієнту все необхідне для боротьби зі стресом, який зробив його життя нестерпно важким. Людина повинна навчи- тись викликати у собі стан душевної рівноваги, фізичного комфор- ту та спокою.

Достатньо кількох простих вправ на розслаблення, коротких (не більше 10–15 хвилин), легких для виконання, доступних у будь-якому місці та будь-коли. Спеціалісти радять займатись 3–5 разів на день, на- приклад, після прокинення, між сніданком та обідом, після обіду, вве- чері та перед сном – щодня. Корисно виконувати вправи всією роди- ною, адже душевна рівновага потрібна всім. Простий спосіб, легкий для оволодіння, це вправа із методу Якобсона: напруга, а потім розслаблен- ня одного м’яза за іншим із концентрацією на диханні – будь-яка люди- на легко оволодіє ним та зможе використовувати самостійно.

3. Візуалізація процесів у організмі. Після розслаблення, яке за- ймає 8–11 хвилин, людину просять створити образ процесів, що відбу- ваються у її організмі (роботи лейкоцитів та імунної системи), та ходу лікування. Спочатку слід уявити себе та своє тіло, потім – як еритро- цити розносять поживні речовини, лейкоцити спостерігають за станом здоров’я та захищають від незваних прибульців – мікробів, вірусів, зло- якісних та ракових клітин. Цей процес можна уявити дуже реалістично, можна підсилити створений образ малюнками або карикатурами (на- приклад, зобразити клітини-захисники у вигляді водопаду, який змиває бруд на своєму шляху).

Наступний крок – побудування мисленнєвого образу лікування, тобто операції, хіміотерапії або іншої процедури. Клієнт детально уяв- ляє собі сприятливий результат лікування та бачить своє зцілення, а себе – здоровим та щасливим.

Створені образи аналізуються: якщо хвороба уявляється могутні- шою за сили пацієнта, обговорюється тривожний стан хворого, страх смерті та подвійне ставлення до неї. Потім клієнту допомагають поба- чити іншу динаміку хвороби: лейкоцити стають здоровими, сильними, динамічними, агресивними, а злоякісні клітини – слабкими і зазнають поразки від лейкоцитів. Образи з лейкоцитами та імунною системою корисно створювати щотижня, важливо включати туди і те, як впливає лікування на хід хвороби.

Візуалізації та малюнки можна програвати у психодраматичних сценках, коли хворий поспілкується зі своїми лейкоцитами, попросить їх активніше воювати з раковими клітинами. Психодрама може допо- могти у підготовці до різних варіантів розвитку подій: наприклад, ба- гато людей бояться болі, втрати частини тіла, операцій і лікування, по- ширеним є страх, що під час операції всередині їхнього тіла залишать хірургічний інструмент. Постановка сюжету повинна бути дуже деталі- зованою, якомога реалістичнішою, із приділенням уваги всім деталям. Одну ситуацію ставлять із різними варіантами завершення (смерть, вда- ла операція, нещасний випадок тощо), клієнт сам вибирає сценарій, з якого хоче розпочати (Шутценбергер, 1990).

Інколи у процесі програвання епізоду майбутньої смерті клієнта з’ясовується, що він справді прагне померти, адже йому набридло зали- шатись у лікарні, набридло хворіти. Інші причини – рак вирішував пев- ну проблему, яку людина не знає або не хоче вирішувати в інший спо- сіб (скажімо, вона прагне помститись близьким або колегам по роботі). У сценці детально розігрують смерть, горе і похорон. Після того, як па- цієнт «помирає», усвідомивши та визнавши свої страхи та побоювання, він часто вибирає інший варіант розвитку подій. Завдяки такому досві- ду відкритого обговорення прихованих тривог, людина іде на операцію у спокійному стані, що, безумовно, допомагає хірургу та бригаді ліка- рів (Михайлова, 2009).

4. Складання геносоціограми. Як з’ясувалось, нерідко у родинах хворих на онкологію людей існує так званий «синдром річниці», тобто певна повторюваність ситуацій або труднощів. Скажімо, рак може роз- виватись у той же період життя і в той же час, коли на нього хворів та помер інший рідний. Саме тому аналіз родинної історії, прихованих па- тернів та закономірностей корисний для одужання та прийняття на себе авторства власного життєвого шляху (Хелінгер, 2003).

Термін «геносоціограма» походить від слів «генеалогія» та «соціо- метрія» і означає класичне генеалогічне дерево, поповнене переліком важливих подій життя. На ньому показані усі народження (враховуючи викидні та мертвонароджених), шлюби, смерті та їх причини, серйозні хвороби, рівні освіти, професії, місця життя та переїзди протягом кіль- кох поколінь. Крім того, реєструються соціометричні зв’язки, психоло- гічні стосунки, взаємні образи та симпатії. Така карта «психологічних взаєморозрахунків» допомагає людині зрозуміти свій життєвий сцена- рій, зрозуміти родинні цінності та особливості, які успадковуються на-


160

161

віть без їх проговорення чи усвідомлення. Геносоціограму використо- вують як в індивідуальній, так і в груповій роботі.

Людину просять намалювати свою геносоціограму по пам’яті, а кінцеве з’ясування фактів зробити пізніше, якщо це необхідно. Невідо- мі деталі можуть виявитись не менш важливими, ніж відомі та популяр- ні у родині. Протягом першого обговорення отриманої схеми роблять нотатки, щоб пізніше повернутись до них і знову обговорити. Часто лю- дина сама із здивуванням помічає тенденцію, яку диктує «синдром річ- ниці» через хвороби, розлуки або смерті, які трапляються із членами родини приблизно в одному віці. Таке розуміння допомагає клієнту від- мовитись від нездорових та смертоносних виборів на користь віри у свої сили, оптимістичного погляду у майбутнє та психологічно здоро- вого способу життя.

5. Подолання почуття образи. Подолати образу – не означає про- стити тих, хто образив, а тільки перестати плекати її, знову і знову роз- палюючи себе. Численні дослідження у галузі психосоматики свідчать, що тривале зберігання у собі образи шкідливе для здоров’я. Набагато конструктивніше спрямувати свою енергію на щось позитивне, ніж не- навидіти тих, хто завдав болю, відчуваючи жалість до самого себе.

Так званий метод Саймонтона – один із найпростіших способів по- долати образу. Він полягає у побажанні добра всім кривдникам. Це не завжди просто, і тут можуть знову допомогти психодраматичні сценки та групове обговорення.

6. Фізичні вправи. Для хворої на онкологію людини, яка вирішила стати на шлях зцілення та взяти керування своїм життям, дуже важливо регулярно виконувати фізичні вправи. Залежно від її стану, підійдуть будь-які вправи, а якщо фізичні навантаження заборонені, можна вда- ватись до уявних прогулянок, пробіжок та запливів та виконувати най- простіші рухи, лежачи у ліжку. Контроль над тілом, здобутий у такий спосіб, підсилює відчуття загального контролю над собою та власним життям, дуже корисного для одужання.

7. Очікування та отримання задоволень. Коли людина хвора, жит- тя не здається радісним через постійний фізичний біль та страх перед майбутнім, важке та неприємне лікування. І все ж щоденні радощі дуже важливі: очікування задоволення є задоволенням самим по собі, а щас- тя втамовує біль та сприяє зціленню.

По-перше, клієнту ставлять завдання скласти перелік тих речей або подій, які викликають у нього позитивні емоції – їх повинно бути при- близно 25 пунктів. Це можуть бути дешеві та навіть безкоштовні задо-

волення, а можуть – недосяжні та уявні. Деякі з них обов’язково повин- ні бути доступні людині вже зараз (дома або в лікарні), це, наприклад, такі: випити чашку кави, прогулятись парком, послухати улюблений музичний твір тощо. Інші задоволення можна буде реалізувати пізніше: піти до кінотеатру, відвідати давно не бачену подругу, завершити роз- початий у квартирі ремонт. Можна намітити плани на більш віддалене майбутнє: піти у похід або відвідати столицю Франції. Якщо людина чогось прагне, вона легше цього досягає, адже спрацьовує відомий ме- ханізм самопрограмування (Bandura, 1995; Madon, 1997). Переживання такого палкого і щирого прагнення допомагає їй одужати.

специфіка роботи з онкохворими дітьми. Діти, які чекають на операцію, становлять особливу проблему в лікарнях. Вони бояться не- відомого, часто їх залишають самих, без матерів. Інколи операцію від- кладають, і вони чекають у коридорах – темних, довгих та вузьких, по- гано освітлених, що вже само по собі пригнічує маленького пацієнта. Дитині забороняють взяти із собою в операційну нестерильну улюб- лену іграшку, вона бачить тривогу та переживання на обличчях своїх батьків.

Досвід зарубіжних лікарень пропонує інший підхід до роботи з он- кохворими дітьми (The Principles of Practice of Medicine, 1996). Дитині дозволяють взяти на першу консультацію улюблену іграшку, медсестра після тривалих репетицій та програвання своєї ролі ставить із дитиною спектакль. У ньому маленький пацієнт дізнається, що очікує на нього далі: разом із медсестрою він слухає серце ведмедика, «розуміє», що ведмедик хворий і йому потрібна операція. За допомогою стетоскопа дитина може прослухати серце і у медсестри; із старої хірургічної оде- жі заготовлений комплект операційної білизни для дитини, яку можна приміряти і зіграти у ній роль лікаря. Для дітей були придбані іграшко- вий макет палат та операційних, у коридорах розвісили фотографії лі- карів у лікарській та звичайній одежі. Ці заходи допомагають подолати страх невідомого та незрозумілого, роблять перебування дитини у лі- карні більш приємним.

Дитина «проводить операцію» ведмедику, потім ролі міняють- ся, і медсестра «оперує» дитину. Після цього маленький пацієнт може

«прооперувати» медсестру, у такий же спосіб дитина ознайомлюєть- ся з хіміо- або променевою терапією. Програвання всіх епізодів ліку- вання, яке очікує на дитину, допомагає виразити тривоги та страхи пе- ред майбутнім, у тому числі перед специфічними ситуаціями, скажі-


162

163

мо, через надання допомоги «хворому» ведмедику підготуватись до втрати руки.

Адміністрація лікарень придбає однакових іграшкових ведмедиків: одного дитина отримає для того, щоб гратись у палаті, іншого, стериль- ного, – при вході в операційну. Підлога, стеля та стіни палат та опера- ційних кімнат дитячих лікарень розписані зображеннями ведмедиків, котиків та інших звірят, які перенесли вдалу операцію. По дорозі в опе- раційну, лежачи у каталці, дитина дивиться на стелю і бачить цікаві, за- спокійливі сюжети.

Результати досліджень свідчать: підготовлені у такий спосіб діти краще та спокійніше сприймають наркоз, їм достатньо від 40 до 60 % звичайної дози анестезувального засобу.

Окреме питання стосовно дітей, хворих на онкологію, стосується повідомлення або приховування діагнозу від дитини та прогнозу по- дальшого розвитку хвороби. Часто батьки вибирають шлях прихову- вання діагнозу, уникають відвертого обговорення з дитиною деталей її захворювання, намагаючись захистити від важких думок та непри- ємних переживань. Проте, як виявилось, діти, хворі на онкологію, осо- бливо підлітки, вже на перших етапах лікування знають свій діагноз і страждають через те, що не можуть обговорити його з батьками або лі- карями. У даному випадку тривога передається дитині внаслідок пору- шення емоційного клімату та взаєморозуміння між членами родини.

Тривала хвороба через психічну депривацію змінює не лише пси- хічний стан, а й розвиток дитини, призводячи до виникнення симпто- мів ПТСР: дитина бачить повторювані сни та переживає наплив важких спогадів про хворобу, її чутливість до зовнішніх впливів підвищується, вона стає більш дратівливою, демонструє агресивну поведінку, пору- шується контакт у спілкуванні з однолітками. Через специфіку соціаль- ної ситуації, в якій опиняються хворі діти, вони не вміють виражати власні побажання, не знайомі з іграми, у них знижений (або відсутній) інтерес до комунікації з іншими дітьми, звужене коло інтересів. Як на- слідок, дитина часто стає самотньою.

Підтримка родини. Поведінка близьких хворого може стати як фактором, що сприяє одужанню, так і чинником гальмування процесу зцілення. Саме тому так важливо розуміти сутність процесів у родинній взаємодії, які мають місце до і під час хвороби.

Істотний момент: необхідно підтримувати вираження почуттів. Ді- знавшись про хворобу, люди часто плачуть, вони оплакують можли- вість своєї смерті, втрату переживання свого безсмертя та вічності. Єди-

на можлива допомога родини у цьому випадку – готовність поділити всі ці складнощі, надання підтримки, тепла та близькості (Yalom, 2009). Важливі обійми, фізичний контакт, відкрите обговорення почуттів, які переживаються. «Неправильні» почуття теж потребують прийняття та визнання, адже несуть їх автору важливу інформацію, на основі якої і будується нове бачення ситуації; за умови їх усвідомлення та відкри- того переживання людина швидше перейде на новий рівень розуміння себе та життєвих обставин, у які потрапила.

Для рідних хворого важливо не поступатись цілісністю своєї осо- бистості, зберігати вірність самому собі. Якщо у відповідь на запропо- новану допомогу людина отримує невиконуване завдання, краще щиро сказати про це, наприклад, у такій формі: «Я дуже хотів би допомог- ти тобі, але це зробити мені не під силу. Можливо, є щось інше, що я можу зробити для тебе?». Така відповідь не закриває можливостей для продовження стосунків, демонструє, що її автор турбується про близь- ку людину, проте водночас визначає межі, в яких міг б діяти.

Спілкування може бути щирим та допомагати долати складнощі тільки тоді, коли партнери уважно і чуйно ставляться до того, що гово- рить інший. Близькі хворої людини мають себе запитати: чи не забагато вони говорять? Чи не завершують речення замість хворого? Чи уваж- но слухають його? Важливо підтримувати самостійність та ініціативу хворого, надавати йому можливість самому відповідати за стан свого здоров’я та шукати способи задоволення своїх потреб. Тому неприпус- тиме ставлення до нього як до безпорадної дитини або жертви: така по- зиція придушує ініціативу хворого, знімає з нього відповідальність за своє здоров’я та життя.

Поведінку «рятівника» легко помітити за такими ознаками.

1. Рятівник виконує для хворого щось, чого не хоче робити, але не повідомляє останньому, що робить це супроти свого бажання.

2. Рятівник починає робити щось разом з іншою людиною, а з ча- сом розуміє, що остання переклала на нього більшу частину роботи.

3. Людині-рятівнику рідко притаманне вміння чітко дати іншим зрозуміти, чого вона б хотіла. Отже, вона позбавляє інших можливості адекватно реагувати на її прохання.

Рідним хворого потрібно пам’ятати: позиція, яку вони займають, повинна заохочувати здоров’я, а не хворобу. Знімаючи відповідаль- ність із хворого за себе та свій стан, родина несвідомо сприяє продов- женню хвороби: нерідко ми виявляємо максимум любові та турботи тоді, коли людина хвора, а в інші моменти її життя вважаємо, що «все і


164

165

так зрозуміло» і пестощі недоречні. Тому спеціалісти часто рекоменду- ють близьким хворого знайти якусь спільну з ним справу, яка не стосу- ється хвороби, та продовжувати займатись нею тоді, коли хворий піде на поправку.

Порушення взаємовідносин у родині не йде на користь і онкохворій дитині. У таких випадках можливе формування патологічних стосунків із родиною: дитина може демонструвати або деспотичну поведінку із повним ігноруванням інтересів інших, або індиферентне ставлення до оточуючих із зануренням у власні переживання, або повну залежність від батьків із почуттям провини перед ними, сприйняттям хвороби як

«покарання за погану поведінку». Водночас установлено, що діти, які ведуть звичайний спосіб життя, підтримують звичні соціальні контак- ти, почуваються впевненіше та зберігають емоційні зв’язки із членами своєї родини, переносять хворобу легше (Шутценбергер, 1990).

Зауважимо також, що нерідко у батьків, чиї діти страждають на не- виліковну хворобу, через тривалу психотравмуючу ситуацію, постійні фінансові та побутові проблеми, перевтому, спостерігаються психічні розлади за різними типами. Реакції батьків на хворобу дитини значною мірою нагадують стадії реагування людини на власне захворювання.

<< | >>
Источник: О.О. Байєр. ЖИТТЄВІ КРИЗИ ОСОБИСТОСТІ. 2010

Еще по теме Поняття танатології та паліативної медицини.:

  1. Розділ 7 ПРАВА ЛЮДИНИ У СФЕРІ ПАЛІАТИВНОЇ ДОПОМОГИ
  2. Поняття справедливості потрібно відрізняти від поняття права
  3. Тема 1. Медицина как наука
  4. , МЕДИЦИНА
  5. Холистическая медицина
  6. Алхимия и медицина
  7. 2.5.2. Рождение медицины как автономного научного знания
  8. 4.1 Медицина.
  9. ТАЙНЫ АФРИКАНСКОЙ МЕДИЦИНЫ
  10. Глава VII ПИФАГОРЕЙСКАЯ МЕДИЦИНА
  11. Урок медицины