<<
>>

Сутність міжнародного права а) Правова природа міжнародного права

Міжнародне право є, згідно з узвичаєними визначеннями цього поняття, певним комплексом норм, що реґулюють взаємну поведінку держав — специфічних суб’єктів міжнародного права. Що означає вираз, що суб’єктами міжнародного права є держави, і чи відповідає дійсності те, що тільки держави є суб’єктами міжнародного права, себто що міжнародне право регулює лише поведінку держав, ми роз- глянемо згодом.

A поки що ми насамперед дамо відповідь на запитання, чи той комплекс норм, котрий означується як міжнародне право, може — як ми вже припускали вище, не заходячи в докладніший аналіз, — виступати правом у тому самому розумінні, що й державне право, а отже, взагалі бути предметом правознавства.

Згідно з наведеним тут визначенням поняття права, так зване міжнародне право є правом, коли воно виступає як суверенно обумовлений примусовий порядок людської поведінки Й КОЛИ BOHO

пов’язує з визначеними ним фактами як умовами для певних примусових актів певні наслідки, а отже, може бути описане, подібно до державного права, у правових положеннях.

Згодом нам іще належить довести, що міжнародне право унормовує людську поведінку — зокрема й завдяки тому, що воно реґулює поведінку держав. A поки що нам треба відповісти на запитання, чи воно реґулює цю поведінку в такий спосіб, що реаґує санкцією на певну поведінку, як на не-право, як на протиправний акт. Тож вирішальне запитання звучатиме так: чи установлює міжнародне право примусові акти як санкції?

Досі ми виходили з припущення, що специфічними санкціями міжнародного права є репресалії та війна. Легко довести, що це припущення є слушним стосовно першої з названих реакцій. Адже є така засада загального міжнародного права, що держава, коли вона вважає, Що певні її інтереси постраждали через поведінку іншої держави, уповноважується вдатися до репресалій щодо тієї держави. Під репресаліями розуміють таке втручання до сфери інтересів держави, яке за інших обставин забороняється міжнародним правом; втручання, що відбувається поза волею, ба навіть супроти волі, цієї держави і є в цьому сенсі примусовим актом — навіть тоді, коли, за браком опору з боку заторкнутої держави, обходиться без фізичного тиску чи то застосування збройної сили. Однак застосування фізичного тиску не виключається. Репресалії можуть, за необхідності, провадитися і з застосуванням збройної сили. Проте цей примусовий акт може мати характер репресалії лише доти, доки вся акція збройної потуги не набула — через свій обсяг та інтенсивність — характеру війни.

Різниця між репресалією, що провадиться із застосуванням збройної сили, та війною має лише квантитативний, кількісний характер. Репресалія обмежується порушенням тільки певних інтересів іншої держави, тимчасом як війна є необмеженим втручанням у її сферу інтересів. Причому під «війною» слід розуміти акцію, що провадиться із застосуванням збройної сили, без огляду на те, чи інша держава відреаґує на неї такою ж акцією, себто чи відповість оборонною війною[134]. A що репресалії є дозволенними тільки як реакція однієї держави на порушення її певних інтересів іншою державою, то вони мають характер санкцій, а порушення інтересів, які обумовлюють санкції, мають харакгер порушення міжнародного права, себто міжнародного делікту.

У цей спосіб міжнародне право захищає певні — але не всі можливі — інтереси підпорядкованих йому держав. Інтереси держави, які захищає загальне міжнародне право, — ті ж самі, в разі порушення котрих міжнародне право уповноважує потерпілу державу вдатися до репресалій супроти держави-порушниці. Обмежене втручання до сфери інтересів держави, котре буває дозволенне як реакція на порушення прав, себто як репресалія, само стає, коли воно відбувається не як така реакція, міжнародно-правовим деліктом. Отже, подібне втручання є або санкцією, або — коли не санкцією, себто не реакцією на делікт — деліктом.

Але чи ж he відповідає це й необмеженому втручанню до сфери інтересів держави, що його означують як війну? Щодо цього теорія має два діаметрально протилежні погляди. Згідно з першим поглядом, війна не є ні санкцією, ні деліктом. Будь-яка держава може, відповідно до загального міжнародного права, розпочати, на котрій-небудь підставі, війну, не порушуючи цим міжнародного права. Згідно ж із другим поглядом, війна буває дозволенна, навіть відповідно до загального міжнародного права, тільки як реакція на порушення міжнародного права, себто на порушення інтересів держави, на яке ця держава уповноважується загальним міжнародним правом реагувати репресалією чи війною. Хай то буде чи репресалія, чи війна, але, коли це не санкція, це буде делікт. Це так званий принцип bellum justum, справед- дивоївійни.

Погляд, що цей принцип є складовою частиною міжнародного права, ліг в основу вже тих мирних договорів, які покінчили з Першою світовою війною і стали змістом статуту Ліги Націй. Однак опісля цей принцип став, завдяки пактові Бріана-Келога й статутові Організації Об’єднаних Націй, недвозначним змістом договорів, один з яких, пакт Бріана-Келоґа, залучає чи не всі держави в ролі партнерів, а другий — статут OOH — має в цьому плані чинність для всіх держав світу. Перед лицем цих фактів сьогодні навряд чи випадає стверджувати, нібито за чинним міжнародним правом будь-яка держава, яка тільки не зобов’язана договорами до протилежного, може з будь-котрої причини розпочати проти іншої держави війну, не порушуючи при цьому міжнародного права, — себто заперечити загальну чинність принципу bellum justum [135]. Тож цим, як видається, добре обґрунтовано припущення, що і війна, й репресалії є санкціями міжнародного права.

Ці ж санкції, як і санкції державного права, полягають у примусовому позбавленні життя, свободи й інших, зокрема економічних, на- бутків людей. Ha війні убивають, калічать, забирають у полон людей, руйнують державну й приватну власність; за допомогою репресалій конфісковують державну й приватну власність, порушують інші юридичні блага. За своїм змістом ці санкції міжнародного права не відрізняються від санкцій державного права. Але вони, як то кажуть, спрямовані проти держави-порушниці. Коли війна й репресалії мають харакгер санкцій і ці санкції означуються як такі, що спрямовані проти держави-порушниці, хоча безпосередньо спрямовуються проти людей, себто коли зазнавання санкцій приписується державі, то в цьому приписуванні знаходить своє вираження істина, що люди, котрі фактично зазнають на собі зло санкцій, належать до держави-порушниці, себто підпорядковуються тому правовому порядкові, чиєю персоніфікацією виступає держава-порушниця як суб’єкт міжнародного права і, як така, є суб’єктом міжнародно-правового делікту, що й становить умову для згаданої санкції.

6)

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Сутність міжнародного права а) Правова природа міжнародного права:

  1. Міжнародне й державне право а) Єдність міжнародного й державного права
  2. г) Неуникненність моністичної побудови 1) Визнання міжнародного права окремою державою: примат державного правового порядку
  3. ж)Засаднича норма міжнародного права
  4. в) Багаторівнева будова міжнародного права
  5. Вплив національного права на міжнародне право
  6. 4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом
  7. Стаття 19. Переведення кар'єрних публічних службовців на іншу посаду в Литовських дипломатичних представництвах, консульських інституціях та представництвах в міжнародних організаціях, а також в закордонних та міжнародних інституціях
  8. Санкція: протиправний акт і його наслідок а) Санкції державного та міжнародного права
  9. Примат міжнародного правового порядку
  10. Взаємодія міжнародних і національних правових систем
  11. Міжнародне право як первісний правовий порядок