<<
>>

YII. Силенкова вiра в Дажбога – вiд Бога?

"Дiйсно, факти справдi вражаючi, - погодиться опонент. – I усi вони свiдчать на користь автентичностi "Велесової книги", яка найповнiше розкрила прадавню культуру наших далеких пращурiв.

Але якщо це так, то чи не варто українцям при сучасному катастрофiчному падiннi моралi в суспiльствi, iснуючих непорозуміннях мiж християнами повернутися до прадавньої вiри в Дажбога, вiдкинувши, за словами основоположника РУНВiри Л.Силенка, чужий для нас юдейо-християнiзм?"

Це одне iз найскладнiших запитань. Воно потребує ґрунтовної та виваженої вiдповiдi.

У кожної людини в життi є кредо чи дороговказ, яке лаконiчно вiдображає головну мету її життя: грошi й багатство, влада, слава, Бог та Батькiвщина i т.д. Свiточi української нацiї жили й живуть пiд девiзом: "Бог i Україна", який, до речi, був епiграфом до часопису "Основа", заснованого за участю Тараса Шевченка. Один з найвидатнiших українських педагогiв нашого столiття Г.Ващенко (1878-1967) у своїй фундаментальнiй монографiї "Виховний iдеал" пiдсумував: "Основне завдання у вихованнi української молодi є виховання волi й характеру пiд високим гаслом: Служба Боговi й Батькiвщинi" [24,с.173].

Якщо поглянути на життя Л.Силенка, то, на перший погляд, видасться, що вiн, як небагато унiкумiв, живе та навчає за принципом: "Бог i Україна". Але коли починаєш дослiджувати й аналiзувати його вiру в Дажбога, стає зрозумiлим, що в його життi гасло "Бог i Україна" зазнало певної трансформацiї, перетворившись щонайменше на "Україна i Бог". А така, нiбито невинна, замiна насправдi є вельми небезпечною.

Шовiнiсти рiзних мастей не дочекаються брутальної критики Л.Силенка, проте з позицiй правди, з позицiй наукового пiдходу необхiдно визначитися i вiддати "кесаревi - кесареве, а Боговi - Боже".

Силенкова любов до України, його щирий патрiотизм варті наслідування як українцями, так і громадянами України інших національностей. А як високохудожньо, як поетично вiн передає свої синiвськi почуття: "Мiй народ я люблю бiльше, нiж самого себе. О, люди мої! Многовiкове рабство завдало шкоду сутi вашого "Я". Ослабило силу волi, вiру в себе. Стримало прагнення мати послiдовнiсть, наполегливiсть у дiях. Ослабило почуття зрiдненостi. Та сьогоднi пролунав могутнiй дзвiн волi. Упали тюремнi мури. I на руїнах iмперiї ми метушимося без кола i двора. Нагадуємо обездолених рабiв вавилонських чи римських. З чого почати самопорятунок? З вiри. Усi ми повиннi беззастережно повiрити, що Україна (наша рiдна хата) буде такою, якою ми її зробимо.

Буде вона незалежна, як у нас буде незалежне мислення. Буде вона багата, квiтуча, розумна i натхненна. Її рiки, як у давнi часи, тектимуть медом i молоком, бо така їхня природа. Її степи пахнутимуть духмяним золотоколоссям. Скiльки колоскiв, стiльки впродовж тисячолiть упало синiв i доньок в ратних боях з наїзниками, щоб ми, їхнi потомки, мали право бути власниками землi України-Руси.

Буде вона незалежна, її розум i талант вiльно розвиватимуться собi на щастя i на славу людства. I блага вiсть про Україну державну лунатиме у свiтах, як про Господом люблену землю миру, краси i добра.

I слова "громадянин України" на всiх мовах вимовлятимуться з пошаною.

Упродовж вiкiв ми були руїнниками. Ми руйнували тi iмперськi сили, якi нас в нашiй хатi гнобили i називали бидлом, використовували наших дiтей, як дешеве м'ясо на плацдармах свiтових воєн. Сьогоднi прийшов час, щоб ми були архітекторами Державної Будiвлi. Не ждiмо з чужин спасенних програм, iдеологiй. I не ждiмо нi вiд кого порятунку! Рятуймо самi себе, нас же 50 мiльйонiв! Ми богатирi - живемо на пребагатiй землi. Усi (дорослi i дiти) вирушаймо до працi тяжко в поле, на заводи i фабрики. Тепер усе, що вродить наша земля, i все, що створять нашi руки, належить нам! Україна - це Ми. Наше Минуле, Сучасне i Майбутнє...

Господь Дажбог (Дателя Буття) Єдиносущий i Всеправедний дав нам, дiтям своїм, все, що на свiтi найкраще. Землю багату, родючу, солодководi джерельнi рiки, лагiдне пiдсоння. I обдарив нас гарною вродою, талантами, працьовитiстю. I - духовно-тiлесною енергiєю. Усе вiд нашого милосердного Господа Дажбога отримане, ми повиннi високо цiнувати i оберiгати...

Предки передали нам свою вроду, свою вдачу, мову i вiру, та притаманностi своїх ген. У Єствi, яке формувалось 280 поколiнь на берегах рiк України-Руси (вiд Трипiлля починаючи), сьогоднi живе наше Єство - суть нашого "Я". Ми - нашi Предки, а нашi Предки - Ми...

Там, де сьогоднi стоїть Київ, жили люди осiлим життям вже 12 тисяч рокiв тому: може ранiше чи трохи пiзнiше. По Хрещатiй долинi текла джерельна рiчка, яка взимку не замерзала. На її берегах вiчно зеленiв хрещатий барвiнок. У Днiпрi було повно риби, у лiсах - ягоди, їстивнi корiння, гриби, рiзнi птахи, усяка звiрина. Сама мати-природа створила вигiдне затишне мiсце для життя людини. Предки нашого славного Кия були аборигенами. Санскритське слово "кий" означає провiдник, верховний старшина. А "киятата" означає провiдний тато, старшина роду (патрiярх). I одночасно: "кий" - це символ влади, булава.

Києград - провiдний град, верховний. Я вважаю, що Кий - це не iм'я, а титул, але воно може бути й iм'ям, адже є iм'я Володар i є титул - володар. У "Мага Вiрi" доводжу, що первiсна назва мiста Києва була Сар'яград, "сур'я" в наших Предкiв означало "сонце", з сур'я оформилось слово "сар", а потiм - "цар". Племiнний вождь титулувався, як сар (цар) у значеннi "сонце" також у Сумерiв (Шумерiв)...

У "Мага Вiрi" в роздiлi "Дiяманти з Храму Свiтової Iсторiї" подаю, - наголошує Л. Силенко, - що у виданнi Кембрiджського унiверситету (Англiя) в томi "Iсторiя i Культура Iндiйського Народу" (роздiл "Арiйцi в Iндiї") пишеться, що "Трипiльськi керамiчнi вироби старiшi за нiмецькi, на основi яких Нiмцi будують свою негативну теорiю про те, що оригiнальною Вiтчизною арiйцiв є Нiмеччина".

Iсторик Л.Паретi у книзi "Стародавнiй Свiт" пише: "Країна, з якої арiйцi (орiяни) вийшли перед їхнiми мандрами у Пiвденний свiт (до Iндiї i Месопотамії. - Л.С.), очевидно, стверджує присутнiсть народу однородного Iндо-Європейського типу, сьогоднi проживаючого на побережжi Днiпра".

Професор археологiї Грегем Кларк (Кембрiджський унiверситет) i професор праiсторичної археологiї Стюарт Пiггот (Единбургський унiверситет) у книзi "Праiсторичнi Суспiльства", виданiй 1965 року в Лондонi, пишуть: "Коли ми вертаємося тепер до важливiших областей початкового раннього хлiборобського поселення, ми знаходимо iснування бiльших зв'язкiв з Трипiллям (Україною), нiж iз Стародавнiм Сходом".

Iсторики вже два рази зробили перегляд iсторичних тверджень. Спочатку вважали, що Єгипет - Вiтчизна найстародавнiшої культури i цивiлiзацiї. А потiм ця першiсть була передана в Сумерiю (Месопотамiя). Тепер iсторики, маючи "карбон-14", однозгiдно визначили, що на територiї України була започаткована iсторiя культури i цивiлiзацiї Iндо-Європейських народiв.

Також Герберт Дж.Мюллер у книзi "Воля у Стародавньому Свiтi", виданiй в Нью-Йорку у 1961 роцi, пише: "Вченi тепер вважають Україну найбiльш правдоподiбною Батькiвщиною Iндо-Європейцiв".

Р.С.Маюмдар (вiце-президент Дека унiверситету, Iндiя) i А.Д.Пузалкер (директор Бгаратия Видия Бгаван) у книзi "Iсторiя i Культура Iндiйського Народу" (у роздiлi "Ведiйська епоха") пишуть: "Україна бiльше, нiж всi iншi країни, може претендувати бути землею арiйцiв (орiян. - Л.С.). Германська домашня теорiя дуже популяризована в багатьох європейських школах для расового виправдання".

У "Мага Вiрi" пишу, що орiяни (арiйцi) двома хвилями прибували з України до Пiвнiчної Iндiї (5000 i 4500 рокiв тому). Їхали вони на возах, на яких були мiшки з пшеницею. Мали добрих коней. Вони першi на планетi Земля придумали воза i приручили коня. 2500 рокiв тому Тевтони (Германи) ще не мали приручених коней. I про це пише Тацiт Публiй Корнелiй у книзi "Германiя".

Iсторики Д.Гавкс i Л.Вуллi у книзi "Iсторiя Творення Культури i Проявлення Науки - Праiсторiя i Початок Цивiлiзацiї", виданiй у Лондонi, помiстили "Карту Мандрiв Народiв в епоху бронзи". На картi стрiли, на яких зазначенi назви племен, якi, вийшовши з України (Орiяни), прямують на Пiвдень. Iдуть племена Сумерiян (Кiмерiян), Мiтанцiв, Каситiв, Персiв, Гiттiтiв. Усi вони Орiяни, їхня мова Трипiльська (прасанскрит).

Iсторик Георг Бiббi у книзi "Чотири тисячi рокiв тому", виданiй в Нью-Йорку (США), помiстив "Карту Правiтчизни Народiв" - зображена територiя сучасної України, з якої вимандровують на Захiд Європи Англо-Сакси, Тевтони, Латини, Ахеї (Греки).

Вiдомий вчений А.С.Дiямонт у книзi "Iсторiя i Оригiнальнiсть Мови", виданiй 1960 року в Лондонi, пише: "У степах Схiдної Європи започаткувалась бiльше, нiж 5000 рокiв тому Iндо-Європейська мова, її дiялекти роз'єдналися на мови, якi поширили багато народiв свiту".

Джавагарлал Неру, прем'єр-мiнiстр Iндiї в книзi "Вiдкриття Iндiї", виданiй у 1957 роцi, пише: "Арiйська група походить з широких просторiв Дунаю, Днiпра, Дону. Народнi танцi Патанiв (Арiїв) дивотно нагадують танцi Українцiв". Президент Iндiї С.Радгакрiшнан у книзi "Iндiйська Фiлософiя" пише: "Арiї принесли з собою визначенi поняття i вiрування, якi вони продовжували розвивати в Iндiї".

I тут я хочу деталiзувати, - зауважує Л.Силенко, - нашi Предки Трипiльцi (Орiяни) принесли до Iндiї уснi пiснi "Вед". У "Ведах" оспiвана та природа, яка є в Українi. I про це пишуть Пiггот, Кларк та iншi. Пiснi "Вед" зiбрав (пов'язав) найстародавнiший письменник Iндiї, що має iм'я В'яза. С.Радгакрiшнан пише: "Веди" справдi є найстародавнiшим пам'ятником людського ума, яким розпоряджається людство. У мовi "Вед" ("Веди" написанi санскритом) є багато слiв таких, якi українцi вживають сьогоднi. Деякi з них подаю в "Мага Вiрi", пишучи про мову Заратустри i Будди. "Санскрит – означає аристократична мова культури", - пише фiлософ-гуманiст Алберт Швайцер у книзi "Iндуська Мисль".

Я вiрю: бiля Трипiлля буде збудований Музей Правiтчизни Iндо-Європейських Народiв. I туристи зi всiх кiнцiв свiту прибуватимуть, щоб поклонитися Святiй Землi, на якiй були започаткованi первообраз i мова Iндо-Європейської людини. У Музеї повинен бути напис: щоб мiж Народами була Згода, Взаємопошана i Мир, в iм'я мудрости святої Правди усi, як брати, пiзнаймо самi себе...

Державна Україна - це ми, українцi. Якi ми, така в нас i держава. У державi творчiсть нашого єства. У нiй наша вдача, наш талант, наш розум, нашi вiра, совiсть, сила, честь. I наша велика любов. Без неї ми не можемо бути ми. Без неї ми не можемо мати iм'я в Свiтi, гiдности, прав, пашпорту на право входу в родину держав Свiту. Без неї нашi внуки будуть рабами на рiднiй землi, i до стогону їхнього будуть "владики Свiту" такi байдужi, як до стогону дiток, якi вмирали в муках голодної смерти в 33-му.

Вiтчизна, яка має синiв i доньок, здатних на великi подвиги i терпiння, бездержавною не буває. Її дiти люблять її любов'ю вищою за розум, сильнiшою за життєвi блага, i цим звеличують себе, свiй народ i гiднiсть Людства. Державну Україну треба любити чимось бiльшим, нiж шлунок, полiтика, економiчна спiвпраця народiв, єднiсть слов'ян. Що значить "вищою за розум"? Державну Україну треба любити iнстинктом самозбереження i самоутвердження. Її треба любити так беззастережно, як любить мати дитину чи дитина - матiр: їх єднає, їм дає силу щось бiльше, нiж розум. Мiстерiя матерi Природи.

Я особисто бачив в Iндiї подiю, - згадує Л.Силенко, - тигр схопив дитину, яка йшла в зоопарку позаду матерi. Мати оглянулась: дитя в зубах звiра. I почався надлюдський поєдинок.

Прибiгли люди. Ослiплений тигр покинув дитину, ранена мати померла. I присутнi зворушено говорили: "Мати, о, мати, вона врятувала дитину, забувши про себе й розум, страх, небезпеку". I я подумав: мати керувалася чимось бiльшим, нiж розум: святий материнський iнстинкт їй дав силу врятувати життя, яке вона народила. У ньому закодована вiчнiсть Роду Людського.

О, коли всi ми, сини i доньки, облагородимося беззастережною природною вiрнiстю i любов'ю до державної Украни, вона (держава) стане в основi буття нашого "я" i ми її матимемо во вiки i вiки. I жодна сила в свiтi не вирве її з нашої душi. I народи Свiту, глянувши на глобус, з пошаною скажуть: тут Україна, у нiй живе великий народ. Довгi вiки живучи в рабствi, вiн здiйснив подиву гiдний подвиг - перемiг в собi рабськi навики i став шляхетним архiтектором своєї держави.

"У нас немає сприятливих умов для розбудови держави". О, пане-брате, глянь на себе! У тебе богатирська орiянська постава. Маєш сильнi м'язи i хлiборобську витривалiсть. Несприятливi умови перетвори в сприятливi. Щоб не засоромити себе й дiтей своїх: прийшли сприятливi умови, i ти розгубився - не знаєш, що з ними робити. Прийшла воля, та не знаєш, як на волi жити... Сьогоднi українцi повиннi самi себе звiльнити вiд рабських звичок, i ставати людьми незалежного мислення. Великодержавнi шовiнiсти, якi були в Україну посланi, як "управляющi", повиннi самi себе звiльняти вiд iмперських звичок. Отже, тi i тi повиннi себе дбайливо лiкувати - адже жахiття злочинної iмперiї на всiх залишило свої слiди. Усi вилiкуванi збратаються, будуючи нову державу (Україну-Русь).

Очевидно, тi москвинськi шовiнiсти, якi родилися в Українi i вороже ставляться до Української держави (хочуть її бачити своєю колонiєю), повиннi виїхати поза межi України, щоб так облегшити свої душевнi страждання, живучи в Санкт-Петербурзi чи Москвi...

Вiд Колими до Соловкiв (на просторах iмперiї Зла) лежать нашi костi. I в кожному мiстi України - масовi Могили. Ми пережили жахiття iмперських тортур. Смертоноснi голодiвки запланованi в Москвi. Наш мозок з дитячих лiт прополоскували антиукраїнськими ідеологiями, щоб ми не були ми. У нас вiдбирали наших синiв-соколiв, щоб вони на Курильських островах обороняли Тюрму Народiв, яка чинила злочини у наших глиняних, соломою критих, окрадених хатинах. Ми все витримали. Все перетерпiли.

I сьогоднi нашi душi стомленi. Тiлеснi сили ослабленi. Та, не зважаючи на все це, зробiмо останнiй спасаючий подвиг: не нарiкаймо, що в державнiй Українi тяжко живеться. Нарiкайли нiде i нiким не були пошанованi. Станьмо стiною на наших кордонах, обороняючи спокiй в душi народу, мир у наших селах i мiстах. Станьмо кращими, нiж ми є: вiдновiмо довiр'я до себе, вiру в себе i своєю працею зробiмо себе багатими людьми. I не забуваймо, що ворiженьки заздрять нам... Рабськi звички, якi формувалися впродовж столiть, вкорiнилися у стиль нашого мислення, у спосiб життя, ввiйшли у сферу пiдсвiдомих iнстинктiв. Їх позбутися може друге поколiння, яке народиться i виросте на волi. Людина з рабськими навиками вiрить, що й без держави можна мати добре життя, прислуговуючи тим чи iншим iноземним панам. I ось такий тип холопа-гнучкошиєнка (раба шлунку) й каже: "Нема хлiба, ковбаси та чарки, то не треба нам такої України".

"Та Українська держава є, тiльки ми ждемо, коли вона буде справжньою", - пишуть менi. Справжня державна Україна буде тодi, коли вона постане не на партiйних зборах, не в парляментi, не на мiжнародних полiтичних ярмарках, а в свiдомостi - в душi всiх Українцiв, як природня життєва необхiднiсть. I буде вона в душi Народу такою чiткою i рiдною, як образ рiдної матерi, i такою потрiбною, як хлiб щоденний, вода, повiтря.

Державна Україна - це ж наша рiдна хата. У нiй ми живемо, любимося, родимо дiтей. Працюємо. У її iсторiї корiння наше, суть нашого єства. I в нiй майбутнє наших дiтей" [135,с.81-315].

Уже заради таких благородних почуттiв, сповнених неземною любов'ю до власного народу й Батькiвщини, релiгiєзнавчий доробок Л.Силенка заслуговує на прочитання кожним українцем як добрий приклад синiвської любовi-вiдданостi.

Очевидно, надзвичайний - до самозречення - патрiотизм автора немає нiчого спiльного iз нiцшевським жаданням слави або влади. На нашу думку, поява особистостей з особливо вираженими патрiотичними якостями, на зразок творця "Мага вiри", є виявом здатностi здорової нацiї, як самоорганiзуючої одиницi, у перiоди її посиленого гноблення iншою нацiєю (чи й кiлькома заразом) народжувати зi свого середовища борцiв-будителiв задля збереження власної самобутностi, відновлення і пiдтримання зруйнованих чинникiв самовiдтворення та самоiдентифiкацiї. Зрештою, це i некон'юнктурне добросовiсне виконання волi самого Творця, висловленої вустами Його Сина: "Нiхто бiльшої любовi не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзiв своїх!" (Iв.15:13).

Проте iнколи навiть високi поривання iндивiдуумiв не завжди спiвпадають iз їхніми реальними можливостями, чи, можливо, недостатньою силою волi до кiнця виконати послане Провидiнням покликання. Припустімо, що справді, як неодноразово пише Л.Силенко, вiн "посланий Господом" проповiдувати Рiдну Українську Нацiональну Вiру. Вiдомо, що будь-яка вiра має певну систему свiтоглядних, етичних, культових й iн. засадничих постулатiв. У такому разi для запровадження РУНВiри її провiдниковi потрiбно було б отримати вiд Бога ряд методологiчних та методичних вказiвок-iнструкцiй або шляхом безпосереднього одкровення, або ж – скрупульозного вивчення усiх iснуючих джерел давньої вiри праукраїнцiв, i потiм, знову ж таки, через натхнення Святого Духа, подати її суть. Але у будь-якому випадку її догмати та фундаментальнi принципи повиннi бути максимально наближенi до автентичних. В iншому випадку така вiра не має права називатися рiдною й нацiональною, i апелювати до "поєднання з коренем Предкiв", до збереження правонаступностi. Що ж ми спостерiгаємо насправдi?

Якщо б Всевишнiй через одкровення постiйно спiлкувався iз Л.Силенком, передаючи йому настанови щодо запровадження РУНВiри, то такi неординарнi епiзоди повиннi були б бути якнайдетальнiше описанi у працях автора. Проте цього не зустрiчаємо, за винятком опису одного видiння увi снi, який закiнчувався словами: "Я Дажбог, самонаснажуюча Первооснова вiчної Дiї всюдисущої. Я Господь Бог твiй, благословляю тебе, iди в Народ з iм'ям моїм. Iди, рiднi люди ждуть!" [135,с.297]. Насамперед кидається у вiчi досить дивний авторський коментар-пiдсумок до цiєї визначальної подiї у його життi: "Я у сни не вiрю, знаючи їхнє походження". Крiм того, тiльки що згадане побажання Дажбога Л.Силенковi iти в народ з Його iм'ям ще зовсiм не означає необхiдностi створювати нову вiру, альтернативну до християнської. Адже такий заклик можна цiлком трактувати як бажання виправити давнi чужинськi стереотипи заради торжества iстини, наприклад, як вже зовсiм недавно сфальсифiкованi стереотипи радянської iсторiографiї про визвольнi змагання ОУН-УПА. Отже, перша гiпотеза щодо безпосереднього Божого одкровення вiдпадає.

Тодi, можливо, Л.Силенко скрупульозно дослiдив усi iснуючi джерела давньої вiри праукраїнцiв i таким чином дійшов висновку про єдиного Дажбога-Творця?

Найавторитетнiшим та найгрунтовнiшим першоджерелом у цьому питаннi на даний час вважається "Велесова книга", яка фактично розпочала публiкуватися з 1957 р. у журналi "Жар-Птица" iз примiтками А.Кура й Ю.Миролюбова. 1964 р. у Вiннiпезi з'явилася книга С.Лiсного "Откуда ты, Русь?", у котрiй "Велесовiй книзi" присвячувався окремий роздiл. Далi "Влес книга" вийшла у Гаазi (1968 р.), в передмовi до якої М.Скрипник зазначав: "Змiст "Влес книги" дiйшов до мого вiдома щойно в роцi 1967. Вiн зробив на мене дуже глибоке враження, а в першу чергу тим надзвичайно пiднесеним i щирим патрiотизмом, який мiг народитися тiльки в боротьбi за життя й смерть, за ЗЕМЛЮ РУСЬ - прабатькiвщину наших далеких предкiв.

"Влес книга" обговорює не тiльки суто iсторичнi подiї i проблеми, але й багато аспектiв культурно-релiгiйного та полiтичного життя нашого минулого, впливи яких дiють ще й донинi в нашiй сучасностi. "Влес книга" дає тим, хто здiбнi почути й зрозумiти голос предкiв, надзвичайно багату змiстом вiдповiдь на запитання: "ХТО МИ? ЧИЇ ДIТИ? ЯКИХ БАТЬКIВ?" [27,с.128].

У 1970 р. "Влес книга" побачила свiт у "Календарi канадiйського фармера", в якому М.Шкавритко патетично наголошував: "Це, здається, вперше пiсля понад тисячолiтньої мовчанки залунав до нас голос наших забутих предкiв. Не без душевного зворушення ми розгортаємо перед собою новий iсторичний документ - "Влес книга", що вiдносно недавно вiн попав в українськi руки" [27,с.10].

Опiсля 1972, 1975 роки - Лондон, Гаага. Як бачимо, видань "Велесової книги", до того ж - закордонних, було достатньо, щоб зацiкавлений дослiдник мiг звернути на неї увагу. Але, на жаль, у доробку Л.Силенка "Велесова книга" займає надто мало мiсця, хоча за своєю значущiстю мала б бути там нарiжним каменем. Бiльше того, у тих поодиноких випадках, коли автор все-таки звертається до "Велесової книги", то подає з неї перекрученi вiдомостi, зокрема, й щодо Сварога: "Довгi часи мiж любителями мiтологiї ведуться суперечки: хто ж був верховним богом: Перун, Свiтович, i дехто доводить, що Сварог. Але у "Ведах" i в нашому лiтописi "Виласа Книга" зазначено, що Сварга - це Небо. I боги живуть на Сварзi. Монахи, щоб поглумитися, а може не знали, як прочитати слово "сврг", написали "сварог", мовляв "бог з рогами" [135,с.289]. В iншому випадку вiн стверджує, що Сварог - це спотворене iм'я одного з первiсних ведiйських (трипiльських) богiв на iм'я Сварга [135,с.139]. Пiсля поглибленого аналiзу "Велесової книги", зокрема й щодо особи Сварога, такi недолугi висновки надають вагомi пiдстави припустити, що свою вiру в Дажбога Л.Силенко складав без "Велесової книги", не пiдозрюючи навiть про її iснування. Ймовiрно, що основна канва вiри була вже написана, в 1966 р. були зареєстрованi першi громади РУНВiри, i аж тодi Л.Силенко дiзнався про "Велесову книгу", яка виявилась для нього немов грiм з ясного неба.

Проте відступати чи щось кардинально змінювати у концепції нової віри було вже запізно. Тому-то й ця книга так мало фігурує у його релiгiєзнавчих творах.

"Що ж, так вже сталось, - змушений відступати опонент. - Факти свідчать на користь того припущення, що Силенкове вчення було створене без врахування найвагомішого першоджерела - "Велесової книги", але, можливо, тоді свою віру в Дажбога він побудував на підставі грунтовного аналізу усіх інших доступних йому джерел про культуру праукраїнців?"

І на це запитання не можна дати позитивної відповіді. Зовсім не претендуємо на істину в останній інстанції, однак на підставі розглянутих 250-ти першоджерел, що висвітлюють погляди великої кількості відомих істориків, культурологів та народознавців, маємо достатньо підстав ствердити: загал праукраїнців, від найдавніших згадок про них і до прийняття християнства, вірували в єдиного Бога у трьох Іпостасях, на зразок християнської Пресвятої Тройці - Сварога, Дажбога з Його багатьма іменами і Велеса. Намагання ж окремих науковців чи дослідників вирвати з цієї праукраїнської Святої Трійці, у котрій під іншими іменами відбите досконале розуміння суті свтобудови з триєдиним Богом-Творцем, виключно якусь одну, насправді невіддільну від інших двох, Іпостась, наприклад, Дажбога (що робить Л.Силенко) чи Сварога, щонайменше є і теологічно, і науково необгрунтованими. З теологічної точки зору їх можна порівняти з ідеологами сумнозвісних "свідків Єгови", як вони самі себе називають.

"І все-таки, якщо Л.Силенко не мав можливості чи бажання грунтовно дослідити "Велесову книгу", численні наукові факти з найрізноманітніших джерел, то, можливо, своє вчення він збудував на підставі досконалого вивчення іудаїзму та християнства, узявши від них усе найкраще, на його думку?" - спробує використати опонент чи не останнй аргумент.

Про яку досконалість у розумінні іудаїзму й християнства можна говорити, коли автор "Мага віри" об'єднав їх під одним терміном - "юдейо-християнізм", хоча загальновідомо, що це самодостатнi і абсолютно відмінні один від другого релігійні світогляди.

Щоб не бути голослівними, перейдемо до конкретних фактів. Наприклад, Л.Силенко стверджує, що "заглибився у світ Біблії, Корану" (c.43), але буквально через кілька сторінок видає просто-таки теологічне "відкриття-шедевр": "Євангелисти Маттей, Марко, Лука, Іван не визнавали Ісуса Богом" (c.48). Подібну за своїм розмахом фальсифікацію ми вже зустрічали і щодо "Велесової книги", у якій нібито стверджується, що Сварог - це не Бог, а небо під назваю "Сварга" (c.289). Висновок тут однозначний: так званий пророк або зовсім не дослiджував Біблії та "Велесової книги", або ж має до них таке помiтне упередження, що говорити про якусь об'єктивність з його боку просто не доводиться.

Розглянемо ще декілька теологічних фантазій "учителя". "У Біблії Ви не знайдете пошани до природи, оточення, - вже вкотре вигадує "пророк", використовуючи заїжджений аргумент атеїстів. - І для Ісуса земля є місцем спокус та гріхів" (c.112). Але погляньмо, що ж насправді говорить Біблія про природу: "Він (Бог) над порожнечею північ простяг, на нічому Він Землю повісив. Він зав'язує воду в Своїх облаках, і не розбивається хмара під ними. Він поставив престола Свого, розтягнув над ним хмару Свою. На поверхні води Він зазначив межу аж до границі між світлом та темрявою. Своїм Духом Він небо прикрасив, рука Його в ньому створила втікаючого Скорпіона. Таж це все - самі кінці дороги Його, - бо ми тільки слабке шепотіння чували про Нього, грім потуги ж Його - хто його зрозуміє?" (Йов 26:7-14).

"Господи, Владико наш, - яке то величне на цілій землі Твоє Ймення, - слава Твоя понад небесами! - зачудовано милувався світом псалмоспівець. - Коли бачу Твої небеса - діло рук Твоїх, місяця й зорі, що Ти встановив, - то що є людина, що Ти пам'ятаєш про неї...

Небо звіщає про Божу славу, а про чин Його рук розказує небозвід. Оповіщує день дневі слово, а ніч ночі показує думку, - без мови й без слів, не чутний їхній голос, та по цілій землі пішов відголос їхній, і до краю Вселенної їхні слова! Для сонця намета поставив у них, - а воно, немов той молодий, що виходить із-під балдахину свого, - воно тішиться, мов той герой, щоб пробігти дорогу! Вихід його з краю неба, а обіг його - аж наприкінці його... Благослови, душе моя, Господа! Господи, Боже мій, Ти вельми великий, зодягнувся Ти в велич та в славу! Зодягає Він світло, як шати, небеса простягає, немовби завісу. Землю Ти вгрунтував на основах її, щоб на вічні віки вона не захиталась, безоднею вкрив Ти її, немов шатою. Він джерела пускає в потоки, що пливуть між горами, напувають вони всю пільну звірину, ними дикі осли гасять спрагу свою. Птаство небесне над ними живе, видає воно голос з-посеред галузок. Він напоює гори з палаців Своїх, із плоду чинів Твоїх земля сититься. Траву для худоби вирощує, та зеленину для праці людині, щоб хліб добувати з землі. Насичуються Господні дерева, ті кедри ливанські, що Ти насадив, що там кубляться птахи, бузько, - кипариси мешкання його. Гори високі - для диких козиць, скелі - сховище скельним звіринам. І місяця Він учинив для означення часу, сонце знає свій захід. Які то численні діла Твої, Господи, - Ти мудро вчинив їх усіх, Твого творива повна земля!" (Пс.8:2-5; 18:2-7; 103:1-24). Тож хіба у запропонованих словах праведного Йова, зачудованого Божим творивом псалмоспівця не відчувається пошана до природи, надзвичайна любов до навколишнього оточення?

Інша справа, яким чином з теологічної і філософської точок зору розглядати причинно-наслідкові зв'язки такої любові, логічно впорядкувати пріоритети. Адже для будь-якої побожної людини, котра щиро захоплюється красою навколишньої природи, цілком очевидна аксіома: чим досконаліший видимий світ, тим він більше свідкує на користь любові й всесильності нашого поки що невидимого Творця цього світу! В описаних неземних почуттях любов до Всевишнього та навколишнього видимого світу з усім його творiнням, із котрого найдосконалішою є людина, - нероздільні, як два крила у птаха.

Проте у невіруючої людини, або віруючої за буквою, а не за духом Святого Письма, любов до навколишнього світу, жадання заволодіти його принадами без такої світоглядної субординації набирає єдиного сенсу життя, стаючи тим єдиним ідолом-богом, про якого вона інколи свідомо і не підозрює. Гонитва за благами світу в такому разі переростає у неконтрольований процес, у якому інколи навіть доводиться усувати подібних собі за характером конкурентів! (у нашому матерiальному свiтi поряд iз законом збереження енергiї, iншими фундаментальними законами, на нашу думку, дiє і закон збереження матерiальних благ у суспiльствi, вiдповiдно до якого рiзке збагачення одних його представників можливе винятково за рахунок обездолення iнших його спiвгромадян!). Тут вже йдуть у хід усі дозволені та недозволені методи - людина ступає на шлях беззаконня, на шлях служіння мамонi, князеві цього світу, котрий, спокушаючи навіть Ісуса, обіцяв Йому "всі царства на світі та їхню славу" (Мт.4:8).

Тому любити природу земного світу потрібно і необхідно, але при цьому ніколи не забувати Того, Хто сотворив її та постійно доглядає - небесного Творця. Необхідно завжди пам'ятати, що ми у цьому світі приходьки та подорожні, що, за словами основоположника дидактики Яна Коменського, "як материнська утроба приготовляє до життя на землі, так і життя на землі приготовляє до небес", і що головна мета нашого земного життя, таким чином, - повсякденно гідно дотримуючись Божих заповідей, достойно пройти через усі випробування, не піддавшись на провокації "природолюбних" слуг темряви втягнути нас у безконечну гонитву за видимими матеріальними принадами, якими б красивими вони не були. Задумаймось над словами Господа нашого Ісуса Христа: "Яка ж користь людині, що здобуде ввесь світ, але душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?" (Мт.16:26) і ніколи не забуваймо про них у повсякденній рутинній суєті!..

Ще один теологічний абсурд Л.Силенка: "Ісус проповідував віру таку, яка відповідала його душі, його способу життя. Він і його учні були жебраками, і секта Ессенів, до якої вони належали, вважала, що царство небесне належить жебракам, а не маєтним людям, які люблять світ і все, що в світі. Ісус і його учні не милися, щоб проявити зневажливе ставлення до тіла, яке є посудиною гріха" (c.359).

Майже все, якщо не все, у наведеному абзаці - відверта неправда. Ісус Христос ніколи не був жебраком. На хлiб Він заробляв теслюванням (Мр.6:3). Так само ніколи не були жебраками Його учні, зокрема, жоден з апостолів. До речі, й ессеї не були жебраками. Вони вели надзвичайно аскетичний спосіб життя і все необхідне для свого проживання виробляли власними руками. Щодо Небесного Царства, то вважали, що воно належить праведникам, а не жебракам. Стверджувати, що Христос та Його учні не милися - це вже просто смішно. А про тіло людське і про ставлення до нього християнина найкраще сказав апостол Павло, наголошуючи на гріховності будь-яких дій, спрямованих проти власного тіла: "Хто чинить розпусту, той грішить проти власного тіла. Хіба ви не знаєте, що ваше тіло - то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої?" (1 Кор.6:18-19).

І такі теологічні парадокси у творах Л.Силенка зустрічаються чи не на кожній сторінці, що вказує або на його цілковиту некомпетентність у царині християнства, або ж – на зумисну фальсифікацію. Будь-яка з цих двох характеристик не дає йому морального права на релігійно-етичні повчання і, тим паче, - на створення нової віри.

Наведені приклади містять достатньо аргументів, щоби читач зміг з'ясувати для себе хто є хто. Однак, оскільки патріотизм Л.Силенка спораведливо викликає захоплення, то варто ще вияснити правомірність його звинувачень на адресу християнства, вибудуваних на спекуляції цим благородним почуттям. Зокрема, так званий пророк переконує нас: "У Євангеліях християнам заборонено займатися національними справами" (с.64), "Євангелії осуджують почуття національної духовної незалежности" (с.212), "У Євангеліях не дозволено християнинові любити рідну Вітчизну більше, ніж Вифлиєм, Єрусалим, Йордань" (с.305), "У Біблії і згадки не знайдеш про твій (український) Народ" (с.316).

Насамперед зауважимо, що Біблія, як у Старому Заповіті, так - і в Новому, згадує про праукраїнців, і це питання розглянуто у попередніх розділах. Що ж до трьох інших звинувачень супроти Євангелій, то, як ми вже помітили, у випадках своїх кричущих фальсифікацій "учитель" не обтяжує себе працею підкріпити свої вигадки конкретними посиланнями на той чи інший вірш Святого Письма.

Народи Землі виникли за волею Творця і Він підтримує кожного благорозумного та побожного з цих багаточисленних народів. Його Писання наголошує, що усьому людському родові призначені окреслені доби й границі замешкання (Дії 17:26); що навіть після Другого приходу у славі Ісуса Христа на Землю у Його Царстві праведності процвітатимуть різні побожні народи (Об.21:24-26; 22:2), а не зденаціоналізована космополітична маса, яку злочинними методами намагаються сформувати з народів світу сучасні юдо-масонські президенти, уряди, продажні їм структукри та ЗМІ; що "коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного" (1 Тим.5:8); що у "Церкві краще п'ять слів зрозумілих сказати (тобто, рідною мовою. - В.К.), щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!" (1 Кор.14:19); що, зрештою, сам Божий Син розставив усі крапки над "і" в даному питанні, наголосивши: "Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую" (Ів.15:13-14). Отже, Євангеліє вустами самого Ісуса Христа навчає так любити своїх друзів, своїх рідних, свій народ та Вітчизну, що в разі потреби без вагань покласти за них і власну душу, що неодноразово від найдавніших часів чинили, чинять й чинитимуть кращі сини і доньки матері Оріяни-Вкраїни!

Цю біблійну аксіому всіляко намагалися спростувати опоненти християнства - від войовничих атеїстів до різного гатунку псевдопатріотів, протиставляючи тільки що згаданим словам Христа (Ів.15:13) інший Його вислів: "А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, - підстав йому й другу" (Мт.5:39). Ми вже згадували, що чи не більшість християнських богословів вважає, що текст Писання має, як правило, три смислових рівні: буквальний чи тілесний, душевний і духовний [217,с.284]. В окремих випадках буквальне прочитання тексту наштовхується на своєрідні "камені спотикання", або нісенітниці, які загострюють увагу читача. Такі вірші потрібно розуміти не стільки в буквальному значенні, скільки в переносному, зокрема, й Мт.5:39. "Коли йде мова про удар у праву щоку, - зауважив Оріген безглуздість даного повеління при одному лише буквальному розумінні, - це видається у вищій мірі нереальною справою, тому що кожен, хто б'є, якщо тільки він не страждає якою-небудь природною вадою, б'є правою рукою у ліву щоку". Дійсно, важко уявити, яким чином природним способом можна вдарити супротивника своєю правою рукою у його праву (а не ліву) щоку.

"Отже, для читачів зрозуміло, - зробив висновок Оріген, - що де неможливий зв'язок за буквою, там не неможливий, а, навпаки, істинний зв'язок вищого розуміння. Ми саме відносно всього божественного Писання визначили, що усе воно має духовний зміст, але не все - тілесний, тому що у багатьох місцях неможливо віднайти тілесного змісту. Через те велику увагу повинен мати той, хто читає священні книги богобійно, як божественні Писання. Характер розуміння їх уявляється нам таким" [217,с.298,303].

Тож ніколи не поспішаймо виносити остаточний вердикт у тій царині пізнання, у якій ми, м'яко кажучи, є не зовсім компетентними. Робити серйозні звинувачення на адресу будь-якого віровизнання можна лише після поглибленого вдумливого системного аналізу усіх його посилань щодо того чи іншого питання. Адже, якщо буквально не сприймати логічно мовлене повеління Ісуса з Ів.15:13 тільки через нелогічну гру слів у Мт.5:39, то тоді Христову поведінку на суді в первосвященника Анни (Ів.18:22-23) - у порівнянні з Його словами iз Мт.5:39 - можна розцінювати як просто неможливий приклад вияву подвійної моралі, що помилково роблять різноманітні малообізнані з тонкощами теологічної науки опоненти.

Окрiм того, штучні спроби деяких космополітiв перенести рекомендацію Ісуса непротивитися злу із системи координат "людина-людина" у систему - "держава-держава" є цілковитим абсурдом, прикладом звичайнісінького намагання притягнути факти за вуха для підтвердження власної надуманої концепції.

На цьому прикладі варто завершити розгляд теологічних "здібностей" Л.Силенка. Можна було б ще детальніше розглядати його філософсько-алогічні реверанси, на зразок, що ненависть - це різновид правильної любові (с.8); що правда, мораль і духовність - це не загальнолюдські категорії, а можуть бути рідними та чужими (с.387); що "нас немає без РУНВiри" (с.55) й т.ін., але ми не ставимо собі за мету всебічно розкритикувати Л.Силенка. Головне наше завдання - скрупульозно розглянувши історичні й теологічні аргументи його віри-вчення в Дажбога (з доступної лiтератури), спробувати об'єктивно з'ясувати особливостi її виникнення та справедливiсть окремих визначальних постулатiв, пам'ятаючи мудру пораду: "Усе дослiджуючи, тримайтеся доброго".

"А загалом, наскільки правомірне таке незвичайне людське бажання: створити нову віру і, як її фундатор, як нібито пророк, отримати у ній найвищу пошану, не беручи до уваги пошани до бога цієї релігії, - поцікавиться опонент. - Насамперед стосовно Л.Силенка і його РУНВiри?"

Мабуть, iз цього фундаментального питання варто було б розпочинати розмову про Силенкову вiру в Дажбога. Але зате вже тепер, пiсля ближчого знайомства iз новим т.зв. вiровченням, вiдповiдь на поставлене запитання методологiчного характеру матиме бiльш авторитетнiшу, обгрунтованiшу й переконливiшу вагу. Її варто розбити на три суттєвi аспекти: чи РУНВiра i мiсiя Л.Силенка - вiд Бога?; чи християнство, заперечити яке претендує РУНВiра, - вiд Бога?; i чи загалом доречно серйозно розглядати ймовiрнiсть замiни вiри цiлого народу без Божої волi, лише через бажання окремої людини чи кілької осіб?

По-перше, на пiдставi розглянутих аргументiв у нас є достатньо пiдстав ствердити, що РУНВiра, тобто Силенкова вiра в Дажбога - як запечатаний Господом справедливий вирок, зовсiм не випадково помiщений на титульнiй сторiнцi книги про його вчення, - власне, саме Силенкова вiра, а не вiра вiд єдиного живого Бога! Якби ми не були християнами, то, найвiрогiдніше, вiрували б у спiльного для всiх землян триєдиного Творця з нашою прабатькiвською назвою - Триглав (Сварог, Дажбог i Велес), на зразок християнської Пресвятої Тройцi.

По-друге, Творець, Котрий створив людство, повинен був надати йому хоча б орiєнтовнi вказiвки на можливi варiанти розвитку у близькому й далекому майбутньому. Таких фундаментальних передбачень щодо прийдешньої долi всiєї цивiлiзацiї Силенкова вiра в Дажбога, як i можна було сподiватися, не подає. Натомiсть концепцiя християнства лише у десятьох вiршах другого роздiлу книги пророка Даниїла надзвичайно лаконiчно розкриває головнi вiхи розгортання всесвiтньої iсторiї.

По-третє, порiвнюючи РУНВiру та християнство, вiзьмемо лише один аспект - пророцтва i їх виконання. У Силенковiй вiрi взагалi вiдсутнi будь-якi серйознi пророцтва, як, до речi, i сам цей термiн в алфавiтному покажчику його вчення (с.25).

Натомiсть правдиве здiйснення багаточисленних пророцтв є одним iз найвагомiших доказiв Божественного походження християнського вiровизнання. "Пророцтва - це майбутня iсторiя, а iсторiя - пророцтва, що справдилися, - зазначає вiдомий англiйський проповiдник Д.Мудi. - Близько 600 пророцтв Старого Заповiту здiйснилися дивовижно i буквально, з них 200 - тiльки стосовно до Iсуса Христа. Не було жодної подiї у життi Iсуса, яка б не була передбачена за багато столiть - вiд 4 до 17 - задовго до Його народження" [214,с.34].

Зосередимо увагу всього на двох пророцтвах. Їх справедливiше було б назвати пророцтвами-застереженнями, передбаченнями загальнопланетарного масштабу. Вельми симптоматично, що одне з них було проголошене не християнином, а, м’яко кажучи, опонентом християнства - iудеєм, i навiть не простим iудеєм, а членом найвищого релiгiйного iудейського органу - єрусалимського синедрiону - фарисеєм Гамалiїлом. Даючи на судi св. апостолiв Iвана та Петра розумну пораду своїм колегам з синедрiону щодо присуду для пiдсудних, вiн пророче наголосив: "Мужi iзраїльськi! Помiркуйте собi про людей цих, що з ними робити ви маєте. Бо перед цими днями повстав був Тевда та й казав, що великий вiн хтось, i до нього пристало з чотириста люда. Вiн забитий, а всi тi, хто слухав його, розпорошились та обернулись в нiщо. Пiсля нього повстав, пiд час перепису, Галiлеянин Юда, та й багато людей потягнув за собою. Загинув i вiн, а всi тi, хто слухав його, розпорошились. I тепер кажу вам: Вiдступiться вiд цих людей, i занехайте їх! Бо коли вiд людей оця рада чи справа ця буде, - розпадеться вона. А коли те вiд Бога, то того зруйнувати не зможете, щоб випадком не стати i вам богоборцями!" (Дiї 5:35-39).

Вiд часу мовлення цих пророчих слiв минуло вже майже 2000 рокiв. Стiльки ж часу приблизно пройшло i вiд Iсусового пророцтва також планетарного масштабу щодо ознак наближення кiнця нашого грiховного вiку та Його славного другого приходу на Землю: "I багато-хто в той час спокусяться, i видавати один одного будуть, i один одного будуть ненавидiти. Постане багато фальшивих пророкiв, - i зведуть багатьох. I через рiст беззаконства любов багатьох охолоне. А хто витерпить аж до кiнця, - той буде спасений! I проповiдана буде ця Євангелiя Царства по цiлому свiтовi, на свiдоцтво народам усiм. I тодi прийде кiнець!" (Мт. 24:10-14).

Сьогоднi пiсля здійснення цих визначальних для людської цивiлiзацiї пророцтв майже двохтисячолiтньої давностi ми зачудовано можемо впевнено повторити слiдом за Орiгеном, але з набагато бiльшою переконливiстю, опертою на ретроспективний огляд усього iсторичного процесу аж до сьогоднiшнього дня, надзвичайно важливий висновок: "Якщо ми звернемо увагу на те, що, незважаючи на пiдступи супроти сповiдникiв християнства, незважаючи на те, що деякi за сповiдування християнства були убитi, iншi - позбавленi майна, все-таки протягом дуже небагатьох рокiв слово (Христа) змогло бути проповiдуване усюди у Всесвiтi, навiть при незначнiй кiлькостi вчителiв, i до богоповаги, встановленої Iсусом, приєдналися еллiни i варвари, мудрi та нерозумнi. Тому ми не засумнiваємося назвати це дiло таким, яке перевищує людськi сили, тим паче, що Христос iз всiєю владою i переконливiстю навчав про непереможнiсть Свого вчення. Через те необхiдно визнати справедливим пророцтвом Його слова, наприклад, про те, що "I до правителiв та до царiв поведуть вас за Мене, на свiдчення їм i поганам" (Мт.10:18)... Можливо, ранiше здавалося, що Вiн сказав це знiчев'я, i цi слова - не iстиннi. Але коли слова, якi були сказанi з такою владою, виповнилися, то стало очевидним, що Бог, який iстинно прийняв подобу людини, передав людям спасаючi догмати" [217,с.267-268].

Таким чином, на межi тисячолiть ми просто не можемо не констатувати очевидного факту: пророцтво Гамалiїла збулося, пiдтвердивши припущення, що християнство - це справа вiд Бога; пророцтво Ісуса Христа також збулося, адже проповiдь Євангелiї вiдкрито розповсюдилася майже вже по цiлому свiтовi. Християнство поширилось по цiлiй планетi, перерiсши у найчисельнішу свiтову релiгiю. Але варто звернути увагу ще на таку особливiсть: Христос не стверджував, що християнство тепер прийме цiлий свiт, а лише - проповiдь Євангелії розповсюдиться по цiлому свiтовi, даючи можливiсть кожнiй людинi Землi iндивiдуально, виятково добровiльно зробити свiй остаточний вибiр!

Окрiм того, в той час постане багато фальшивих пророкiв, - сказано у пророцтвi, - котрi зведуть багатьох. Огляньмося навколо себе: "бiле братство", "аун сiнрiкйо" з їхнiми лiдерами псевдомесiями не можуть нас не насторожувати. До цiєї когорти, очевидно, варто вiднести й Л.Силенка з його РУНВiрою. I хоча вiн не претендує на право називатися месiєю, а лише - пророком, незважаючи на його надзвичайний патрiотизм та чимало розумних думок, все-таки Л.Силенка, на нашу думку, маємо достатньо пiдстав вважати одним iз фальшивих пророкiв, якi, за попередженням Христа, "наприкiнцi часу" зведуть багатьох. Нехай же вбереже нас Бог вiд таких псевдопророкiв.

<< | >>
Источник: Кухарський В.М.. Українці, чи богообрані ми? або Місія Руси-України - нащадків Святої Трійці. 2008

Еще по теме YII. Силенкова вiра в Дажбога – вiд Бога?:

  1. Раздел YII Национальная экономика. Макроэкономическое равновесие Глава 17. Национальная экономика и общественный продукт
  2. 1. ДОКАЗАТЕЛЬСТВО БЫТИЯ БОГА
  3. Сын Бога, Дионис
  4. К ЛЮБВИ БОГА
  5. Реальность бытия Бога
  6. Жить без Бога?
  7. Соединение Бога с человеком
  8. ГЛАВА 13 ПРОРОКИ НЕВИДИМОГО БОГА
  9. 1.1. История Бога-Будды.
  10. УРОК № 2 Вы — сотворец Бога
  11. Уильям Крейг. САМОЕ НАЧАЛО (Происхождение Вселенной и существование Бога), 0000
  12. Как решается тема Бога в философии Канта?
  13. Характер взаимоотношения Бога и мира, абсолютного и относительного
  14. 4. Абсолютность Бога и я, как реальность
  15. Вариант первый: Бога нет.
  16. Приложение Знание Бога, или Зачем я написал эту книгу.