<<
>>

Соціально-теоретичний аспект процесуального права України

Процесуальне право як система правових норм, які регулюють охоронну та юрисдикційну діяльність спеціально уповноважених ор­ганів, сформувалося на пізніх етапах розвитку суспільства, тому і науковий інтерес до нього виник на початку 50-х рр.

XX ст., саме то­ді з’являються перші дослідження процесуальних норм в «непроце­суальних галузях» радянського права. До 50-60 х рр. XX ст. процесу­альні норми досліджувались лише в рамках загальногалузевих юри­дичних наук. На підставі глибинного аналізу правових норм Л. Ф. Клейнманом, Є. Є. Студенкіним, Г. І. Петровим та виділення проце­суальних норм у «непроцесуальних галузях» було з’ясовано неодно­рідність регулятивної спрямованості правових норм, внаслідок чого відбулося їх розмежування на процесуальні (процедурні) та матеріа­льні. Методологічною засадою виникнення ідеї такого розмежування стали праці К. Маркса, зокрема «Вигадування», де він відзначав: «...матеріальне право... має свої необхідні, властиві йому процесуа­льні форми... Один і той же дух повинен одушевляти процес і зако­ни, бо процес є лише формою життя закону, проявом його внутріш­нього життя» [23, с. 102]. Таким чином, матеріальне і процесуальне право почали розглядати як юридичні категорії, що виражають діа­лектичну єдність двох сторін правового регулювання: безпосеред­ньої юридичної регламентації суспільних стосунків і встановлення процесуальних форм судового захисту цих стосунків. К. Маркс ха­рактеризує процесуальні форми тільки у нерозривному зв’язку з ма­теріальним правом, незалежно від їх галузевої приналежності і підк­реслює їх системність, тобто загальність: він розглядає процесуальні норми як зовнішній процедурний порядок, частину правореалізації матеріальних норм різних галузей права в конкретних правовідно- шеннях.

Наприкінці 50-хх. рр. відбулася майже суцільна кодифікація га­лузей радянського права, що потягло за собою переоцінку теорії юридичного процесу.

Вперше розглянув юридичний процес як обов’язкову складову правової держави В. О. Рязановський в той час, як Д. Мачеровський та Н. М. Полянський висунули концепцію про можливість об’єднання цивільного та кримінального процесів у «судове право» за критеріями спільності їх положень, принципів та правил. Розумін­ня процесуального права на той час, пов’язувалось з різновидами ді­яльності судових органів. Слід відмітити працю В. О. Рязановського «Единство процесса», в якій він напрацьовує підходи розгляду про­цесу як єдину наукову дисципліну, побудовану на спільних категорі­ях, а окремі процеси-цивільний, кримінальний, адміністративний - як вторинні різновиди одного основного виду.

У результаті наукових переосмислень функцій процесуального права у системі радянського права такими вченими як С. С. Студенікін, Г. І. Петров, А. Є. Лунєв, А. І. Кім, В. С. Основін, С. М. Якуба, І. Н. Пахомов, Ю. М. Козлова, В. І. Попов, В. М. Манохін, Е. В. Додін, Л. І. Бахрах, виробилася концепція за­гального юридичного процесу, зміст якої полягає в тому, що функ­ції процесуального права неможливо обмежувати тільки регламен­тацією примусу або вирішення цивільно-правових спорів що крім кримінального і цивільного процесів, у системі матеріальних галу­зей радянського права містяться багаточисленні процесуальні нор­ми та інститути, на підставі яких здійснюється діяльність з реалі­зації приписів матеріально-правових норм різних галузей права.

Важливим кроком було зняття обмеження існування процесу тіль­ки в цивільному та кримінальному праві. Нове розуміння призна­чення процесуальних форм розвинув у своїх роботах В. М. Горше­нев, зокрема він висунув ідею про поділ та призначення правових норм: «У системі радянського соціалістичного права взаємодіють два види нормативних розпоряджень - матеріальні і процесуальні правові норми. Матеріальні норми мають своїм головним призна­ченням регулювання соціальних зв’язків з погляду їх змісту; про­цесуальні - призначені забезпечувати реалізацію матеріально- правового змісту у відповідній, найбільш раціональній формі» [24, с. 23], - а в подальшому визначив наявність у радянському праві його самостійної частини - радянського процесуального права. У результаті дослідження норм радянського процесуального права В. М. Горшеневим була відпрацьована концепція про наявність процесу в усіх випадках правозастосовчої діяльності з реалізації матеріально-правових приписів будь-яких галузей права.

Така теза тягне за собою висновок про зв’язок наявності чи відсу­тності процесу з наявністю чи відсутністю правозастосовчої діяльно­сті. Загальновідомого значення в теорії права набули висновки В.М. Горшенева про генетичні особливості загального юридичного процесу, які найбільш втілені в юрисдикційних формах діяльності держави. Наведені висновки знаходять як прихильників такого ши­рокого тлумачення процесу, так і невизнання концепції загального юридичного процесу. Джерелом наведених ідей була монографія «Юридическая процесуальная форма. Теория и практика» за ред. проф. П. Є. Недбайло та В. М. Горшенева. У ній автори стверджува­ли, зокрема, що «процесуальна форма має місце не тільки в юрисди- кційній (правоохоронній сфері) застосування норм права, але і в ін­ших сферах... Будь-яка галузь матеріального права закликає до жит­тя відповідні процесуальні норми... Специфічні процесуальні норми потрібні, наприклад, у фінансовому, трудовому, земельному та ін­ших галузях права» [25, с. 12]. Широке розуміння процесуальної фо­рми відмічали П. М. Рабіновіч [26, с. 246-247], О. Є. Лейст [27, с. 17], В. А. Юсупов [28, с. 26-27], Н. В. Вітрук [29, с. 35 42], Р.Б. Шишка [223, с. 115-131], С.Я. Лихова [224,с. 234-241] та ін.

Адміністративісти послідовно відстоювали свою точку зору про те, що вся діяльність адміністративних органів протікає в процесуа­льній формі, а норми, що її регулюють, є адміністративно- процесуальними [ЗО; 31; 32; 33]. До розробки поняття «провадження у справах про адміністративні правопорушення» радянські вчені пі­дходили з прагненням забезпечити законність у діяльності держав­ного управління шляхом упорядкування законом їхніх владних дій і процедури цих дій, при відносинах влади з громадянами. Тому А. Е. Лунєв підкреслював, що під адміністративним процесом варто розуміти порядок діяльності всіх органів державного управління по здійсненню їхньої компетенції, порядок розв’язання справ, що вини­кають у процесі управління, а також застосування норм матеріально­го адміністративного права. Він писав: «Усе це широке коло питань, що мають важливе значення поліпшення роботи органів державного управління, входить у поняття адміністративного процесу».

Загальна теорія права найчастіше ухилялася від дослідження процесуальних питань, такими питаннями займалися вчені, які пра­цювали в окремих галузях права, тому когорта науковців висловлю­вали свою точку зору про те, що «кожний вид процесу (криміналь­ний, цивільний, адміністративний) є урегульованим відповідними процесуальними нормами порядоком реалізації матеріальних норм різних галузей радянського права» [32, с. 26].

Серед поодиноких висловлень теоретиків права про процес мож­на провести думку О. Е. Лейста: «Розрізняються норми матеріально­го права (визначальний зміст прав, обов’язків і заборон, безпосеред­ньо спрямованих на регулювання суспільних відносин) і норми про­цесуального права (визначальний порядок, процедуру, форму реалі­зації норм матеріального права)». Не кожна реалізація норми - це процес у правовому змісті. Д. М. Чечот пише, що в деяких випадках і суд може діяти як адміністративний орган, а отже, його відносини не будуть у цьому випадку процесуальними.

Д.Н. Бахрах стверджував, що адміністративний процес стоїть в одному ряду з такими юридичними процесами, як кримінальний, ци­вільний, законодавчий, бютжетний [34, с. 153-156]. Наукова спіль­нота не визнала таку точка зору прийнятною, оскільки цивільний і кримінальний процеси судочинні по своїй суті. Деякі дослідники ро­зглядали процесуальне право як синонім процедурного порядку пра- 40

возастосовчої діяльності [35, с. 22; 36, с. 59-61]. На підтвердження такого погляду наводили вислів М. С. Строговича про те, що «про­цесуальне право - це завжди право, що встановлює певну процедуру, ...це право, що визначає процес, тобто рух, розвиток діяльності ор­ганів та осіб» [37, с. 44-45]. Але пізніше, в колективній монографії вищевказана точка зору була скорегована, оскільки автори дійшли до висновку, що процесуальне право, юридичний процес - це судо­во-процесуальне право, судочинство. До процесуального права М. С. Строгович відносив і судочинство по адміністративних спра­вах - у тій мірі, в якій справи про адміністративні правопорушення віднесені до компетенції судів, а не вирішуюються самими адмініст­ративними органами [38, с. 31].

Інші науковці з різних правових галузей розробляли «процеси», відповідні галузям матеріального права: таким чином, Є. М. Акопова обґрунтувала теорію трудового процесу [39, с. 159-163], Я. М. Фо­гель обґрунтував наявність пенсійного процесу [40, с. 28], І.А. Іко- ницька - земельного процесу [41, с. 17-23]. С. С. Алексеев назвав такі утворення процедурно-процесуальними інститутами [42, с. 167].

Слід звернути увагу на те, що формування наведених наукових точок зору відбувалося під впливом пануючої в 60-70 рр. в суспільс­тві ідеологічної доктрини про поступове формування спільнонарод- ної держави і передання функцій державних органів громадським органам [43, с. 120-121]. Стан науково-правової розробки теорії процесуального права того періоду спонукав окремих учених- процесуалістів до відпрацювання концепції суспільно- громадянського судочинства. Зокрема представником теорії «об’єднуючого процесу» був Є. І. Філіпов, який пропонував концеп­цію супергалузі - процесуально-охоронного права, яка об’єднує такі галузі: кримінально-процесуальне право, адміністративно-

процесуальне право, нотаріат, господарсько-процесуальне право, третейско-процесуальне право, суспільно-кооперативне процесуаль­не право, суспільно-громадянське процесуальне право, профспілко­во-процесуальне право [44, с. 138]. З таким широким трактуванням процесуальної форми не погоджується Н. А. Чечина, яка вважала цю позицію відмовою від прийнятих теоретичних критеріїв розмежу­вання галузей права [45, с. 112]. Вона вважає, що цивільна процесуа­льна форма - це система встановлених законом правил, регулюючих порядок здійснення правосуддя в цивільних справах, порядок діяль­ності кожного суб’єкта процесу і всіх їх дій [43, с. 52].

Безумовно, розбіжності поглядів та підходів авторів до проблеми розробки загальнотеоретичних ознак юридичного процесу привер­нули увагу наукового середовища до цього питання. Відкидаючи са­му ідею загального юридичного процесу, окремі науковці визнали, що діяльності державних та суспільних організацій притаманні «ба- гаточисленні та різнорідні процедурні правила», але ці правила «іс­тотно розрізняються за своїми видами, метою, змістом і основними принципами; тому ідея їх об’єднання загальними процесуальними поняттями і тим більше єдиним процесуальним правом, єдиним про­цесуальним законодавством, єдиною процесуальною наукою теоре­тично і практично неспроможна» [47, с. ЗО]. Наслідком критики кон­цепції широкого розуміння юридичного процесу стала певна зміна загальнотеоретичної наукової позиції, яка полягала в тому, що при розподілі правових явищ на матеріальні та процесуальні перестав робитися акцент на правозастосування як на критерії такого розподі­лу. В.Н. Протасов відмітив, що недоліки концепції широкого тракту­вання юридичного процесу не залишають перспектив розвитку ні в теоретичному, ні в практичному аспекті. Відсутність чіткого єдиного критерію розмежування матеріальних і процесуальних явищ у праві значно ускладнює розуміння концепції широкого юридичного про­цесу. Саме цим і визначається її слабкість у вирішенні проблем сис­теми права і законодавства [48, с. 49]. Подібна точка зору не отрима­ла широкої підтримки наукової спільноти, і згодом В. Н. Протасов дещо скорегував свій погляд на це правове явище: «Прибічники «широкого» розуміння процесуального права намагаються ототож­нити поняття «процес» і «процедура», таким чином приділяючи ува­гу процедурним моментам юридичної діяльності. Це, безумовно, має позитивне значення, так як неможливо заперечувати наявність вка­заного явища в правовій матерії...» [49, с. 106-114].

При цьому виникає питання доцільності віднесення юридичного процесу до процедурних явищ. Саме таке питання досліджує Є. Г. Лук’янова і вважає, що «перенесення терміна «процес» з його традиційно обумовленим змістом у галузь процедурних явищ може призвести лише до його недостатньо глибокого пізнання і дослі­дження, втрати його істотних специфічних особливостей... Вважаю, що необхідно зберегти історично сформоване поняття процесу, а процес у «широкому» його розумінні іменувати правовою процеду­рою...» [50, с. 44].

З точки зору сучасності, можна константу вати, що українська правова наука пішла шляхом розвитку теорії широкого розуміння юридичного процесу. За останні роки все більше утвердилася думка про те, що юридичний процес - це нормативно встановлені форми упорядкування правової діяльності, спрямовані на оптимальне задо­волення і гарантування інтересів суб’єктів права. Цей процес влас­тивий будь-якій юридично значущій діяльності, містить її програму і виступає суттєвою гарантією точного дотримання і результативного здійснення правових приписів. Це система взаємопов’язаних право­вих форм діяльності уповноважених суб’єктів, що знаходить вияв у здійсненні операцій з вирішення юридичних справ, яка урегульована процесуальними нормами, закріплена у процесуально-правових до­кументах і забезпечена засобами юридичної техніки [51, с. 83].

На теперішній час можна спостерігати відновлення наукового ін­тересу до юридичного процесу як теоретичної конструкції та катего­рії загальної теорії права. Серед досліджень процесуального права виділяються праці російських учених В. Н. Протасова «Основы об­щеправовой процессуальной теории» 1991 р. та Є. Г. Лук’янової «Теория процесуального права» 2003 р. У відчизняному праві, на жаль, подібні ґрунтовні праці відсутні, але про пожвавлення інтересу до цього правового явища свідчать такі дисертаційні дослідження: О.В. Фатхутдінова «Теоретико-правові проблеми юридичного про­цесу», 2000 р., в якому автор розглядає категорію «юридичний про­цес» шляхом аналізу його ознак, поняття, стадій, процесуальних правовідносин та ефективності процесуальної діяльності як засобу реалізації правових приписів [52, с. 7-10]; Середа О. О. «Правова процедура: теоретико-правові засади та практичні виміри», 2009 р., в ньому автор здійснює аналіз правової процедури на підставі вивчен­ня та узагальнення понять загальної теорії держави і права, галузе­вих наук, а також юридичної практики; аналіз правової процедури як самостійної категорії права, виявлення її змістовних ознак, сутнісних характеристик, аргументування визначених позицій, виявлення на­прямів подальшого вдосконалення теоретичного підґрунтя та прак­тичного застосування правових процедур. До суперечливих питань 0.0. Середа відносить співвідношення правової процедури та юри­дичного процесу; правової процедури та процесуальної форми; ви­значення взаємовпливу та взаємозв’язку категорій «правова проце­дура» та «правові відносини»; функціонального призначення право­вих процедур; структури правової процедури тощо, ознак та класи­фікації правових процедур, визначення поняття процедурних норм та їх місця в нормативно-правових актах України [53, с. 8-9]; О.А. Коваль «Принципи процесуального права та їх втілення в зако­нодавчій регламентації діяльності міліції України» 2006 р., де автор досліджує втіленя принципів процесуального права України в сис­тему конституційних, законодавчих, міжнародних нормативно- правових актів, що здійснюють правову регламентацію діяльності міліції України.

Незважаючи на значну кількість наукових праць, що були підго­товлені як в Україні, так і в інших країнах СНД, ми не можемо конс­татувати той факт, що проблема процесуального права як загально­теоретичної категорії є повністю дослідженою, і на сьогодні в ній продовжує залишатись багато проблемних, дискусійних чи практич­но не досліджених питань.

<< | >>
Источник: Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України. - К. : «МП Леся», 2015.- 188 с.. 2015

Еще по теме Соціально-теоретичний аспект процесуального права України:

  1. Система процесуального права України
  2. Калюжний Р. А., Атаманчук І. В.. Розвиток процесуального права України.2015, 2015
  3. Розділ 2 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  4. Розділ 4 СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  5. Розділ 1 ІСТОРИЧНІ ЗАСАДИ ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
  6. Теологічно-теоретичний аспект
  7. § 4. Умови переходу України до соціального ринкового господарства
  8. Політичне і соціальне — два аспекти однієї проблеми
  9. 4.1. Вплив інтеграційних процесів на розвиток процесуального права
  10. Історико-правові засади виникнення процесуального права на українських землях
  11. 4.2. Взаємодія вітчизняного процесуального права з міжнародним правом
  12. Верховенство права і соціальна держава
  13. § 1. Соціальна структура суспільства. Соціально-економічна стратифікація
  14. §4. Джерела корпоративного права України