<<
>>

1.2.5. Джерела адміністративного права

Джерело права теоретики розуміють як форму зовнішнього виразу юридичних норм. Інакше кажучи, розглядаючи джере­ла, ми робимо огляд «місцезнаходження» права.

Джерельна база адміністративного права є достатньо спе­цифічною, і в цьому контексті можна окреслити такі її характе­ристики:

1) Різноманітність та великий обсяг джерел адміністратив­ного права.

Ними можуть виступати акти усіх гілок влади: зако­нодавчої (Конституції та звичайні закони), виконавчої (уряду, міністерств, місцевих адміністрацій) та судової (рішення загаль­них або адміністративних судів). У жодній країні кількість ад­міністративно-правових джерел не піддається точному обліку, але можна стверджувати, що мова йде принаймні про десятки тисяч документів.Відсутність загальних кодифікаційних актів. На відміну від кримінального, чи навіть цивільного права, де базові юридич­ні норми зведені у заг^іьних кодифікованих актах, адміністра­тивне право не підлягає такій кодифікації. Це зумовлено, насам­перед, дуже широким предметом правового регулювання та його різноплановістю. Проте кодифікація окремих адміністративно- правових інститутів, наприклад, адміністративних процедур, є можливою та існує в багатьох зарубіжних країнах.

2) Особливе місце підзаконних правових актів, що видають органи публічної адміністрації в системі джерел адміністратив­ного права. Незважаючи на загальне визнання необхідності та пріоритету регулювання публічної адміністрації законами, роль підзаконних правових актів de facto є дуже великою.

Ієрархія джерел адміністративного права є справою умовною, і насамперед це стосується країн англо-американської правової системи, де істотне значення мають судові прецеденти. Проте навіть в цьому випадку необхідно зробити узагальнення джерел, при якому кожен наступний рівень не обов'язково є нижчим що­до попередніх. Отож, до джерел адміністративного права відно­сять:

1) Конституції та конституційні акти.

Як зауважує німецький вчений X. Пінкемайер, конституція не містить норм адміністративного права у вузькому розумінні цього слова, але утворює основи діяльності адміністративних органів та визначає важливі принципи, якими адміністративні органи зобов'язані керуватись у своїй діяльності24.

Отже, ідеї, закладені в конституціях зарубіжних країн стають базою для подальшого адміністративно-правового регулювання. Це можна проілюструвати на прикладі Конституції Італійської Республіки 1947 року, цілий ряд норм якої безпосередньо сто­сується аналізованої нами галузі, встановлюючи, зокрема:

— принцип децентралізації публічної адміністрації (стаття 5);

— юридичну відповідальність держави та її службовців за дії, вчинення яких порушує права інших осіб (стаття 28);

— можливість делегування законодавчої функції уряду: на об­межений час і по відношенню до певного кола питань (стаття 76);

— законодавче регулювання утворення та діяльності де­ржавних установ (стаття 97);

— заміщення посад в публічній адміністрації згідно з кон­курсом, крім встановлених законом випадків (стаття 97);

— існування Державної Ради та інших органів адміністра­тивної юстиції, що здійснюють юрисдикцію по охороні законних інтересів у відношенні дій державних органів (стаття ЮЗ)25.

У Конституції Сполучених Штатів Америки 1787 року норм, які можна вважати джерелами адміністративного права, є знач­но менше, але вони також є основою для адміністративно-пра­вової доктрини, законодавства та правозастосування.

З огляду на охоронне спрямування адміністративного права у цій країні насамперед згадаємо положення розділу 2 статті 3 американсь­кої Конституції, яка гласить, що «судова влада поширюється на спори, в яких Сполучені Штати є стороною»26. Саме ця норма є передумовою судового контролю діяльності публічної адмініст­рації.

Як відомо, у Великій Британії немає писаної конституції у вигляді єдиного документа, а її роль відіграє низка історичних документів, які умовно можна назвати конституційними ак­тами. В контексті адміністративного права серед них доцільно виділити Біль про права 1689 року, який зобов'язує представни­ків влади поважати і дотримуватись прав громадян, тобто, ок­реслюються межі діяльності публічної адміністрації.

2) Закони та інші законодавчі акти.

Наступна за конституціями сходинка — закони. Адміністра­тивні структури не можуть діяти, як їм забажається, а лише в межах, визначених законом. Найважливіші рішення щодо держави і кожного окремого громадянина, які застосовує ад­міністрація, приймає законодавець.

Наприклад, у Великій Британії до найважливіших джерел адміністративного права відносять:

— Закон про акти делегованого законодавства 1946 року, який встановив порядок прийняття і публікації нормативних актів адміністрації, що видаються за уповноваженням парла­менту;

Закон про трибунали і розслідування 1958 року, що ре­гулює організацію та діяльність британської адміністративної юстиції — адміністративних трибуналів і міністерських розслі­дувань (інспекцій);

— Закон про позови до корони 1947 року, який підсумував практику судів у справах про відповідальність адміністрації за шкоду, спричинену її службовцями27.

У континентальній Європі серед законодавчих актів особли­ве місце займають кодекси. Зокрема, тут можна назвати:

— Кодекс про адміністративну юстицію Французької Рес­публіки;

— Кодекс адміністративного провадження 1960 року Поль­ської Республіки.

Названі та інші кодифіковані акти буде детальніше проаналі­зовано в наступних розділах.

3) Акти публічної адміністрації, що прирівнюються до за­конів.

З огляду на нездатність сучасних парламентів повністю за­безпечити потреби суспільства в законодавчому регулюванні, у певних країнах практикується прирівнювання актів публіч­ної адміністрації (насамперед урядів) до законів. Наприклад, в Італійській Республіці існує можливість прийняття двох видів актів, що прирівнюються до законів: законодавчих декретів та декретів-законів.

Законодавчі декрети видає Рада Міністрів (уряд Італії) на під­ставі спеціального акта про делегування відповідних повнова­жень, прийнятих парламентом. При цьому уряд може приймати законодавчі декрети лише протягом обмеженого часу, з конк­ретних питань та із врахуванням критеріїв, встановлених зако­ном.

Декрети-закони, на відміну від законодавчих декретів, уряд приймає за власною ініціативою, але лише у необхідних та не­відкладних випадках. Проте ці акти підлягають обов'язковому наступному затвердженню парламентом протягом двох місяців, якщо ж цього не буде зроблено, то декрети-закони втрачають силу з моменту прийняття28.

Зазначені акти, що прирівнюються до законів, часто стосу­ються реформ в публічній адміністрації, таким чином виступа­ючи джерелами адміністративного права.

Цікаво, що запозичення цього інституту іншими краї­нами не завжди витримувало перевірку часом. Наприклад, у 1992-1997 роках така можливість прийняття актів, що при­рівнюються до законів, існувала в Польській Республіці, проте ні разу не була застосована на практиці. Відповідно ж до чин­ної Конституції Польщі 1997 року, Президент за поданням Ради Міністрів може видавати розпорядження із силою закону лише у разі введення режиму воєнного стану, якщо Сейм (парламент) не може провести засідання29.

— Міжнародні договори.

Цей вид джерел права також прирівнюється до законів і вважається частиною національного законодавства, а у багать­ох випадках навіть розміщується в ієрархії джерел сходинкою вище. Наприклад, відповідно до статті 55 Конституції Фран­цузької Республіки 1958 року, міжнародні договори або угоди, належним чином схвалені чи ратифіковані, з моменту їх опублі­кування мають силу, яка перевищує силу внутрішніх законів, за умови застосування такого договору або угоди іншою стороною30. Подібно у статті 25 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини встановлено, що норми міжнародного права є скла­довою частиною права Федерації, мають перевагу перед закона­ми і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території31.

— Рішення органів конституційного судочинства.

Конституційні суди у країнах, де вони створені та функціону­ють, можуть припиняти дію актів парламентів, глав держав та урядів, що суперечать положенням конституцій. Отже, рішен­ня цих судів впливають на чинність адміністративно-правових норм і також можуть розглядатись як джерела адміністратив­ного права.

— Нормативні акти урядів та центральних органів публічної адміністрації.

Ця група є найчисельнішою серед нашого переліку джерел. Поряд з цим, кожна країна має свої особливості щодо форми та змісту цих актів. Наприклад, Президент Сполучених Штатів Америки видає виконавчі накази; федеральні департаменти і відомства — накази, інструкції, правила процедури; інші ад­міністративні установи — припийй, стандарти тощо.

— Нормативні акти місцевих органів публічної адміністра­ції.

До цієї групи джерел адміністративного права варто віднести:

— нормативні акти органів державної адміністрації в регіо­нах та на місцях;

— нормативні акти місцевого самоврядування (наприклад, статути територіальних громад).

— Рішення загальних та адміністративний судів.

Як відомо, в країнах англо-американської правової сис­теми рішення судів по окремих справах можуть набувати загальнообов'язкового характеру для наступних рішень з таких питань. Такі рішення — судові прецеденти виступають важли­вим джерелом права, в тому числі адміністративного.

У країнах континентальної правової системи судові преце­денти зазвичай не зазначають серед джерел права. Проте фак­тично рішення адміністративних судів в континентальній Єв­ропі справляють істотний вплив не лише на практику вирішення наступних публічно-правових спорів, але й на законодавство та рішення органів публічної адміністрації. Тому рішення ад­міністративних (або загальних) судів зараховують до наступної групи із назвою:

— Неформальні джерела адміністративного права.

Сюди, окрім судових рішень, відносять:

— звичаї (наприклад, щодо права судів кінцево вирішувати всі спірні питання права, традиційного для країн англо-амери­канської правової системи);

— індивідуальні рішення органів публічної адміністрації (резонансні адміністративні акти також можуть мати вплив на правозастосування);

— адміністративно-правова доктрина (зокрема, якщо екс­пертизи представників науки адміністративного права поклада­ються в основу судових рішень);

— позаюридичні норми (суспільні, моральні, технічні).

Неформальність зазначених джерел права означає, що попри

їх реальний вплив на творення та застосування адміністративно­го права, вони не можуть бути формальною юридичною підста­вою для прийняття конкретного адміністративного рішення32.

<< | >>
Источник: Школик А.М.. Порівняльне адміністративне право. 0000

Еще по теме 1.2.5. Джерела адміністративного права:

  1. 1.2. Адміністративне право у правових системах сучасності 1.2.1. Історія формування адміністративного права у зарубіжних країнах
  2. 1.2.4. Співвідношення адміністративного права з іншими галузями права
  3. 1.2.6. Принципи адміністративного права
  4. Поняття джерел права
  5. Класифікація джерел права та її критерії
  6. Розділ 13. ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА. ПРАВОТВОРЧІСТЬ
  7. д) Так звані «джерела права»
  8. Джерела права і канонічне право
  9. 1.2.3. Предмет адміністративного права в континентальній правовій системі
  10. Розділ 13. ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) ПРАВА. ПРАВОТВОРЧІСТЬ
  11. Інші джерела права в сучасному світі