<<
>>

Становлення та еволюція вчення про юридичну аргументацію: від стародавніх філософських шкіл до складової загальної теорії права

Проблема юридичної аргументації тісно пов'язана з проблемою юридичного тлумачення. Як і остання, вона має глибокі історичні коріння, які сягають ще часів античності. Особливо важливе значення для становлення політичної і правової аргументації та започаткування вчення про неї мало зародження демократії, яке пов'язане з майданами Стародавньої Греції.

Публічні політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство стимулювали потяг до інтелектуальної діяльності, до аналізу і систематизації нагромаджених в процесі цих диспутів і судових дебатів ідей та вироблення відповідних навиків і правил політичних і правових дискурсів (від лат. discursus - міркування) та вдосконалення ораторських промов.

У зв'язку з тим, що далеко не всі громадяни володіли ними, досить швидко виникла потреба у навчанні риториці і аргументації. Першими, хто взяв на себе цю місію, були давньогрецькі софісти - професійні вчителі філософії і красномовства другої половини V століття - першої половини IV століття до нашої ери. Проте їх навчання зводилося здебільшого до підготовки текстів промов та вивчення їх напам'ять учнями або ж до застосування різних квазілогічних хитрощів, які створювали видимість обґрунтування чи спростування будь-чого. Зрозуміло, що для успіху в диспутах та судових дебатах, які часто вимагали спритності розуму і миттєвої реакції на аргументи опонента, цього було явно недостатньо. Поставала суспільна потреба в теорії і технології дискурсів.

Попри те, що інтелектуальні вправи щодо них ґрунтувалися переважно на політико-правових аспектах тогочасної соціальної діяльності, формування теорії юридичних дискурсів не було відокремлене від становлення загальної теорії аргументації. Воно почалося з стародавніх філософських шкіл.

Серед них необхідно відзначити насамперед школу логіки, основоположником якої був видатний давньогрецький філософ і вчений Аристотель. Він же був творцем силогістики - особливого вчення про логічну дедукцію в судженнях.

У формальній логіці і силогістиці переконливість міркувань ґрунтується на демонстрації їх формальної правильності, тобто суворій відповідності правилам умовиводів, побудованих на дедукції (виведення з більшого засновку меншого), яка виступає основним засобом доведення. Саме вона переважно визначала суть аргументації на етапі становлення її теорії.

Проте вже в античні часи виникли сумніви щодо здатності силогістики задовольнити потреби юриспруденції. Особливо вразливою вона ставала в умовах інтенсивного проникнення у сферу філософії і правознавства ідей природного права - справедливості, свободи, рівності, палким прихильником яких був сам Аристотель. Стало зрозумілим, що без врахування впливу цих та інших ідей, як і правосвідомості загалом, на аргументацію в процесі публічних диспутів і судових дебатів розраховувати на її переконливість важко. У зв'язку з цим до теорії аргументації залучаються нові засоби і прийоми, які ґрунтуються не тільки на формально-логічних правилах силогістики, а й на схильності до діалогу між учасниками диспутів та дебатів, намаганні досягти взаєморозуміння. Цей аспект обґрунтування тісно пов'язаний з зародженням та розвитком риторики, діалектики і топіки, без опори на які уявити собі сучасну теорію юридичної аргументації неможливо.

Риторика (від гр. rhitorike (рптшрікгі) - вчення про ораторське мистецтво, започатковане Аристотелем у його праці з аналогічною назвою і розвинуте визначними римськими ораторами і теоретиками ораторського мистецтва Цицероном і Квінтіліаном. Вони залишили після себе ряд трактатів з риторики, які не втрачають свого значення й сьогодні. Згодом риторика як вчення вийшла далеко за межі ораторського мистецтва, включивши в свою орбіту цілий комплекс питань, пов'язаних зі збором матеріалу, його обробкою, вираженням у відповідних текстах, їх стилем тощо.

Діалектика (від гр. dialektike (біаЛєкикп) - мистецтво вести бесіду (спір), ґрунтується на переконанні співрозмовника. З самого початку її розуміли як мистецтво показу переваги одного аргумента над іншими. Найважливіші етапи її історії тісно пов'язані з іменами того ж Аристотеля та інших давньогрецьких мислителів - Геракліта, Платона, Прокла, Сократа, а в більш пізні часи - зі школою німецької класичної філософії (І. Кант, Й.Г. Фіхте, Ф.В. Шеллінг, Г. Гегель та ін.). Хоч діалектика за середньовічною традицією суто ототожнювалася з логікою, вона не обмежувалася суто дедуктивним методом, властивим формальній логіці, а обґрунтовувала необхідність застосування індуктивного методу, інколи схиляючись навіть до його універсальності.

Відповідно до цього методу відправною точкою в аргументації (міркуваннях) є спостереження фактів і явищ, від яких переходять до встановлення загальних правил, тобто, на відміну від дедуктивного методу, діють у зворотному напрямі - від висновку до засновку. Інакше кажучи, діалектика, не відкидаючи силогізму, акцентує увагу на методах ведення дискусії, які ґрунтуються не тільки на силогізмі, а й на сукупності доводів, що використовуються в спорі, враховуючи при цьому різноманітність, динаміку, безперервний рух явищ і процесів, що мають істотне значення, зокрема, для правового дискурсу.

Нарешті, не можна не відзначити впливу на формування теорії аргументації так званої топіки (від гр. topos (xonoq) - що дослівно означає місце). Топіка становить собою певну техніку тісно пов'язаного з логікою, риторикою і діалектикою проблемного мислення, яка істотно залежить від «місця», що використовується для знаходження доказів і застосування аргументації. Тобто важливою умовою правильності і переконливості міркувань є знання контексту, в якому формулюється відповідна аргументація.

Зародженню топіки як теорії дискурсу ми знову-таки маємо завдячувати Аристотелю. Ій присвячено його окремий трактат «Топіка» в логічному зводі «Органон». У ньому детально проаналізовані практичні ситуації, в яких застосовується логіка, описані типові логічні помилки та засоби їх недопущення і розглянуті різні форми діалектичних умовиводів, які виходять за межі формальної логіки, оскільки опираються на певні світоглядні позиції та існуючу реальність. Отже, топіка розвиває діалектичний підхід до міркувань та обґрунтувань.

Започатковані в античні часи основи теорії аргументації були розвинуті в наступні історичні епохи. Причому визначальний вплив на неї продовжували здійснювати позитивістські і неопозитивістські напрями та течії - аналітична філософія, логічний позитивізм, лінгвістична філософія, логічна семантика тощо, які ґрунтувалися переважно або й виключно на традиційній логічній структурі мислення, в основі якого лежали силогістичні методи. Намагання доповнити цей вплив засобами і методами непозитивістського спрямування, зокрема, неформальної логіки, антропології тощо, нерідко призводили до суперечностей, неузгодженостей, що негативно позначалося на авторитеті філософської аргументації серед правників. Не сприяла йому й надмірна абстрактність філософських суджень, їх відірваність від юридичної практики.

Не дивно тому, що попри зростання кількості публікацій та різних заходів - семінарів, конференцій, симпозіумів тощо, присвячених теорії аргументації, впливу на юридичну практику вони майже не мали. Більшість юристів-практиків про здобутки філософської аргументації або ж не знала зовсім, або, якщо й знала, то не використовувала їх. Скептичне ставлення юристів поширювалося також на логіку (навіть під назвою «юридична») та її значення для правової теорії й практики. Властива їй орієнтація на традиційні засоби силогістики та інші позитивістські інструменти перетворювали її, за влучним висловом одного з основоположників соціологічної школи права Р Паунда, на «механічну юриспруденцію»[91].

І це при тому, що теорія аргументації у зв'язку з помітним урізноманітненням і зростанням динамізму правового життя та, відповідно, ускладненням юридичної практики набувала все більшої актуальності для юриспруденції.

Значному пожвавленню інтересу до теорії аргументації, передусім юридичної, після Другої світової війни сприяв масовий рух проти позитивізму, котрий, за висловом визначного німецького філософа права

Ґ. Радбруха (який, до речі, також тривалий час стояв на позитивістських позиціях) «позбавляв сил і здатності протистояти зловживанням нацистського законодавства»[92], за допомогою якого часто схвалювалися нацистські злочини проти людства і людяності.

Пошук нових концептуальних підходів до теорії аргументації стимулювало також певне розчарування герменевтикою, значення здобутків якої, як і будь-якої відносно нової філософської течії, тривалий час перебільшувалося в гуманітарних науках, у тому числі в правознавстві.

Під впливом вказаних факторів почала формуватися теорія власне юридичного дискурсу, відносно автономного від загального філософського дискурсу. Особливої активності цей процес набув у другій половині ХХ століття. Саме в цей час закладаються основи концепції юридичної аргументації як самостійного напряму загальнотеоретичного правознавства і навчальної дисципліни. До створення цієї концепції доклали зусиль вчені різних країн - Ж. Дабен, М. Калиновскі (Франція), Х. Перельман (Польща, Бельгія), Фон Райт (Фінляндія), Р. Алексі, Ю. Габермас, А. Кауфманн, Г. Струк (ФРН), Р. Дворкін, Ф. Шауер (США), та ін.

Важливою віхою на шляху формування теорії юридичної аргументації стала, зокрема, концепція «нової риторики» Х. Перельмана, викладена у роботі «Нова риторика. Трактат з аргументації», написаній разом з Л. Ольбрехтс-Титекою і опублікованій у 1958 році. Спираючись на традиції античної риторики Аристотеля, Цицерона і Квін- тіліана, Х. Перельман запропонував доповнити теорію демонстративного доведення, що ґрунтувалася на формальній логіці, «новою риторикою», метою якої є переконання за допомогою дискурсу, побудованого не тільки на аналітичних доказах, основаних на логіко-ра- ціональному мисленні, а й на використанні прийомів ораторського мистецтва, здатних переконати аудиторію, психологічно схилити її на свій бік. «Нова риторика» розуміється як теорія аргументації для гуманітарних наук, політичної, юридичної та іншої суспільної діяльності, відмінна від теорії математичного доведення , яка на той час була досить поширеною в різних науках. Свій подальший розвиток концепція «нової риторики» Х. Перельмана отримала в його вже індивідуальній праці «Юридична логіка. Нова риторика», виданій у 1979 році. У ній він переконливо доводить, що юридична логіка і риторика мають ґрунтуватися не на дедукції, побудованій виключно за формально-силогістичною моделлю, оскільки право далеко не завжди піддається логічним рішенням, отриманим дедуктивним шляхом, а на сукупності суджень, які надають аргументи, що гарантують цінність висновку[93]. На думку Х. Перельмана, у праві нерідко трапляються випадки, коли логічно вразливий аргумент може виявитися «риторично ефективним».

Важливим внеском в становлення і розвиток теорії юридичної аргументації, розуміння її моделей, складових, критеріїв тощо стала праця одного з провідних теоретиків права сучасної Німеччини R Алексі «Теорія юридичної аргументації. Теорія раціонального дискурсу як теорія юридичного обґрунтування»[94].

Унікальними для поглибленого розуміння особливостей судової аргументації, особливо «в складних випадках», є праці відомого американського теоретика права Р. Дворкіна. Хоч здебільшого вони становлять собою порівняно невеликі за обсягом статті, які написані до того ж на матеріалах судової практики англо-американської правової системи (з використанням інколи специфічної для неї термінології)[95], їх значення для теорії юридичної аргументації дуже важливе. Поступово з'являються серйозні публікації з зазначеної проблематики також в по- стсоціалістичних країнах[96].

Відповідні розділи чи теми, що стосуються теорії юридичної аргументації загалом або окремих її аспектів, дедалі частіше включаються в навчальні посібники і підручники із загальної теорії права та інших юридичних дисциплін[97]. Ця проблематика не лише жваво обговорюється в середовищі юристів-науковців і практиків, а й вводиться в навчальні плани підготовки майбутніх правників європейських і американських університетів у вигляді самостійних спецкурсів.

Цього, на жаль, не можна сказати про Україну, незважаючи на те, що вона мала давні традиції як викладання мистецтва ведення диспутів, так і його практичного застосування. Курс риторики, як свідчать дослідження, був одним з основних курсів, які викладалися спудеям вже з початку заснування Києво-Могилянського колегіуму (на початку XVII століття), перетвореного 1701 року на Академію, а публічні диспути - головною формою навчання в них, що цілком відповідало традиціям європейських вищих навчальних закладів того часу.

Академічні диспути відбувалися дуже урочисто в найбільшій конгре- гаційній залі Академії, їх із задоволенням відвідували освічені кияни, почесні гості[98]. Існували також посібники з риторики, підготовлені викладачами Академії. На жаль, після ліквідації Академії ці традиції втрачені. Ситуація, яка склалася в Україні в наступні століття, не сприяла їх відновленню.

З огляду на ряд причин це тим паче стосується теорії юридичної аргументації. Вона до цього часу не привернула до себе належної уваги представників загальнотеоретичного правознавства. Ії практично-прикладні аспекти не стали також предметом глибоких досліджень галузевих наук.

Як правило, питання, що стосуються теорії правового дискурсу, розглядаються в межах традиційної або ж юридичної логіки, яка представлена нині переважно фахівцями - логіками і філософами. Ними опубліковано ряд ґрунтовних праць, серед яких слід відзначити, зокрема, праці В.Д. Титова [10].

Здавалося б, проблема юридичної аргументації мала б стати складовою правової деонтології. Проте, попри помітне зростання кількості підручників і навчальних посібників з названої навчальної дисципліни в Україні, ця проблематика у них практично оминається. Навіть у тих випадках, коли юридична деонтологія визначається як галузь юридичної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спілкування та мистецтво прийняття вірного рішення в юридичній практиці[99], цьому мистецтву приділено вкрай мало уваги. Решта навчальних посібників і підручників з юридичної деонтології охоплюють її предметом систему загальних знань про юридичну науку та юридичну практику, вимоги до професійних та особистих якостей юриста, систему, форми, методи та засоби підготовки юристів-професіоналів тощо. Про теорію юридичної аргументації серед питань, що становлять предмет юридичної деонтології, навіть не згадується. Відсутня ця тематика також у змісті підручників і навчальних посібників з названої дисципліни.

Не надто просувають по шляху поглибленого розуміння особливостей теорії правової аргументації також поодинокі теоретико-правові та галузеві дослідження, присвячені, зокрема, проблемам юридичної риторики.

Ще гірше виглядає ситуація з юридичною аргументацією рішень в процесі правозастосування, передусім судового. Це свідчить про необхідність активнішого звернення до цих проблем на всіх рівнях - наукових теоретико-правових досліджень, юридичної освіти, практичної юридичної діяльності.

16.2.

<< | >>
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Становлення та еволюція вчення про юридичну аргументацію: від стародавніх філософських шкіл до складової загальної теорії права:

  1. г) Християнська церква перейняла від стоїцизму вчення про дві природи людини та про двояке природне право
  2. Основи загальної теорії відносності (ЗТВ).
  3. БУРЯК В.В.. Основи вчення про ноосферу. 2010, 2010
  4. Вчення про каузальність і норму
  5. §3. Вчення про криміналістичну версію
  6. § 3. Вчення про криміналістичну версію
  7. §1. Загальне вчення про зобов'язання
  8. 8. Директива Європейського Парламенту та Ради2004/109/єс від 15 грудня2004 року про гармонізацію вимог шодо прозорості інформації про емітентів, чиї цінні папери допущені до продажу на врегульованому ринку і яка вносить зміни до Директиви 2001/34/ЄС
  9. з) Теорія засадничої норми та вчення про природне право
  10. II. ВЧЕННЯ ПРО ПРИРОДНЕ ПРАВО
  11. Вчення про криміналістичну версію
  12. ОРГАНІЧНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ ТА СОЦІАЛЬНИЙ ДАРВІНІЗМ ГЕРБЕРТА СПЕНЦЕРА
  13. Так зване вчення про природне право є ідеалістично-дуалістичним правознавством
  14. Розділ XI ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДОГОВІР
  15. БЛОК 3. ЗАБОВ ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО Модуль 1. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ЗОБОВ'ЯЗАННЯ
  16. 7. Тринадцята директива європейського парламенту та ради 2004/25/ЄС від 21 квітня2004 року про поглинання
  17. ЗАПИТ про видачу витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців
  18. ЗАПИТ про видачу виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців