<<
>>

г) Централізація та децентралізація[131]

Коли розуміти державу як упорядковану в певний спосіб людську поведінку, а отже, як систему норм, що мають і часову, й просторову чинність, тоді проблема територіального поділу держави на провінції чи на так звані союзні держави, які є членами загальної держави, буде спеціальною проблемою просторової сфери чинності норм, котрі становлять державний устрій.

Звичайне уявлення про державу випливає з простого припущення, що всі норми, які тільки утворюють державний устрій, мають однакову чинність на всій території держави або —

оскільки її зводять до особи нормотворчого авторитету----- ВИХОДЯТЬ 3

однієї єдиної інстанції, що одна єдина інстанція з центру панує над усією державною територією. У цьому останньому уявленні — про так звану єдину державу — із думкою про просторову сферу чинності норм, що утворюють державний устрій, змішується думка про єдність і багатоманітність нормотворчих органів. Однак ці дві думки необхідно чітко розрізняти. I, оскільки в понятті «єдиної держави» знаходить своє вираження протиріччя централізації й децентралізації, себто єдина держава як централізована правова спільнота протиставляється типові децентралізованої правової спільноти, можна для початку зобразити це протиріччя, дивлячись із точки зору самої лише просторової сфери чинності норм, що утворюють державний устрій,

— а отже, статично й без додаткової допомоги динамічного моменту єдності чи багатоманітності нормотворчих органів.

Уявлення про однакову чинність державних норм для всієї державної території призводить до переконаності, нібито державний правовий порядок складається з самих лише загальних норм, нібито державний устрій тотожний нормам, викладеним у формі законів. Адже досить часто подибується той випадок, коли державні закони є чинними для всієї державної території, так що немає жодного державного закону, котрий був би чинним тільки для однієї якоїсь частини держави. Коли, говорячи про державну владу, мати на увазі лише владу законодавчу, тоді уявлення про державу як про централізовану — згідно зі своєю сутністю

— правову спільноту не дуже й заходить у конфлікт з історичною правовою дійсністю, із позитивними правопорядками. Коли ж зосередити увагу на індивідуальних нормах, які запроваджуються через адміністративні акти й судові вироки і які конкретизують загальні норми законів, адже й індивідуальні норми також належать до державного Устрою, тоді з’ясовується, що позитивна держава навряд чи хоч коли- небудь відповідала ідеї єдиної держави як ідеї централізації. Бо ж навіть коли загальні норми законів ухвалюються так, щоб мати чинність на всій державній території, все одно конкретизація законів відбувається, як правило, в індивідуальних нормах, котрі — у певному сенсі — мають чинність лише на часткових територіях, а ще індивідуальні норми запроваджуються й такими органами, які для запровадження норм мають лиш територіально обмежену компетенцію — на одну котрусь часткову територію. Історичні держави, себто позитивні правові порядки окремішніх держав, не є ні цілковито централізованими, ні повністю децентралізованими; вони є завжди лише почасти централізовані й, відповідно, почасти децентралізовані, наближаючись при цьому більше то до одного, то до другого ідеального типу.

Згідно з цією ідеєю, централізованою правовою спільнотою є така, чий устрій цілком і повністю складається з правових норм, що є чинними на всьому правовому просторі, тимчасом як децентралізована правова спільнота, за цією ж ідеєю, є така, чий устрій складається з норм, чинних лише на часткових територіях. Членування правової спільноти на часткові території означає, що норми, чи тільки певні норми, цього устрою є чинними лише для часткових територій; у цьому випадку правовий порядок, який конституює правову спільноту, складається з норм різної просторової сфери чинності. Коли ж децентралізація цілковита, а не лише часткова, тоді водночас із нормами, чинними лише на часткових територіях, не може існувати жодних інших норм, які були б чинними на сукупній території. A що тут єдність території визначається за єдністю нормової чинності, то видається сумнівним, чи у випадку ідеально чистої децентралізації взагалі ще можна вести мову про якусь сукупну, спільну територію та про єдиний державний устрій. Однак децентралізація може мати місце тільки тоді, коли йдеться про членування однієї й тієї самої правової спільноти, однієї й тієї самої території. Коли ж децентралізація зайде аж так далеко, що заіснують поруч одна одної декілька правових спільнот, декілька правових порядків із самостійними (відокремленими одна від одної) просторовими сферами чинності, і то настільки відрубних, що — за браком хоч би якоїсь, хай і дуже розхитаної спільноти — вже аж ніяк не випадатиме судити про ці терени як про частини певної сукупної території, тоді, здається, буде переступлена і крайня межа будь-якої можливої децентралізації. Хоча годі уявити, щоб існувала поряд певна множина правових спільнот чи правових порядків, без певного такого загального устрою, — і це ми ще доведемо[132], — який би охоплював їх усі та відмежовував одну від одної, створюючи загальну спільноту. I достоту як усі держави, коли розглядати їх як узгоджені одна з одною правові спільноти, мусять мати чинність членів однієї всеосяжної спільноти міжнародного права, так і всі терени держави повинні мати чинність часткових територій єдиної просторової сфери чинності.

Якщо повна децентралізація — за цією ідеєю — буває тільки тоді, коли не існує взагалі жодних норм для всієї сукупної території, то це, з огляду на необхідну єдність устрою, можна розуміти лише так, що не може бути жодних установлених норм із чинністю на всій сукупній території — хіба що тільки припущена засаднича норма виступає з чинністю на сукупній території, яка, відповідно до делегованих засад- ничою нормою часткових устроїв, ділиться на часткові території. Принаймні у цій засадничій нормі єдність сукупної території мусить бути конституйована водночас із єдністю сукупного правового порядку, що охоплює всі правові спільноти як часткові правові порядки. Крайній випадок децентралізації є, отже, і крайнім випадком співіснування певної множини правових спільнот. Мінімальна передумова для того, щоб можна було ще вести мову про децентралізацію, є водночас найменшою умовою для припущення про існування певної множини правових спільнот. Якщо триматися так розпізнаної сутності явища, то й про децентралізацію в вужчому розумінні слова можна говорити лише тоді, коли єдність сукупної території конституйовано завдяки позитивно установленим нормам, а не просто через припущену засадничу норму. Однак це має мізерне значення хоч би тому, що правова дійсність не переходить і цих вужчих кордонів, а крайній випадок розглядуваної в позитивно-правовому ключі децентралізації — членування міжнародно-правової спільноти на окремі держави — відповідає й цьому, вужчому поняттю децентралізації.

Якщо ж норми правового порядку мають різні просторові сфери чинності, тоді існує можливість — хай і не необхідність — того, що на різних часткових територіях чинними будуть норми різного змісту. Формальна єдність правової території не повинна бути пов’язаною з матеріальною єдністю правових змістів. I в теоретичному крайньому випадку, коли єдність території конституюється тільки припущеною засадничою нормою, а всі установлені норми мають чинність лише на часткових територіях, існує спільний правовий порядок, але немає жодного такого позитивного правового змісту, котрий був би чинним Для цілої території.

Із різних причин може існувати необхідність змістового диференціювання стосовно різних часткових територій. Географічні, національні, релігійні відмінності в межах матеріалу, який належить Регулювати в правовому сенсі, настійно вимагають зважання на них Шляхом територіального поділу усієї правової спільноти, і то більшо- го зважання, що більші розміри правової території та що більша є можливість диференціювання в рамках життєвих відносин, які слід унормувати. Це змістове диференціювання правового порядку в територіальному плані, яке відповідає самій сутності децентралізації, слід відрізняти від змістового диференціювання правопорядку винятково щодо осіб. Із чинністю на всій правовій території можна установлювати норми різного змісту для людей різних кваліфікаційних визначень — різних, скажімо, релігій, мов, рас, статей тощо — але й також для різних професій. Якщо ж і ще в цьому випадку говорити про «членування», «поділ» держави, то здійснюватиметься це за особистісним принципом, а не — як при «членуванні» держави у власному, узвичаєному розумінні слова — за принципом територіальним. Можна говорити й про «провінційну систему», коли суто територіально відмежовану часткову територію чинності означувати як провінцію.

Як вимальовується з досі сказаного, проблема централізації й децентралізації як проблема територіального членування правових спільнот постає первісно проблемою просторової сфери чинності норм, що утворюють правовий порядок. I тільки як вторинне явище додається до цього статичного моменту просторової сфери чинності норм іще й другий, динамічний момент, котрий — хоч і цілком відмінний та незалежний від першого — а вступає з ним у нез’ясовну взаємодію, коли мова заходить про централізацію й децентралізацію. Коли подивитися з першої точки зору на самі лише чинні норми, маючи на оці їхні різноманітні просторові сфери чинності, тоді споглядання з другої позиції зосередиться на способах створення цих норм різноманітних сфер чинності, на актові запровадження норм, а отже, й на органах, що ці норми запроваджують. При цьому розрізняють, чи норми, що мають чинність на всій правовій території або тільки на часткових територіях, запроваджуються одним єдиним органом, а чи певною кількістю органів. I, хоча можлива й централізована, і децентралізована правова спільнота (у статичному розумінні слова) і за єдності, й за різноманітності нормотворчих органів, одначе з поняттям централізації пов’язують насамперед уявлення про норми (із чинністю на всій правовій території), які запроваджуються одним єдиним органом десь у центрі, органом, що сам є центром спільноти, — тимчасом як із поняттям децентралізації поєднуЄться уявлення про певну множину розташованих не в центрі, а розпорошених по всій правовій території органів, уповноважених запроваджувати норми лише на часткових територіях.

При цьому слід зважити й на те, що не лише створення правових норм, а й їх застосування, ба навіть усі встановлені правовим порядком функції в цьому динамічному сенсі можуть бути централізовані чи децентралізовані, себто виконуватися одним єдиним органом чи певною множиною органів. Централізація в динамічному розумінні слова сягає свого найвищого ступеня, коли всі функції мають виконуватися тільки одним органом, зокрема коли всі норми правового порядку — і загальні, й індивідуальні — виробляє й застосовує один і той самий індивід. Децентралізація в динамічному розумінні слова сягає свого найвищого ступеня, коли всі функції можуть виконуватися всіма підпорядкованими правовому порядкові індивідами. I цей, і той — ідеальні крайні випадки, які не подибуються в суспільній дійсності. Ніколи не буває так, щоб усі встановлені правовим порядком функції виконувалися всіма, і ніколи не буває й так, щоб їх виконував лиш один єдиний індивід.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме г) Централізація та децентралізація[131]:

  1. Изнасилование (ст. 131 УК РФ)
  2. 131. Понятия ассортиментам качества товара
  3. § 131. Другие формы устных договоров (dotis dictio, iurata operarum promissio)
  4. § 131. Другие формы устных договоров (dotis dictio, iurata operarum promissio)
  5. Статья 131. Последствия отказа адресата от принятия судебной повестки или иного извещения
  6. Понятие, цели и значение государственной регистрации прав на землю. Статья 131. Государственная регистрация недвижимости (ГК РФ)
  7. СОДЕРЖАНИЕ
  8. 4.2 Половые преступления, сопряженные с насилием
  9. ЗАДАЧА № 8
  10. Акты органов местного самоуправления
  11. Понуждение к действиям сексуального характера (ст. 133 УК РФ)
  12. Понуждение к действиям сексуального характера (ст. 133 УК РФ)