<<
>>

Проблема свободи волі

Саме на цій фундаментальній різниці між приписуванням наслідку та каузальністю, на тому факті, що приписування наслідку має кінцеву точку, а каузальність її не має, і ґрунтується протилежність між необхідністю, що панує в природі, й свободою, яка є в суспільстві і яка суттєво важлива для нормативних взаємовідносин людей.

Коли ми говоримо, що людина, як частина природи, не є вільною, то це означає, що її поведінка може тлумачитись як факт природи й тому — згідно із законом природи — спричинюється іншими фактами, себто є наслідком цих фактів, а отже, мусить аналізуватись як така, що її ці природні факти визначають. Але те, що людина є «вільною» як моральна чи правова особистість, має зовсім інше значення. Коли людина стає відповідальною (у позитивному або неґативному значенні цього слова) за свою моральну чи аморальну, протиправну чи таку, що реалізується в рамках права поведінку, то це означає таке: якщо людська поведінка інтерпретується за умовами морального чи правового закону як заслуга, гріх чи протиправна дія, і заслузі приписується (як наслідок) винагорода, гріхові — спокута, а протиправній дії — наслідок протиправної дії (себто покарання в широкому розумінні слова), то таке приписування знаходить у поведінці людини, витлумаченій як заслуга, гріх чи протиправна дія, свою кінцеву точку. I хоча заведено говорити, що людині за відповідну поведінку приписуються заслуги, гріхи чи злочин, але суть цього висловлювання, як уже зазначалося раніше, полягає в тому, що ця людина за свої заслуги повинна отримати винагороду, через скоєний гріх повинна покаятися (точніше, повинна той гріх спокутувати), а злочинець повинен бути покараний (точніше, його злочин має отримати належну оцінку у вигляді покарання). Йдеться не про те, що людська поведінка, характеризована як заслуга, гріх чи злочин, приписується людині, що поводиться протиправно, — таке приписування було б зайвим, оскільки, як уже зауважено раніше, певна людська поведінка зовсім невіддільна від людини, що так поводиться. Якщо людина здійснює вчинки, що розцінюються як заслуга, гріх або злочин, і виникає питання приписування наслідку, то це питання не є питанням, хто здійснив ці вчинки, — то було б питання про наявність учинку. Моральне або правове питання, що співвідноситься з приписуванням наслідку, формулюється так: хто відповідальний за поведінку, про яку йдеться? A це питання означає: хто мусить отримати за це винагороду? Хто мусить це спокутувати? Кого за це слід покарати? Саме винагорода, спокута й покарання приписуються як специфічний наслідок до специфічної умови. Умовою є поведінка, яка відображає заслугу, гріх чи злочин. Приписування винагороди до заслуги, спокути — до гріха, покарання — до злочину завершує й те, що у звичайному мовному вжитку називають приписуванням людині заслуги (вини).

Проблема моральної чи правової відповідальності до значної міри пов’язана з відплатою, а відплата є приписуванням винагороди за заслугу, спокути — за гріх, покарання — за протиправну дію. Якщо принцип відплати пов’язує нормативну поведінку з винагородою, поведінку, що не відповідає нормі, — з каяттям чи покаранням (і таким чином установлює норму, яка вимагає чи забороняє відповідну поведінку), або якщо цей принцип є нормою, котра забороняє поведінку саме тим, що пов’язує з цією поведінкою покарання, і якщо поведінка, яка передбачає безпосередню умову у вигляді винагороди, спокути чи покарання, за певних умов сама вимагається або забороняється, тоді й поведінку, що до неї винагорода, спокута чи покарання приписуються як безпосередня умова, можна приписати до умови, за якої ця поведінка вимагається або забороняється — це можна po- бити у тому випадку, коли під приписуванням розуміти всяке пов’язування людської поведінки з умовою, за якої поведінка вимагається чи забороняється в рамках певної норми.

Наприклад, маємо таку моральну вимогу: якщо хтось потрапляє в біду, йому слід надати допомогу; поведінка того, хто виконує цю вимогу, повинна схвалюватись — якщо ж хтось цієї вимоги не виконує, то така поведінка має засуджуватись. Санкції схвалення чи засудження приписуються до їхньої безпосередньої умови — надання допомоги (дія, що вимагається) і ненадання допомоги (дія, що забороняється). Надання допомоги, що вимагається, приписується фактові, який безпосередньо обумовлює цю допомогу — перебуванню в біді. Цей факт є опосередкованою умовою таких санкцій, як схвалення того, що допомога надається, і засудження того, що допомога не надається. Приклад правової вимоги: якщо хтось отримує позику і не повертає її, то на нього накладається санкція — конфіскація майна. Санкція конфіскації майна приписується до неповернення позики (що кваліфікується як протиправна дія) як до своєї безпосередньої умови. Вимога повернення позики приписується до своєї безпосередньої умови: отримання позики. Цей факт є опосередкованою умовою санкції конфіскації майна. До цієї опосередкованої умови вже не приписується нічого. Але винагорода, спокута, покарання (в широкому розумінні) приписуються не до своєї опосередкованої, а до безпосередньої умови — до заслуги, гріха та протиправної поведінки. Винагороджується, спокутується чи карається не умова, за якої вимагається певна поведінка, що заслуговує на винагороду, або вимагається вчинення гріха чи протиправна дія, а людина, яка поводиться відповідно чи невідповідно до вимоги. Точніше, поведінка людини, що відповідає вимозі, винагороджується, а поведінка людини, що не узгоджується з вимогою, обумовлюється спокутою та карається. У цій поведінці людини й знаходить приписування наслідку, яке відображає моральну чи правову відповідальність людини, свій кінцевий пункт. Проте якщо певна подія є наслідком котроїсь причини, а ця причина, як це завжди буває, теж має свою причину, то причина, що стоїть далі — як causa remota — теж є причиною цієї події. I подія пов’язана не лише зі своєю безпосередньою причиною, а й з усіма своїми опосередкованими причинами й тлумачиться як наслідок усіх цих причин, що утворюють нескінченний ряд. Вирішальним є те, що поведінка, яка є кінцевим пунктом приписування наслідку (а це приписування відображає існуючу — відповідно до моральних та правових норм — відповідальність), згідно з принципом каузальності й з природним порядком є не кінцевим пунктом, а лише членом нескінченного ряду — незалежно від того, розлядатимемо ми цю поведінку як причину чи як наслідок.

У цьому й полягає справжнє значення уявлення про те, що людина є «вільною» як суб’єкт морального та правового порядку, себто як член суспільства, як моральна й правова особистість. Той факт, що людина, перебуваючи в полі морального й правового порядку, є вільною, означає, що вона є кінцевим пунктом приписування наслідку, можливого лише на основі цього нормативного порядку. Однак свободу розуміють зазвичай як поняття, протилежне каузальній визначеності. Вільним вважається те, що не підлягає законові каузальності. Звичайно кажуть, що, оскільки людина має свободу чи вільна у своєму виборі (себто згідно з узвичаєними уявленнями, не підлягає каузальному законові, який би визначав її поведінку, позаяк її воля хоча й спричинює наслідок, але не є наслідком якоїсь причини), то вона несе на собі відповідальність, себто їй можна приписати моральний або правовий наслідок. Лише тому, що людина вільна, на неї можна покладати відповідальність за її вчинки, винагороджувати її за заслуги, сподіватися на спокутування нею гріхів, карати за злочин. Думка про те, що лише свобода людини, себто факт непідлягання каузальному законові, уможливлює її відповідальність (приписування наслідку), очевидно суперечить фактам суспільного життя. Установлення нормативного порядку, який регулює поведінку людини й лише на основі якого можна приписати наслідок, передбачає, що воля людини, чия поведінка регулюється, визначається каузально, а отже, не є вільною. Поза всіляким сумнівом, функція такого порядку полягає в тому, щоб спонукати людей до необхідної поведінки, уможливлювати норми, які вимагають певної поведінки, формувати мотиви поведінки людини (ці мотиви повинні визначати волю людей, а поведінка має бути унормованою) — а це означає, що уявлення про норму, яка вимагає певної поведінки, стає причиною поведінки, що цій нормі відповідає. Нормативний порядок виконує свою соціальну функцію лише тому, що він — як зміст уявлень людей, чию поведінку він регулює — долучається до каузального процесу, до потоку причин та наслідків. I лише на основі такого нормативного порядку, який визначає каузальність щодо волі людей, підпорядкованих цьому порядкові, може здійснюватися приписування наслідку.

Вище[64] вже зазначалося, що абсурдною була б норма, яка б приписувала, що повинно статися дещо, а ми знаємо наперед, що це «дещо» обов’язково повинно відбуватися завжди і всюди на підставі природничого закону. Як видається, цим самим робиться припущення, що нормативність та каузальність взаємно виключають одна одну. Однак цього не відбувається. Норма, яка встановлює, що слід говорити правду, не є безглуздою, тому у нас немає жодної підстави приймати закон, який би вимагав від людей завжди і всюди говорити правду, і ми знаємо, що люди інколи говорять правду, а інколи, буває, обманюють. Проте, коли людина говорить правду або обманює, її поведінка в обох випадках є каузальною, себто визначається природничим законом — але не тим природничим законом, унаслідок якого всюди й завжди слід говорити правду або всюди й завжди слід обманювати. Це інший природничий закон, згідно з яким людина реалізує таку свою поведінку, яка — на її думку — принесе більшу насолоду. Уявлення, що існує норма, відповідно до якої слід говорити правду, може (у гармонії з цим природничим законом) бути ефективним мотивом поведінки, що відповідає нормі. Норма, яка приписувала б, що людина не повинна помирати, була б безглуздою, тому що ми з досвіду знаємо, що всі люди згідно із законом природи мусять померти. Уявлення про таку норму не може бути дієвим мотивом поведінки, яка узгоджувалася б із нормою, але суперечила б законові природи. Саме через нестачу цієї каузальної можливості наслідку подібна норма і є абсурдною.

Хоча інколи й не заперечують, що воля людини, як і все, що відбувається, фактично обумовлюється каузально, але стверджують, нібито для забезпечення можливості морально-правового приписування наслідку слід так потрактовувати людину, начебто вона має вільну волю. A це означає необхідність підтримання — як обов’язкової — вигадки про свободу волі та про її каузальну необумовленість[65]. Однак якщо приписування наслідку визнається за відмінний від каузальності зв’язок між фактами, який, проте, не суперечить цій каузальності, у такому вимислові потреби немає — він є абсолютно зайвим.

Оскільки не можна заперечувати того, що воля обумовлюється законом каузальності, деякі автори вважають, що, визначаючи можливість приписування наслідку, можна ґрунтуватися на тому, що, хоча людина й не має свободи, але вважає себе — навіть якщо це й помил- ково — вільною[66]. Людина вважає себе вільною, і такий висновок робиться тому, що вона відчуває каяття й докори сумління, коли скоює антиморальну чи антиправову дію[67]. Проте це не відповідає дійсності. Каяття й докори сумління як психічні наслідки вчиненої протиправної дії відчувають далеко не всі люди. По-перше, багато з них не вважає за протиправну дію вчинок, що за якимось моральним чи правовим порядком, в рамках якого вони перебувають, вважається дією протиправною. A оцінки можуть відрізнятись одна від одної залежно від різних моральних та правових порядків. Люди відчувають каяття, гризоти ще й тоді, коли розуміють, що дію, яку вони самі розцінюють як протиправну, вони вчинили під тиском мотиву, що був сильнішим за мотив, який змушував їх не вчиняти цієї дії. Ta й переконаний детермініст може відчувати каяття і гризоти, якщо зробив щось, що й сам він вважає протиправним; достоту переконаний детермініст на основі свого світогляду зовсім не доходить висновку, ніби заборонена мораллю та правом поведінка не може бути ні засуджена, ні покарана, ніби не може відбутися приписування наслідку. Приписування наслідку не висуває — як каузально невизначених — ні факту свободи, ні вимислу свободи, ні тієї суб’єктивної хибної думки, коли людина вважає себе вільною.

Деякі автори гадають, що можна вирішити ось таким чином проблему конфлікту між свободою волі як необхідною передумовою приписування наслідку та принципом каузальності, що визначає всі події. Людина є морально чи юридично відповідальною за подію, якщо подія відбувається завдяки її (людини) вольовому актові, або ж подія спричинена тим, що людина не вчинила вольового акту, який міг би перешкодити тому, щоб ця подія відбулася. Людина не є відповідальною за подію, якщо подія відбулася вочевидь не внаслідок її вольового акту або не внаслідок того, що людина не вчинила вольового акту, спрямованого на недопущення події. Якщо людина вільна, то це тільки й означає, що вона усвідомлює свою змогу діяти так, як вона сама того хочб чи бажає[68]. Такі обставини справи повністю сумісні зі строгим детермінізмом, оскільки вольовий акт, про який нині йде мова, або ж його відсутність приймаються як каузально обумовлені. He спрацьовує і спроба врятувати поняття свободи, говорячи, що свобода означає можливість діяти так, як людина хоче, тому що усвідомлення можливості саме такої дії — це усвідомлення того, що наша дія спричиняється нашою волею. Але питання не в тому, чи наша дія спричиняється нашою волею — цього індетермінізм не заперечує. Питання в тому, чи обумовлюється воля каузально, чи ні. Якщо спроба, про яку мовиться, означає не просто заперечення свободи волі, а вирішує проблему, висуваючи припущення, що відповідальність можлива лише за умови сЬободи волі, то єдиною перспективою в цьому випадку є відкладення проблеми[69]. Шляхом представлення проблеми, як ми це нині робимо, доводиться лише те, що при каузальній визначеності волі є можливим і фактично реалізується морально-правове приписування наслідку.

Дуже часто наполягають на необхідності припущення, що людина має вільне, себто каузально не обумовлене волевиявлення. За допомогою цього припущення прагнуть пояснити, чому морально-правова відповідальність накладається лише на людей, а не на неживі предмети, не на явища природи чи на звірів, чому лише людям приписується наслідок. Але ж наслідок приписується лише людям, тому що моральний порядок і правовий порядок ставлять вимоги до поведінки людей. I лише в тій мірі приписується такий наслідок, в якій такі вимоги ставляться. A вимоги ставляться тільки до людської поведінки, оскільки припускається, що презентація норм правового порядку лише в людині спричиняє вольові акти, які — своєю чергою — знову спричиняють поведінку, що вимагається. Отже, поясненням може бути не наявність свободи, а навпаки — каузальна залежність людської волі.

Іншим аргументом, який висувається на користь догми свободи волі, є посилання на той факт, що сучасні правові порядки виводять певні факти за межі відповідальності, себто цим фактам наслідок не приписується — тому що у таких випадках рішення про вільне волевиявлення не може бути прийняте. Тому дітей і психічно хворих — та й психічно здорових дорослих, якщо ці останні перебувають під «непоборним тиском», — не слід робити відповідальними за їхню поведінку та наслідки цієї поведінки. Стосовно перших двох випадків пояснення полягає у припущенні, що через особливості своєї свідомості діти й психічно хворі, маючи певне уявлення про правові норми, не дотримуються (чи недостатньо дотримуються) поведінки, яка вимагається, і Що, як правило, інші мотиви виявляються сильнішими за ці уявлення, тим паче, що такі особи переважно зовсім не усвідомлюють правових норм. Стосовно дорослих і психічно здорових осіб можна припустити, що, як правило, уявлення про правові норми та про неґативні наслідки, які може викликати порушення цих норм, є сильнішим мотивом, ніж мотиви, що призводять до протиправної поведінки. Ці останні можуть, звичайно, і в дорослій психічно здоровій людині виявитися сильнішими, але це буває у виняткових випадках. Сучасні правові порядки визначають середній тип людини та середній тип зовнішніх обставин, за яких люди діють з каузальною обумовленістю. Якщо людина пересічних здібностей за звичайних умов реалізує за принципом каузальної обумовленості поведінку, заборонену правовим порядком, то ця людина — як і передбачає правопорядок — є відповідальною за свою поведінку та її наслідки. Якщо людина реалізує за принципом каузальної обумовленості поведінку, яка забороняється правовим порядком, і ця реалізація відбувається за певних умов, що відрізняються від тих, які правопорядок визначає як звичайні, то кажуть, що людина діє під «непоборним тиском» — хоча тиск, під яким людина діє за будь-яких обставин, завжди є «непоборним». Адже каузальність за своєю суттю і є непоборним тиском. Te, що в юридичній термінології означують як непоборний тиск, є лише особливим випадком того непоборного тиску, за котрого правовий порядок не передбачає жодної відповідальності за поведінку, за яку — якщо така поведінка викликана іншими причинами — відповідальна людина, що діяла згідно з принципом каузальності. Коли реалізується принцип приписування наслідку, завжди існує непоборний тиск. Але не за кожного випадку непоборного тиску відбувається приписування наслідку.

Нарешті слід згадати й таку точку зору, згідно з якою детермінізм може бути поєднаний з морально-правовою відповідальністю лише за допомогою того факту, що наші знання про каузальну обумовленість людської поведінки недостатні й що причин, які визначають людську поведінку, ми не знаємо або знаємо їх іще недостатньо. Однак, якби ми ці причини могли знати точно, ми вже не могли б притягати людину до відповідальності за її поведінку та наслідки цієї поведінки. Звідси й приказка: зрозуміти все означає вибачити все. Зрозуміти поведінку людини означає знати причини цієї поведінки, вибачити їй — це відмовитися притягати її за цю поведінку до відповідальності, засуджувати чи карати, пов’язувати наслідки протиправної дії з поведінкою людини, себто приписувати наслідок. Проте в багатьох ситуаціях, коли причини поведінки людини добре відомі, а отже, коли цю поведінку розуміють, від приписування наслідку не відмовляються й поведінка людини сприймається з усією серйозністю. Ця приказка грунтується на хибному уявленні, нібито каузальність виключає приписування наслідку.

Із наведеного вище випливає, що приписування наслідку уможливлює не свобода, себто не каузальна необумовлюваність волі, а саме навпаки, каузальна обумовлюваність волі уможливлює приписування наслідку. Людині приписується наслідок її поведінки не тому, що вона вільна, а людина вільна тому, що їй приписується цей наслідок. Приписування наслідку й свобода пов’язані між собою за своєю суттю. Але ця свобода не може виключати каузальності та й реально зовсім не виключає її. Якщо є ще якийсь сенс у твердженні, що людина — як моральна та правова особистість — є вільною, то ця моральна й правова свобода мусить узгоджуватися з причинно-наслідковою обумов- люваністю поведінки. Людина є вільною тому, що винагорода, спокута чи покарання приписуються певній людській поведінці як передумові таких наслідків. Людина вільна не тому, що її поведінка каузально не обумовлена, а не зважаючи на те, що вона каузально обумовлена, ба навіть і тому, що вона каузально обумовлена. Людина вільна тому, що така її поведінка є кінцевим пунктом приписування наслідку. A вона може стати кінцевим пунктом приписування наслідку — також якщо має причинно-наслідкову обумовленість. Отже, каузальність природного порядку та свобода, що існує за морального й правового порядків, не суперечать одна одній. Так само немає суперечності між природним порядком з одного боку й моральним і правовим порядками з другого. Ta й не може бути тут жодної суперечності, оскільки перший порядок є порядком буття, а моральний порядок і правовий порядок є порядками повинності; логічна ж суперечність може виникнути між двома видами буття або між двома видами повинності, але не між буттям та повинністю (як предметом висловлювання)[70].

25.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Проблема свободи волі:

  1. 4. СВОБОДА, ЯК ВОНА Є. ПРОБЛЕМА ІСНУВАННЯ
  2. 2. ЦІННОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ТА ПРОБЛЕМА СВОБОДИ
  3. 5. ІНДЕТЕРМІНІЗМ ТА СВОБОДА. ЕМПІРИЧНА МАРГІНАЛІЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ
  4. ПРОБЛЕМА ІДЕОЛОГІЧНОЇ ГЕГЕМОНІЇ І МЕЖІ СВОБОДИ
  5. 5. ГЕНДЕРНІ ВИМІРИ СВОБОДИ: ПРОБЛЕМА ВИХОДУ ЗА МЕЖІ ПРОТИСТОЯННЯ
  6. 3. Проблемы социально-психологической адаптации к условиям жизни на свободе
  7. ПРОБЛЕМА СВОБОДИ У КОНТЕКСТІ РАЦІОНАЛІЗАЦІЇ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ
  8. ПРОБЛЕМА ІНШОГО У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ ТРАДИЦІЇ ТА ІДЕЯ СВОБОДИ
  9. § 3. Моральные ценности и оценки. Проблема свободы и долга
  10. 5.2. Класифікація психічних станів осіб позбавлених волі
  11. ПРОБЛЕМА СВОБОДИ У КОНТЕКСТІ КОНТРОВЕРЗИ: НЕОКОНСЕРВАТИЗМ – СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІЯ
  12. Юридические препятствия в реализации свободы совести в России: проблемы регистрации религиозных объединений
  13. Тема 22. Проблема смерти и бессмертия, свободы и ответственности личности в русской философии
  14. 4. Философские проблемы различаются в соответствии с делением жизненных проблем на проблемы-образы, проблемы-действия и вербальные проблемы
  15. 5.3. Загальні закономірності впливу на зміну психічних станів засуджених до позбавлення волі
  16. РОЗДІЛ 5 ОСОБЛИВОСТІ ПСИХІЧНИХ СТАНІВ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
  17. 6.3. Колектив та його роль у виправленні засуджених до позбавлення волі
  18. РОЗДІЛ 6 СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВИПРАВЛЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
  19. Статья 5.26. Нарушение законодательства о свободе совести, свободе вероисповедания и о религиозных объединениях Комментарий к статье 5.26
  20. Думается, что поскольку в демократических государствах признается и гарантируется свобода информации и свобода слова