<<
>>

Лекція 3.1. Судження як форма мислення

1.

2. Визначення судження та його логічна характеристика.

3. Структура простого категоричного судження та його види.

4. Поділ суджень за якістю та кількістю.

5. Об`єднана класифікація суджень за кількістю та якістю.

6. Розподіленість термінів у судженні.

Ключові слова: судження, хиба, істина, суб’єкт, предикат, логічна зв’язка, атрибутивне судження, релятивне судження, екзистенційне судження, просте категоричне судження, кількість судження, якість судження.

У логічному мисленні поняття частіше за все зустрічаються не самі по собі, а у складі суджень у зв’язку з іншими поняттями. Судження – думка, що являє собою зв’язок понять. У формі судження знаходять свій вираз знання про взаємозв’язки предметів з їхніми ознаками.

Судження (висловлювання) – це форма мислення, в якій дещо стверджується або заперечується про предмет, про певні зв’язки і відношення між предметами і явищами. Прикладами суджень будуть: „наступило ХХІ століття”, „ринкова економіка існує”, „Київ більший, ніж Харків”.

Судження як форма мислення істотно відрізняється від поняття. Це пов’язано з тим, що ці логічні форми по-різному виражають навколишню дійсність.

Судження є логічною формою, в якій виражається істина, тому логічною характеристикою судження (а також висловлювання, вираженого у реченні) є його істинність або хибність. Істина – правильне, адекватне відображення дійсності у думці людини. Тому істинним буде судження, по-перше, в якому зазначається ознака, що насправді належить предмету („Київ – столиця України”), або, по-друге, заперечується ознака, що не належить предмету („Харків зараз не є столицею України”).

Хибою називається невідповідність між предметом думки і думкою про цей предмет. У хибному судженні, по-перше, пов’язується те, що не пов’язане у дійсності, або, по-друге, коли воно пов’язує те, що поєднано у дійсності, то поєднує предмети не так, як вони поєднані у дійсності.

Так як судження – це думка, то вона може стати зрозумілою для інших лише тоді, коли виражається у мові. Мовне вираження судження – це речення. Але не кожне речення виражає судження. Лише розповідне речення містить судження.

Запитальне речення не містить судження, так як в ньому нічого не стверджується і не заперечується (наприклад, „Хто скоїв цей злочин?”)

Спонукальні речення не містять судження, хоча в них дещо стверджується або заперечується („Стій!”, „Не порушуй правил!”). Але ці речення не можемо оцінити як судження на тій підставі, що їх не можливо оцінити з точки зору істинності або хибності, ми не можемо приписати їм ні значення „істина”, ні „хиба”.

До складу судження входять три обов’язкові елементи.

Оскільки в судженні дещо стверджується або заперечується про щось, то в ньому виділяють дві основні частини: те, що говориться, й те, про що говориться. Те, про що йде мова, - предмет судження – зазвичай вже відомо, вже згадувалось, а те, що говориться, виражає нову інформацію. Котра подається саме в цьому судженні; вона підкреслюється інтонаційно. Поняття про предмет судження називається суб’єктом (позначається великою латинською літерою S), а нова інформація, що повідомляється про суб’єкт – предикатом судження (позначається великою латинською літерою Р).

Предмет судження (S) може бути або дійсно існуючим, або таким, котрий мислиться існуючим. Суб’єкт судження не просто вказує на предмет, він є думка, у змісті суб’єкта ще не розкрита, про відому частину ознак предмета.

На предикат судження завжди падає логічний наголос. Перевірити, чи вірно зрозуміле речення, чи дійсно саме таке судження виражено у ньому, можна за допомогою находження головного смислового запитання до цього речення. Питання, що здається за змістом найбільш доречним, містить в собі суб’єкт судження, а те, про запитується і що з’являється у відповіді, - предикат.

Третьою частиною судження (крім суб’єкта та предиката) – логічна зв’язка. Логічна зв’язка – це думка про відношення між предметом та його ознаками (вона показує чи належать ознаки певному предмету чи ні) і у мові виражається словами „є” або „не є”.

Суб’єкт (S) та предикат (Р) називаються термінами судження. S та Р – це логічні змінні, зв’язка – логічна стала.

У судженні можна виділити також квантор, який показує в якому обсязі береться суб’єкт, тобто ознака стверджується чи заперечується за всім класом предметів S чи лише за його частиною. Квантор виражається словами „всі” („кожен”, „будь-який”, „жоден”), „деякі” („бувають”, „частина”).

У судженні: „Всі економічні регулятори несуть в собі елементи адміністрування”, суб’єктом буде поняття „економічні регулятори”, предикатом – „несуть в собі елементи адміністрування”, зв’язка у наведеному прикладі не виражена в мові, але в структурі судження вона буде „є”, а квантором – „всі”.

Простим буде судження кожна частина якого не є окремим судженням. Прості судження поділяються на три види: атрибутивне, релятивне та екзистенційне.

Атрибутивним судженням (про належність) буде судження, в якому стверджується або заперечується наявність властивості у предмета („Процентна ставка висока”).

Релятивним (про відношення) буде судження в якому відношення суб’єкта і предиката мислиться як відношення двох предметів. У релятивних судженнях встановлюється відношення між двома і більше предметами: „Київ розташований на берегах Дніпра”, „Київ старший за Москву, але молодший за Рим”.

Екзистенційні судження (про існування) – це судження, в яких стверджується або заперечується власне існування самого предмету. „Компаньйон відсутній”, „Порядні люди є в сучасному бізнесі”.

Категоричним називається судження, в якому стверджується або заперечується ознака за предметом, множиною (класом) або частиною множини (класу) предметів, незалежно від будь-яких умов.

У кожному простому категоричному судженні існує кількісна та якісна характеристики.

Якістю судження називається його стверджувальна або заперечна форма. Кожне судження залежно від того, приписує воно властивість (відношення чи існування) суб’єкту або заперечує властивість (відношення чи існування) у суб’єкта, являється стверджувальним або заперечним. Щоб вважати судження заперечним, необхідно знайти предикат і вказання на те, що він заперечується, тобто перед предикатом повинна стояти частка „не”(наприклад, „Харків не є столиця України”). Якщо така частка перед предикатом не стоїть, то судження вважається стверджувальним („Логіка – наука”).

За кількістю судження бувають загальні, часткові та одиничні.

Так, висловлювання, в яких мова йде про належність чи неналежність властивості одиничному предмету, називають одиничними. Наприклад, „Аристотель був геніальним мислителем давнини”, „Це приміщення непридатне для виробничої діяльності”. В одиничному судженні суб’єктом є один-єдиний предмет (наприклад, „Київ – столиця України”). В одиничному судженні ознака співвідноситься з одним предметом.

Висловлювання, в яких говориться про належність чи неналежність властивості деяким предметам певного класу, називають частковими. Структура часткового судження: „Деякі S є (не є) Р”. Наприклад. „Багато випускників Академії ДПС України займають керівні посади”, „Деякі слова підозрюваного не пов’язуються між собою”. Часткові висловлювання зазвичай починаються зі слів ”деякі”, „більшість”, „частина”.

Часткові судження, збільшуючи наші знання про сумісність ознак в поняттях, що позначають суб’єкт і предикат, ці судження залишають нез’ясованими питання до якої частини підприємств судження „деякі державні підприємства перейшли до рук акціонерних товариств” властивість „перейти до рук акціонерних товариств” залишається сумісною з ознакою „бути державним підприємством”.

Висловлювання, в яких говориться про належність чи неналежність властивості всім предметам певного класу, називають загальними. Структура загального судження: „Всі S є (не є) Р”. Наприклад, „Будь-яке істинне судження має сенс”, „Жодна людина не може бути звинуваченою без суда”. Загальні висловлювання можуть починатись зі слів „всі”, „всякий”, „Кожен”, „жоден”. У деяких випадках ці слова взагалі можуть опускатись. Так як із контексту зрозуміло, що суб’єкт висловлювання означає весь клас предметів.

Тільки загальні судження виражають істинність відомого твердження відносно цілого класу предметів. У формі загальних суджень виражається велика кількість законів природи та суспільства.

Очевидно, що можлива об’єднана класифікація атрибутивних висловлювань за якістю та кількістю. У логіці вироблено систему позначень, за допомогою яких якість та кількість будь-якого судження виражається однією літерою.

Загальностверджувальне – це судження, в якому стверджується ознака за множиною, класом предметів. Таке судження, яке є загальним за кількістю та стверджувальним за кількістю. Воно позначається великою латинською літерою А (перша голосна літера латинського слова affirmo – «стверджую») і має структуру: Всі S є Р. Наприклад, „Усі злочини повинні бути розслідувані”. Зміст цього судження полягає в тому, що клас предметів „злочин” повністю включається в клас предметів „має бути розслідуваним”.

Частквостверджувальне – судження, в якому ознака стверджується за частиною множини (класу) предметів. Таке судження за кількістю часткове, а за якістю – стверджувальне. Позначається воно літерою І (друга голосна літера латинського слова affirmo – «стверджую»). Формула частквостверджувального судження: Деякі S є Р. Наприклад, „Більшість податківців – юристи з вищою освіти”. Зміст цього судження полягає в тому, що частина обсягу поняття „податківці” включається в обсяг поняття „юристи з вищою освіти”.

Загальнозаперечне - є судження, в якому ознака заперечується за множиною, класом предметів, тобто за кількістю це судження загальне, а за якістю – заперечне. Позначається великою літерою Е (перша голосна латинського слова nego – „заперечую”). Таке судження має структуру: Всі S не є Р. Наприклад, „Жоден закон не повинен суперечити моральним нормам”. Зміст цього судження полягає в тому, що обсяг поняття „закон” повністю виключається із обсягу поняття „суперечить моральним нормам”.

Частковозаперечне – це судження, в якому ознака заперечується за частиною множини (класу) предметів, тобто це судження є частковим за кількістю і заперечним за якістю. Таке судження має структуру: Деякі S не є Р. Позначається великою літерою О (друга голосна латинського слова nego – „заперечую”). Наприклад, „Більшість громадян України не порушують податкове законодавство”. Зміст цього судження полягає в тому, що якась частина обсягу поняття „громадяни України” виключається із обсягу поняття „порушують податкове законодавство”.

Подібним чином визначаються одиничні стверджувальні та одиничні заперечні судження. Оскільки в суб’єкті кожного із таких висловлювань мова йде про весь клас предметів (але цей клас складається із одного предмета), то їх правомірно зараховувати відповідно до загальностверджувальних та загальнозаперечних суджень.

Для правильного оперування висловлюваннями типу А, І, Е, О в процесі проведення логічних операцій важливу роль відіграє питання про розподіленість термінів (суб’єкта і предиката). Відношення між обсягами суб’єкта і предиката у простих категоричних судженнях називається розподіленістю термінів у ньому.

Термін вважається розподіленим, якщо і тільки якщо у висловлюванні йде мова про всі предмети, позначені цим терміном, тобто коли він береться у повному своєму обсязі. Іншими словами, при розподіленості терміну його обсяг повністю включається в обсяг іншого терміну або повністю із нього виключається. Для розподіленого терміну характерне кванторне слово „всі”. Розподіленість терміну позначається знаком „+”.

Нерозподіленим буде термін у тому випадку, якщо обсяг одного терміну тільки частково включається в обсяг іншого терміну або частково виключається з нього. Нерозподіленість терміну позначається знаком „-”.

Розглянемо розподіленість термінів у судженнях типу А, І, Е, О.

Аналізуючи круги Ейлера, що зображають відношення між термінами в загальностверджувальних судженнях (типу А), на основі означення розподіленості термінів приходимо висновку, що в таких судженнях (див. Рис. 1).

Рис.1

суб’єкт завжди розподілений, а предикат, як правило, нерозподілений (за виключенням одиничних суджень або суджень в яких терміни рівнозначні).

У частковостверджувальних судженнях (типу І) суб’єкт завжди нерозподілений, а предикат розподілений лише в окремому випадку: коли між термінами існує відношення роду і виду.

Рис.2.

У загально заперечних судженнях (типу Е), суб’єкт і предикат завжди розподілені, оскільки, як видно із рис. 3, обсяг одного із термінів повністю виключається із обсягу іншого.


Рис.3.

У частково заперечних судженнях (типу О) суб’єкт нерозподілений, а предикат – розподілений, бо його обсяг повністю виключається із обсягу суб’єкта (див. рис.4).

Рис.4.

Таким чином, суб’єкт завжди розподілений у загальних судженнях (А та Е) і нерозподілений у часткових (І та О); і, як правило. Нерозподілений у стверджувальних (А та І).

Література

Гетманова А. Д. Логика: Учеб. для студентов педвузов.— М: Высшая шк., 1995. — Гл..III.

Кириллов В. И., Старченко А. А. Логика—М.: Высшая шк., 1995. — Гл. IV—VI.

Марценюк С. Ф. Логика: Курс лекцій.— К.: Вища шк., 1993. — Розд. 3

Мельников В. Н. Логические задачи.— Одесса: Высшая шк., 1989.— Гл. II. Сборник упражнений по логике. — Минск: Изд-во Минск. ун-та, 1991. — Гл. З.

Формальная логика: Учеб. для философских факультетов вузов / Под ред. Й. Я. Чупахина й Й. Н. Бродского. —Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977. — Гл. 2.

Хайдеггер М. О сущности истины // Разговор на проселочной дороге. – Москва, Высшая школа, 1991. С.8-28.

Тофтул М. Г. Логіка: Посібник — К.: Академія, 1999. — С. 3-12, 295—327.

<< | >>
Источник: І.В. ВІЛЕНТА. ЛОГІКА навчальний посібник для студентів Національної Академії ДПС усіх спеціальностей. 2005

Еще по теме Лекція 3.1. Судження як форма мислення:

  1. Тема 3.1. Судження як форма мислення
  2. Лекція 5.1. Умовивід як форма мислення. Безпосередні умовиводи
  3. Лекція 2. 1. Поняття як форма мислення.
  4. Лекція 3.2. Складні судження та їх види
  5. Т. 2.1. Поняття як форма мислення
  6. Тема 5.1. Умовивід як форма мислення
  7. Опорний конспект лекцій Лекція 1.1. Логіка як наука.
  8. Семінар № 1 (2 год.) по темі 2.1. Поняття як форма мислення
  9. РОЗДІЛ ІІІ. Судження
  10. Лекція 5.3. Умовні та розділові умовиводи
  11. Лекція 5.2. Простий категоричний силогізм як вид опосередкованого умовиводу.
  12. Алпатова О.В.. Вікова психологія: Конспект лекцій. 2007, 2007
  13. Лекція 6.1. Поняття та види доведення
  14. Поняття мислення