<<
>>

Об’єктні функції Української держави: теоретико-правовий зміст

Загальновизнаним критерієм істинності будь-яких теоретичних положень є практика, тому важливо приділити увагу і внутрішній скла­довій функцій держави, тобто їх змісту.

Перш ніж звернутися до питання про зміст функцій держави, необ­хідно розкрити етимологічний аспект самого поняття «зміст».

У філо­софії «зміст» і «форма» - це категорії, що традиційно використовують­ся для характеристики взаємозв'язку двох сторін природної і соціальної реальності: певним чином впорядкованої сукупності елементів і про­цесів. що утворюють предмет або явище (тобто «зміст»), та способу існування й вираження цього «змісту», його різноманітних модифікацій (тобто «форма») [633, с. 434-435; 523, с. 963-964]. «Зміст - є «що» в «як» форми, є тим, що наповнює форму і з чого вона складається» [634, с. 422]; це «те, що є, знаходиться в чомусь» [635, с. 645]. Зверне­мося безпосередньо до значення терміна «зміст функцій держави».

Безперечно, діяльність держави носить відносно єдиний характер. Але ж виділяються окремі напрями і види діяльності, внаслідок чого розрізняють види дій з наповнення їх реальним змістом. Звідси кожна функція має свій специфічний зміст.

У зарубіжній і вітчизняній юридичній літераіурі існує два основних підходи щодо значення терміна «зміст функцій держави». Прихильни­ки першого, традиційного, найбільш поширеного вважають: «зміст показує, що робить держава, чим займаються органи державної влади, які питання вони вирішують» [636, с. 23]. Під змістом функцій також розуміють конкретні справи, дії держави (через державні органи) з ре­алізації цих функцій [637, с. 56].

З точки зору другого, нетрадиційного підходу до цієї проблеми, запропонованого А. Венгеровим та М. Рассоловим, зміст функцій дер­жави складається з елементів, що утворюють загальносоціальний, класовий і національний їх зміст. Загальносоціальний зміст функцій пов'язаний із забезпеченням існування і добробуту всього суспільства (забезпечення національної безпеки, ліквідації наслідків стихійних лих і екологічних катастроф, реалізації соціальних програм тощо). Класовий зміст функцій держави - це придушення панівним класом своїх проти­вників за допомогою каральних органів держави (неекономічний примус), а також економічними методами: система податків, зборів; участь дер­жави у грошовій системі (наприклад, емісії та ін.). Національний зміст функцій держави, на думку науковців, - це характеристика, яка пов'язана з діяльністю держави, що спрямована на збереження і розвиток націо­нальної культури, мови, традицій, існування і відтворення етносу [100, с. 173; 585, с. 102]. Такий підхід є раціональним, але носить певною мірою умовний, неоднозначний характер, оскільки його застосування на практиці викликає багато запитань.

Після розпаду колишнього СРСР і відмови від радянської концепції держави (диктатура пролетаріату) в Україні практично не створено науково обґрунтованої теорії функцій держави, в тому числі системного, ґрунтовного аналізу змісту функцій сучасної Української держави.

Спробуємо провести аналіз змісту об'єктних функцій Української держави в сучасних умовах. Ця проблема актуалізується внаслідок від­сутності фундаментальних досліджень внутрішньої складової функцій держави у трансформаційний період.

Перехідний етап чітко позначився й на функціонуванні Української держави. Це виражається насамперед у трансформації змісту її функцій, у якому зростає значимість загальносоціальних, загальнодемократичних і гуманістичних засад.

Функції держави - це явища відносно стабільні, однак вони та ме­ханізм їх реалізації не є незмінними. Незважаючи на повільний рух реформ в Україні, вони безперервно розвиваються та вдосконалюються в ході їх здійснення, як зауважує Г. Падалко [638, с. 134]. Еволюціону­ючи, внутрішні та зовнішні функції держави перебувають у постійній взаємодії, яка здійснюється в межах єдиної функціональної діяльності сучасної держави як у «традиційних» сферах суспільного життя: по­літичній, економічній, соціальній, культурній, так і в «новоявлених» галузях, обумовлених глобальними проблемами сучасності: екологічній, демографічній сферах, у галузі утворення й використання ядерної, ін­формаційної технологій та в інших глобальних державних сферах ді­яльності [638, с. 135].

Виходячи зі змісту наукової класифікації функцій держави за таким критерієм, як сфери внутрішньої діяльності держави, їх можна поді­лити на політичну, економічну, соціальну, екологічну, культурну.

Політична функція Української держави.

Потреба у здійсненні глибоких реформаційних перетворень в по­літичній сфері, створення сучасної політичної системи змушують пере­глянути підходи до теоретико-методологічного узагальнення ефектив­ної реалізації політичної функції держави. Розробка її продуктивної наукової моделі сьогодні є важливим завданням, здійснення якого за­безпечує успішність розбудови демократичної, правової та соціальної держави на практиці.

Виконуючи політичну функцію, сучасна держава має виступати у ролі арбітра в конфлікті інтересів різних соціальних груп і прошарків суспільства, забезпечувати ефективну реалізацію та захист прав люди­ни, інтересів меншості в ім’я загального блага [371, с. 103].

Політична функція держави в юридичній, політологічній та філо­софській науковій літературі досліджена досить поверхово. Ця ситуація пояснюється тим, що за радянських часів політична функція взагалі не виокремлювалася як самостійна функція держави, а на сучасному ета­пі розвитку науки відсутні монографічні дослідження та дисертації, присвячені проблемам функціонування держави в політичній сфері (зокрема, науково обґрунтованим визначенню поняття, змісту, призна­чення, напрямів, форм і методів реалізації, місця та ролі політичної функції в системі функцій держави).

Тривалий час у радянській юридичній науці політична сфера ді­яльності держави пов'язувалася з «правоохоронною функцією» [617, с. 60-61].

Політична функція держави, зазначав М. Медведев, - це діяльність, спрямована на збереження й зміцнення економічного ладу, що відпо­відає інтересам пануючого класу, є його змістом як частини надбудови [639, с. 216]. У роботах радянських вчених В. Тененбаума, О. Лєпьош- кіна, В. Коженевського та інших цей напрям діяльності держави мав назву «функція охорони соціалістичної власності, прав та законних інтересів радянських громадян, правопорядку» [131, с. 141-145; 563, с. 27; 618, с. 22]. Як стверджу ють сучасні дослідники, держава тим самим відсторонювалась від вироблення внутрішньої і зовнішньої політики, від творчої, позитивної діяльності. їй відводилась у політиці переважно роль охоронця державного і суспільного ладу та інших інститутів [482, с. 84].

На сучасному етапі розвитку тематична актуалізація проблем функ­ціонування держави в політичній сфері набуває як теоретичного, так і практичного значення. Причому забезпечення ефективної реалізації політичної функції держави, її практичне втілення необхідно пов'язувати із створенням теоретичного і методологічного потенціалу для глибокого та всебічного розуміння процесів, що відбуваються в політичній сфері.

Сьогодні серед науковців немає єдності щодо визначення поняття, сутності, напрямів, форм та методів здійснення політичної функції держави. Більшість аспектів цієї проблематики досліджені фрагментар­но, залишаються остаточно не вирішеними та дискусійними, тому по­требують наукового забезпечення та обґрунтування.

Вихідною категорією у дослідженні політичної функції держави є категорія «політика». Тому розробка теоретичної моделі політичної функції держави потребує визначення змісту терміна «політика», його етимологічного походження та спорідненості з іншими поняттями. По­няття політики має відповідати чітким критеріям наукового підходу до проблематики політичної сфери життєдіяльності суспільства.

Термін «політика» (грец. politika - державні та суспільні справи; polis - місто-держава) поширився під впливом трактату Аристотеля «Політика» [93, с. 6; 640, с. 35].

У словнику С. Ожегова подається розгалужене тлумачення терміна «політика». Це діяльність органів державної влади і державного управлін­ня, яка відбиває суспільний лад та економічну структуру країни, а також діяльність суспільних класів, партій та інших класових організацій, сус­пільних угруповань, що визначається їх інтересами та цілями; це питання і події суспільного, державного життя; це характер дій, які спрямовані на досягнення чого-небудь і визначають відносини з людьми [641, с. 552].

У Новому тлумачному словнику української мови термін «політика» визначається як цілі і завдання, що їх ставлять суспільні класи в бороть­бі за свої інтереси (методи і засоби досягнення цих цілей і завдань); загальний напрямок, характер діяльності держави, певного класу або політичної партії; напрямок діяльності держави або політичної партії у тій чи іншій галузі у певний період; події і питання внутрішньодер­жавного і міжнародного суспільного життя [642, с. 776]. У цьому ви­значенні в тому чи іншому аспекті враховані різні підходи до тлумачен­ня терміна «політика».

В енциклопедичній філософській літературі категорія «політика» визначається як сфера діяльності, пов'язана з розподілом та здійсненням влади як всередині держави, так і в міждержавних відносинах [643, с. 797]. Відповідно політика поділяється на внутрішню та зовнішню. Зовнішня політика визначається як діяльність держави у сфері міжнарод­них відносин, спрямована на вирішення зовнішньополітичних проблем. Внутрішня політика - це низка напрямів діяльності держави щодо ор­ганізації та регулювання суспільних відносин в економіці, соціальній і культурній сферах, в науці тощо. При цьому зовнішня політика є про­довженням внутрішньої, оскільки визначається цілями і завданнями внутрішнього розвитку.

В юридичній енциклопедії «політика» визначається як (грец. лоХт/а - державні чи суспільні справи) система цілей та засобів їх досягнення тієї чи іншої держави у сфері внутрішнього і зовнішнього життя [644, с. 629].

У конституційному праві термін «політика» - це діяльність з керів­ництва та управління суспільством на основі публічної влади [645, с. 356].

В економічній науці «політика» розуміється як діяльність класів, соціальних верств, груп та індивідів, пов'язана з визначенням і впливом на устрій державної влади, сутність і форми держави, виконувані нею завдання та функції, а також на відносини з іншими класами, націями, країнами з метою реалізації власних потреб та інтересів [646, с. 120].

У політології під терміном «політика» розкривається соціальна діяльність у політичній сфері суспільства, що спрямована головним чином на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади [647, с. 208]. Політологічний аспект визначення поняття «політика» повною мірою розкриває її природу, сутність та соціальне призначення.

У теорії державного управління Б. Курашвілі категорію «політика» характеризував як співробітництво або протиборство соціальних сил у суспільстві з приводу володіння державною владою та її використан­ня I486, с. 66].

З точки зору системної методології термін «політика» можна визна­чити як системне утворення, яке має певну структуру і виконує кон­кретні функції.

Тривалий час у вітчизняній політологічній та юридичній літературі пріоритетним було спрощене розуміння сутності політики та політич­них відносин, яке зводило їх лише до боротьби класів та панування класової волі. Така ситуація була обумовлена суб'єктивними та об’єктивними факторами, серед яких відзначають міфологізацію по­літичної ідеології, неструктурованість політичних інтересів, непрозо­рість політичного процесу тощо [648, с. 81].

У контексті проблематики громадянського суспільства О. Петришин пропонує розглядати політику як суспільну діяльність, зміст якої ста­новлять організація, регулювання та контроль відносин між людьми, соціальними групами з точки зору загальнозначущих для суспільства тенденцій [648, с. 81].

А. Селіванов акцентує увагу ще на одному важливому аспекті. Ви­робляючи політику, держава раніше спиралася лише на власні ресурси впливу і недооцінювала роль права як інформаційно-психологічного стимулу для розвитку. Багато хто з державних діячів тепер розуміє, що без прямого зв'язку політики і права не можна досягти прогресу, про що переконливо свідчить неефективний досвід останніх років [169, с. 3]. Отже, політика має властивість втілюватися у право, закони, що означає перетворення в життя функцій держави і досягнення необхідних для людей соціально-економічних результатів, стимулів для духовної та культурної діяльності.

У сучасних умовах набула поширення і наукового визнання думка, що до політики можуть бути віднесені не тільки явища, які створюють політичну сферу. За таких умов «політичне» у традиційному розумінні проявляється як інтегративна якість.

Існує багато різновидів політики: адміністративна, альтернативна, аграрна, державна, церковна, ядерна та ін. [649, с. 229-231]. Найбільш узагальненим підходом є розуміння державної політики як політики, що здійснюється державою в особі державних органів і виражає інтерес до­мінуючої частини населення та висловлює загальний або інтегрований інтерес. При цьому основою державної політики мають бути стратегічні орієнтири [650, с. 53]. Отже, державна політика повинна бути оптималь­ним синтезом об’єктивних тенденцій суспільного розвитку та доміную­чих суб’єктивних поглядів людей про свої інтереси в ньому.

Політика держави має складний, системний характер і характеризує динаміку державної діяльності.

Політична сфера акумулює в собі все, що пов'язано з політикою, але визначальними серед них є види і форми відносин та політичної діяльності, організаційні структури, політичні цінності й політичні та правові форми, що є основою політичного функціонування суспільства. Найбільш повно політична сфера виражається через політичне життя суспільства.

Політичне життя в політології розуміють як частину суспільного життя, що пов’язана з конкретно історичною, свідомою та цілеспрямо­ваною політичною діяльністю людей, їхніх політичних структур щодо виявлення і реалізації соціально-політичних інтересів та потреб у про­цесі формування і здійснення політичної влади в суспільстві.

Особливою рисою політичного життя, акцентує увагу А. Демидов, є те, що воно може бути розкладене на частини, зведене до відмежуван- ня від інших елементів; кожен його прояв у тій чи іншій мірі містить усі інші феномени, підтримується за рахунок їх присутності і взаємодії [651, с. 157]. Науковець розглядає політичне життя з точки зору структурно-функціонального підходу. Б. Краснов, використовуючи широкий підхід, визначає політичне життя як сукупну діяльність інди­відів, соціальних груп, класів та інших спільностей, через яку відбува­ється формування, функціонування та перетворення політичної систе­ми суспільства з метою організації використання політичної влади для реалізації своїх інтересів [652, с. 12]. Дослідник розглядає політичне життя через інтереси особистості, соціальних груп, націй, народностей, а також інших суб’єктів політики, активна діяльність яких впливає на хід суспільного розвитку. Слід зауважити, що багато конституційних положень щодо політичного життя ще не реалізовано. Це і розмежуван­ня функцій гілок влади, і реальна багатопартійність, і демократія, і по­літична та правова захищеність тощо. Як зазначає М. Михальченко, сьогодні не час грати в моделі «ідеального суспільства» - доцільно зо­середити увагу на тих фундаментальних позиціях, які дозволять вбе­регтися від колапсу, а згодом, закріпивши суспільно-політичну стабіль­ність, перейти до з'ясування глибинних параметрів світовідчуття та світоперетворення [653, с. 298]. Саме тому актуальну проблему полі­тичних цінностей не можна розглядати абстрактно й сепаратно, поза економічним, соціальним та іншими контекстами.

Важливою умовою при цьому є розуміння того, що політична ді­яльність відіграє важливу роль у життєдіяльності (функціонуванні) суспільства, вона є основою для встановлення зв'язків, відносин між різноманітними суб’єктами політики (державою, народом, нацією, суспільством, соціальними гру пами, індивідами тощо). Виходячи із зазначеного, політична діяльність - це вид суспільної діяльності суб'єктів політики у сфері політшіного життя, що ґрунту ється на вра­хуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі й здійснюєть­ся з метою досягнення політичних цілей.

Крім того, необхідно зауважити, що політична діяльність віддзер­калює систему політико-владних відносин, які існують у суспільстві, функціонує і взаємодіє з іншими сферами суспільного життя. Важливим моментом є те, зазначає В. Співак, що саме політична діяльність є осно­вою для суспільних перетворень [654, с. 630-631].

Отже, політична сфера є сферою суспільного буття, що охоплює всі прояви й реалії функціонування політичного життя, яке має власну структуру та специфіку.

У контексті цієї роботи необхідно розглянути наукові підходи ро­сійських та вітчизняних вчених до визначення поняття «політична функція держави» з метою надання йому авторської інтерпретації.

Сучасні наукові підходи щодо політичної функції держави умовно можна поділити на дві групи. До першої групи належать теоретичні погляди, згідно з якими політична функція держави взагалі не виокрем­люється як самостійна об’єктна функція, а напрями діяльності держави в політичній сфері досліджені в межах інших функцій. Друга група на­укових підходів ґрунтується на констатації факту наявності політичної функції держави як відносно самостійної в системі об'єктних функцій і розумінні того, що її наукове опрацювання знаходиться на початковій стадії.

Виділення політичної функції як відносно самостійної в системі об’єктних функцій держави обумовлюється місцем держави в полі­тичній системі суспільства. Держава і державна влада сприяють кон­солідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, тра­дицій і культури. Реалізуючи зовнішню і внутрішню політику, держа­ва і державна влада виступають від імені всього суспільства і народу, забезпечують і захищають права своїх громадян, а також інших осіб, які перебувають на її території. Держава здатна задовольняти загаль­нолюдські потреби, має спеціальний апарат, що забезпечує виконання державних функцій. Крім того, держава може встановлювати правила поведінки, тобто формально обов'язкові для всіх правові норми, за допомогою яких регулювати суспільні відносини тощо [284, с. 309- 310; 655, с. 40].

В. Чиркін стверджує, що політична функція пов'язана перш за все з регулюванням політичних відносин соціальних та інших груп насе­лення. політичних партій та інших об’єднань, встановленням певних правил «політичної гри» (недопущення насильницьких дій, заборона створення таємних та озброєних об’єднань, правил проведення полі­тичних демонстрацій, встановлення порядку проведення виборів дер­жавних органів і референдуму, реалізації політичних прав громадян тощо) [24, с. 202-201]. Аналіз цієї позиції дозволяє вважати, що полі­тична функція врешті-решт переслідує мету змагальності для участі у здійсненні державної влади та впливу на неї.

В. Лазарев також вважає політичну7 сферу однією з основних сфер діяльності держави. Науковець визначає політичну функцію держави як забезпечення державної та суспільної безпеки, соціальної і націо­нальної згоди, придушення опору протиборчих сил, охорони суверені­тету держави від зовнішніх посягань тощо [656, с. 283]. У такому кон­тексті зміст політичної функції держави полягає у створенні сприятли­вих умов для охорони державного ладу, правопорядку тощо. Вище­зазначений підхід обмежується правоохоронним напрямом діяльності держави і майже не пов'язаний з виробленням, здійсненням та гаран­туванням внутрішньої і зовнішньої політики.

О. Скакун характеризує політичну7 функцію як вироблення внутріш­ньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, за­безпечення народовладдя [106, с. 47]. С. Лисенков та В. Сухонос також підтримують цю позицію [138. с. 105; 99, с. 178].

У свою чергу, О. Зайчук визначає політичну функцію держави як забезпечення державної і громадської безпеки, соціальної та національ­ної злагоди, охорону су веренітету держави від зовнішніх посягань тощо [275, с. 73].

Політична функція держави, наголошує В. Ткаченко, забезпечує реалізацію волевиявлення народу шляхом прийняття відповідних за­конів та інших державних рішень, реалізацію прав громадян на участь у формуванні державної влади і прийнятих нею рішень. Вона спрямо­вана на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демокра­тичного громадянського суспільства [569, с. 74-75]. Науковець здійснює розширене тлумачення змісту політичної функції держави і відзначає, що функція з охорони прав і свобод людини та громадянина є її продов­женням. Зокрема, він наголошує, що в її основі лежить політика визна­ння людини найвищою соціальною цінністю, невідчужуваності та не­порушності її основних конституційних прав і свобод.

В. Котюк вважає, що змістом внутрішніх функцій у політичній сфері є: 1) охорона і захист конституційного ладу, законності й право­порядку; 2) створення умов та інститутів для розвитку народовладдя, для функціонування безпосередньої та представницької демократії, для вільного волевиявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства; 3) забезпечення умов для розвитку і функціонування по­літичної системи суспільства; 4) забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної нації - національних меншин, а в цілому - усіх націй [284, с. 295-296]. В. Сердюк також підтримує цей підхід [505, с. 23].

Виходячи з вищезазначеного, певні позитивні зрушення в дослі­дженні політичної функції почали відбуватися з появою дисертацій, присвячених проблемам функціонування сучасної держави. Але кон­цептуального узагальнення та ґрунтовного аналізу цієї функції все ж таки не здійснено, тому що її зміст та призначення розкривалися лише в межах характеристики інших об'єктних функцій держави [620; 657; 658; 659].

Так, П. Онопенко характеризує політичну функцію як напрями діяль­ності держави з вирішення політичних потреб суспільного життя за допомогою політичної системи, що передбачає участь держави в її створенні, організації функціонування, охороні [658, с. 23]. Політична функція держави, на думку П. Онопенка, тісно взаємопов'язана з інши­ми функціями (економічною, соціальною, екологічною), тому що здій­снення однієї функції зумовлює дію іншої і навпаки. Слід зазначити, що автор визначає групу потреб Української держави, які є основою формування її політичної функції. Зокрема, це: наявність демократич­ної виборчої системи; реальна участь народу в управлінні державою; наявність демократичного державного механізму; зв'язаність правом діяльності держави та її органів; наявність багатоманітності в політиці й ідеології; наявність у діяльності державних органів пріоритету прав і свобод особи; існування стратегії і тактики суспільно-політичного розвитку- тощо [658, с. 31-32]. Дослідник вважає, що саме ці потреби визначають зміст політичної функції Української держави.

До того ж П. Онопенко пропонує виокремлювати внутрішні орга­нізаційні політичні функції держави (забезпечення суверенітету народу, суспільної консолідації тощо), внутрішні охоронні політичні функції держави (захист державного суверенітету, територіальної цілісності, забезпечення інформаційної безпеки і правопорядку тощо), зовнішні організаційні політичні функції держави (участь в організації міжна­родного правопорядку) та зовнішні охоронні політичні функції (забез­печення обороноздатності держави, участь у підтримці міжнародного правопорядку) [658, с. 37-50]. Такий підхід не отримав належної під­тримки в юридичній науці, тому потребує подальшого наукового опра­цювання. важливою умовою при цьому є його обґрунтованість та яс­ність класифікаційних критеріїв.

О. Варич називає політичну функцію держави функцією безпеки і вважає, що її змістом є забезпечення державної або суспільної без­пеки, соціального та національного благополуччя, охорона сувереніте­ту держави від зовнішніх посягань [620, с. 38]. Назва та запропоноване визначення поняття досліджуваної функції свідчать про прихильність автора до правоохоронного аспекту її змісту.

У науці державного управління політичну сферу діяльності держа­ви називають особливою. Діяльність держави в зазначеному напрямі реалізується у формі державного управління шляхом здійснення політико-адміністративних функцій, таких, як: оборона країни; націо­нальна безпека; охорона кордонів та митниця; зовнішня політика; за­безпечення правопорядку; політика в інформаційній сфері [188, с. 212]. Г. Атаманчук та О. Оболенський вважають, що політична функція - це функція забезпечення цілісності того суспільства, формою якого ви­ступає конкретна держава [650, с. 48; 31, с. 418]. Автори виходять з того, що кінцевою метою політики в об'єктивному сенсі є створення умов для стабільного та гармонійного розвитку суспільства. Н. Нижник, В. Лемак характеризують політичну функцію Української держави як діяльність, спрямовану на реформування самої державної влади, її органів, інших інституцій демократичної політичної системи [364, с. 82-83]. Розкриваючи зміст політичної функції держави, вони акцен­тують увагу на незавершеності політичної реформи в Україні (законо­давча невизначеність статусу цілого ряду органів державної влади, повільне становлення багатопартійної системи, яка ефективно сприяла б зміцненню демократичної системи тощо).

У політології досліджувану функцію держави здебільшого пов'язують із здійсненням політичної влади. Так, П. Шляхтун вважає, що політична функція держави містить визначення програмно стратегічних цілей і за­вдань розвитку суспільства, забезпечення функціонування політичної системи, політичної стабільності, підтримання відносин з політичними партіями, громадсько-політичними організаціями тощо [660, с. 256].

М. Панов, Л. Герасіна конкретизують це визначення і зауважують, що політична функція - це найважливіша функція держави, що забез­печує політичну стабільність, здійснення владних повноважень, ви­роблення політичного курсу, який би поділяли якнайширші верстви суспільства [661, с. 105]. Такий підхід базується на тому, що змістом цієї функції є упорядкування відносин у політичній сфері суспільства і створення сприятливих умов для ефективної життєдіяльності політич­ної системи та її елементів.

Найбільш розгалужено політичну функцію держави досліджує російський науковець Л. Морозова. Зокрема, характеризуючи політич­ну функцію держави, вона зауважує, що всі функції держави мають політичний характер, однак у сфері політичних відносин діє ціла сис­тема політичних інститутів, установ, державних та інших органів, через які здійснюється безпосередній вплив державної влади, у тому числі забезпечення народовладдя [371, с. 102]. Мова йде про представницькі органи, що обираються народом й уповноважені від його імені здій­снювати державну владу в країні. Заслуговує на увагу й те, що змістом політичної функції в демократичному суспільстві автор вважає не тіль­ки формування органів держави, участь у вирішенні державних питань, але й можливість контролювати функціонування державної влади та реалізацію прийнятих рішень, тобто забезпечення народовладдя. Ви­ходячи з цього Л. Морозова зазначає, що функція держави в політичній сфері своєю стратегічною спрямованістю має створення демократич­ного суспільства [371, с. 103].

Крім форму вання органів держави, участі у вирішенні державних питань, здійснення народовладдя пов'язано з реалізацією волевиявлен­ня народу у формі законотворчості та інших державних рішеннях; за­безпеченням державного суверенітету; створенням відповідних умов для самоорганізації й самоврядування народу з метою формування демократичного громадянського суспільства; офіційним представниц­твом суспільства, оскільки функція забезпечення народовладдя - це правові відносини між державою й суспільством, залежність держави від суспільства та відповідальність перед ним; забезпечення збалансо­ваності відносин людини та держави; захист конституційного ладу спеціальними органами (Конституційний Суд України та ін.), а також безпосередньо народом, якому належить виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні.

Виходячи з наведених наукових визначень поняття «політична функція держави», можна стверджувати, що сьогодні продовжує до­мінувати термінологічна неточність, відсутність ґрунтовних досліджень та єдності поглядів щодо назви, змісту та основних її напрямів.

Тому результатом нашого дослідження політичної функції держави в історичному, юридичному, етимологічному, аксіологічному та онто­логічному вимірах є спроба дати власну інтерпретацію цій пробле­матиці.

Аналізуючи зміст політичної функції держави, варто акцентувати увагу на тому, що однією з цілей політико-правової трансформації України, інших пострадянських держав є становлення правової держа­ви і громадянського суспільства. Справжня демократія припускає їх розмежування, при якому існують ефективні механізми впливу грома­дян на державні структури.

Важливо враховувати, що легітимація як процес визнання влади справедливою є колективним актом, який безпосередньо пов'язаний із народним волевиявленням. Важливим аспектом цього процесу є фор­малізація волі народу, надання їй загальнообов'язковості, це стосуєть­ся і важливих політичних рішень державної влади, які набувають легі- тимності лише за умови, якщо громадяни беруть безпосередню участь в їх прийнятті [662, с. 233; 663, с. 227]. Іншими словами, легітимація є постійним процесом народовладдя, який не завершується на стадії делегування владних повноважень, а передбачає право і можливість громадян брати безпосередню участь у прийнятті важливих правових та політичних рішень, а також контролювати процедуру реалізації прий­нятих рішень.

Однією з основних функцій громадянського суспільства у сфері реалізації політичної влади є створення організаційно-правового меха­нізму постійної участі народу, громадських об’єднань та інших колек­тивів громадян в управлінні справами держави і суспільства, вплив на організацію та формування державного апарату, контроль за його ді­яльністю [302, с. 37-38]. У результаті взаємодія громадянського сус­пільства і державної влади, здійснювана шляхом політичної участі, забезпечує задіяння такої важливої функції, як виявлення, формування та реалізація суспільного інтересу.

Коментуючи наведене положення, важливо зауважити, що у сферу політики спрямовуються зусилля не всього громадянського суспільства: одні суб'єкти включаються у сферу політики; інші - активно, але не завжди; решта ж - епізодично (виключенням є референдум, коли шля­хом всенародного голосування громадянське суспільство безпосередньо входить у сферу політики).

Така постановка питання дає підстави говорити про актуалізацію концепції відкритої держави, яка ґрунтується на механізмах демокра­тичної взаємодії держави і суспільства, де контрагентом держави має бути дієве плюралістичне суспільство [65, с. 44].

На сьогодні концепція «відкритої держави» в аспекті народовладдя є майже недослідженою [283]. Глибоке та всебічне розуміння змісту політичної функції актуалізує проблему держави не тільки як правової і демократичної, а й як відкритої, де гласність роботи державних орга­нів має бути піднесена до рангу державної політики і конституційного принципу. Як справедливо наголошує О. Тодика, це має істотне зна­чення для розвитку на пострадянському просторі інститу тів народо­владдя [65, с. 46].

Якщо виходити з того, що відкрите суспільство - це передумова відкритої держави, то саме концепція «відкритого суспільства» є спро­бою нового підходу до проблем державного ладу, вона поєднує елемен­ти як традиційного нормативізму й інституціоналізму, так і політико- соціологічного підходу. Ця концепція визначається як продуктивна і у сфері здійснення народовладдя.

Становлення реального народовладдя в Україні безпосередньо за­лежить від ефективності боротьби з політичною корупцією, особливо зі специфічним її видом - електоральною корупцією. Нині політична корупція в Україні є реальним, сильно діючим чинником, який підриває основні принципи демократії, довіру до інститутів державної влади, перешкоджає консолідації соціуму.

Як зауважує О. Тодика, проблема корупції грунтовно досліджу ється в юридичній літературі, але питання політичної корупції тільки починає розглядатися [664, с. 86-87; 665; 666; 667, с. 81-83]. Політична корупція (деякі науковці називають її електоральною) як нау кова проблема є бага­топлановою і багаторівневою. Розв'язання цієї досить суттєвої та акту­альної проблеми сприяє ефективності реалізації політичної функції України особливо на перехідному етапі суспільного розвитку.

Досліджуючи зміст політичної функції держави на сучасному етапі розвитку, слід зазначити, що політична корупція негативно впливає не тільки на державний лад країни, а й на політико-правову активність громадян, легітимність державної влади, її авторитет, динаміку еконо­мічних процесів, дискредитує конституційну, політичну та інші рефор­ми, наслідком чого є згортання демократичних процесів, стагнація суспільства. Саме тому чинником забезпечення конституційного ладу, реальності народовладдя є боротьба з політичною корупцією. Широко- масштабність політичної корупції є ознакою слабкості держави і тако­го функціонування державного механізму, коли політичні та економіч­ні питання вирішуються неправовими засобами.

Важливим аспектом політичної функції сучасної держави є те, що сьогодні основним каналом зв'язку громадянського суспільства і дер­жави є політичні партії як його важливий елемент.

Проголошення політичної багатоманітності є однією із засад кон­ституційного ладу (ст. 15 Конституції України) і означає визнання ак­тивної ролі політичних партій у суспільстві, коли загальні напрями соціального розвитку акумулюються і формуються передусім у пло­щині інтересів громадянського суспільства на засадах вільної конку­ренції політичних поглядів та програм [668, с. 11].

Як вважається, розвинута багатопартійність сприяє чіткому вира­женню інтересів народу і формуванню політичної волі. Політичні партії виступають своєрідною «перехідною ланкою» від потреб і інте­ресів громадянського суспільства, які набувають значення політичних пріоритетів, до власне організації та здійснення державної влади [648, с. 80]. Тобто, іншими словами, з одного боку, діяльність політичних партій заглиблена у сферу громадянського суспільства (оскільки вони акумулюють політичні настрої та сподівання населення), а з іншого - функціонування партій спрямовано на отримання державної влади і важелів управління в загальнонаціональному масштабі для здійснен­ня політичних настанов та програм, що є змістом та сенсом існування політичної системи.

Отже, визначаючи зміст політичної функції, можна наголосити, що політичні партії є не тільки сегментом громадянського суспільства, а й частиною держави тією мірою, у якій їхні представники через систему виборів та інші легітимні процедури стають членами законодавчих і виконавчих органів влади [283, с. 173].

Оскільки політичні партії, з одного боку, за своєю природою на­лежать до інституцій громадянського суспільства, а з іншого - покли­кані формувати політичні інтереси, впливати на розробку та здійснен­ня державної політики, обгрунтованою є їх кваліфікація як необхідної з'єднуючої ланки між громадянським суспільством, у якому формують­ся політичні інтереси, та політичною системою, основою якої є процес функціонування державної влади [19, с. 158; 669]. У структурі сучас­ного демократичного суспільства роль політичних партій полягає в тому, що вони являють собою первинні політичні інститути, виступають своєрідними посередниками між народом, який реалізує за їх допомо­гою повноваження єдиного джерела влади, і державою як спеціально створеним та відносно відокремленим інститутом публічної влади та управління в загальнонаціональному масштабі [670].

Наукового узагальнення та аналізу в межах дослідження політичної функції потребують теоретичні та практичні проблеми формування та реалізації державної політики. В юридичній літературі існує думка, що характеристика функцій держави як основних напрямів її діяльності недостатня, що під функціями варто розуміти й форми та зміст цієї ді­яльності. Таке трактування означає перехід від поняття «функція дер­жави» до поняття «державна політика».

Конкретно-історичною метою державної політики є найвище сус­пільне благо, яке визначається й оцінюється як таке через призму за­гальних інтересів владарюючих сил, а також цілей, функцій і компетен­ції держави як форми, зокрема, організації державної влади. Виходячи з цієї тези, державна політика формується, юридично закріплюється і реалізується державними органами.

Теоретичні питання аналізу змісту поняття «державна політика» набувають важливого практичного значення, оскільки процес рефор­мування державного ладу в сучасній Україні передбачає обов'язкові зміни в політичній системі. Досліджуючи основні концепту альні під­ходи до визначення змісту терміна «державна політика», О. Скрипнюк вважає, що аналіз джерельної бази з визначеної проблематики свідчить про незначну кількість праць, присвячених проблемам сутнісного до­слідження цього феномену [671, с. 3]. Напрацювання у сфері державної політики здебільшого здійснені вченими-управлінцями або політоло­гами, які працюють поза юридичною галуззю [672; 673; 674; 675].

Наукові дослідження проблем державної політики, незважаючи на велику кількість наукових праць, у тому числі дисертаційного та моно­графічного характеру, свідчать, що сьогодні в Україні ще не склалася система кваліфікованого аналізу сутності та змісту державної політики, механізмів її впровадження як за відсутністю відповідних теоретико- методологічних напрацювань, так і за нестачею методик, обмеженої кількості ґрунтовної наукової й навчально-методичної літератури та відсутності відповідно підготовлених фахівців [574, с. 90]. Від розв'язання цього складного завдання залежить результат політичних перетворень в українському суспільстві, ефективність функціонування держави в політичній сфері. Саме тому сьогодні, в умовах реформу­вання політичної та інших сфер суспільного життя, відчувається гос­трий дефіцит досліджень щодо концептуалізації теоретико-правових засад політичної функції Української держави.

Процес функціонування політичних відносин спрямований, як за­значає В. Селіванов, на відстоювання і зміцнення певних соціально- класових позицій, на утримання або здобування й організацію держав­ної влади. Виходячи з такого твердження, політика за своєю суттю - явище завжди публічне, оскільки пов'язана з відносинами між великою кількістю людей, їх цілеспрямованою поведінкою, необхідністю забез­печення в суспільстві порядку і свободи [676, с. 18]. В. Селіванов до­сліджує політику як певну об'єктивну функцію взаємодіючих між собою соціально активних громадян, яка в реальності виявляється у формі їх колективно організованої діяльності. Державна політика, на його дум­ку, покликана об'єктивно відігравати в державно-організованому сус­пільстві інтегруючу роль, виконуючи певні завдання стимулювання людської поведінки і спрямування суспільних ресурсів (на основі прин­ципів субординації і координації).

Зміст терміна «державна політика» розкривається не лише через напрями діяльності держави та її інститутів. Вона, як зауважує Ю. Обо­ротов, включає способи організації суспільно-політичного життя: узго­дження інтересів, подолання конфліктів та криз, реалізацію спільного інтересу, а також виступає як діяльність еліт та лідерів, яка здійснюєть­ся за допомогою інститутів держави [367, с. 62-63].

Виходячи з вищезазначеного, доцільно при дослідженні об'єктних функцій сучасної держави проаналізувати основні аспекти державної політики в політичній сфері. Адже вирішення завдань щодо формуван­ня демократичного державного ладу неможливе без чіткої, гнучкої і виваженої державної політики у визначеній сфері. Тому, як зазначає О. Лощихін, на цій основі об'єктивно постає проблема створення ме­ханізмів досягнення політичної стабільності, консенсусу інтересів різних інституцій та суб'єктів політичної влади у процесі прийняття політичних рішень, обґрунтування значущості існування демократич­ного державного ладу, забезпечення його захищеності від зовнішніх та внутрішніх загроз [574, с. 89-90].

Отже, практика державної політики конкретно-історичного суспіль­ства як особливої складової соціальної реальності органічно і постійно має бути взаємопов’язаною з пізнавально-теоретичною діяльністю, щоб через певні наукові знання зворотно впливати як на соціальну практику взагалі, так і на певні відносини в окремих сферах (у тому числі полі­тичній) життєдіяльності суспільства зокрема [677].

Важливо підкреслити, що державна політика відіграє важливу роль у суспільному житті. Саме вона має на меті виявляти проблеми розви­тку суспільства, аналізувати їх, встановлювати причини виникнення, розуміти складність, суперечливий характер і знаходити шляхи їх розв’язання. У сфері державної політики приймаються відповідні державно-політичні рішення, спрямовані на розв’язання певної про­блеми, яка виникає в тому чи іншому напрямі суспільного життя (у тому числі в політичному), розробляються відповідні програми та інстру­менти їх реалізації.

У вітчизняній юридичній науці В. Цветков вперше вийшов за вузь­кі межі аналізу виключно процесуальних аспектів державного управ­ління і визначив державну політику як специфічну форму політико- управлінської діяльності держави, яка має свої закономірності, складну внутрішню структуру і відіграє важливу роль у формуванні та розвитку суспільних відносин [678]. Ю. Шемшученко зауважує, що державна політика є родовим явищем і поняттям відносно всіх інших видів по­літики в різноманітних сферах державної діяльності, без наукового з’ясування сутності якої неможливо нині цивілізовано і гарантовано реалізувати цілі демократичного розвитку українського суспільства [679, с. 14]. В. Романов, О. Рудік, Т. Брус характеризують державну політику як відносно стабільну, організовану та цілеспрямовану діяль­ність уряду стосовно певної проблеми або предмета розгляду, яка здійснюється ним безпосередньо або опосередковано через уповнова­жених агентів і впливає на життя суспільства [673, с. 31-32]. Схоже визначення дає Л. Пал і визначає державну політику як дії державних органів (уряду) з метою розв’язання певних суспільних проблем [680, с. 36-37]. Такий підхід пов’язаний із сутнісним аспектом реалізації державної політики, яка аналізується як процес вирішення суспільних і державних проблем.

У свою чергу, В. Тертичка, оптимальним вважає наступне визначен­ня державної політики: це відносно стабільна організована й цілеспря­мована діяльність (бездіяльність) державних інституцій, здійснювана ними безпосередньо чи опосередковано щодо певної проблеми або сукупності проблем, яка впливає на життя суспільства [674, с. 82]. Слід зауважити, що таке визначення дає загальне уявлення про державну політику.

О. Скрипнюк виокремлює ще один методологічний підхід до ана­лізу державної політики, який пов'язаний із визначенням її як процесу розроблення стратегічного курсу суспільства, основних напрямів роз­витку державної влади, а також способів реалізації її цілей та завдань [671, с. 6]. Специфічною властивістю цього підходу є те, що державна політика постає як складний процес, в якому можна виділити три ас­пекти (формування державної політики; прийняття стратегічних і оперативно-тактичних державно-політичних рішень; реалізація дер­жавної політики). До того ж на процес формування державної політики впливають не тільки органи державної влади, але й елементи грома­дянського суспільства. Тобто таке визначення державної політики включає в себе ще й діяльність громадянського суспільства.

В. Селіванов акцентує увагу на тому, що державна політика (внутріш­ня і зовнішня) виконує роль засобу, за допомогою якого в державно- упорядкованому суспільстві у формі розробленої державної діяльності мають співвідноситися об’єктивно обумовлені суспільними потребами та національними інтересами цілі забезпечення сталого розвитку сус­пільства і його наявні матеріальні та духовні можливості, суб’єктивні бажання й цілі владарюючих соціальних сил із реальними історичними умовами, визначатися основні напрями і завдання державної діяльності щодо забезпечення досягнення зазначених цілей [676, с. 15].

Діяльнісний аспект у визначенні державної політики є основним, і на думку О. Оболенського. Зокрема, він вважає, що державною по­літикою є діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, яка віддзеркалює суспільний устрій та економічну структуру держави, а також діяльність партій, суспільних організацій і об'єднань та визначається їх цілями й інтересами [31, с. 264]. У цьому контексті політична функція є однією з найважливіших функцій дер­жавної служби, через яку реалізується державна політика, вироблена Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міні­стрів України тощо. Державна служба покликана забезпечити стабіль­не державне управління та врівноважити дії різних політичних сил.

Виходячи з вищезазначеного, головною метою державної політики має бути об'єднання волі і дій багатьох людей щодо досягнення певних загальних цілей, сформульованих державою і обумовлених як публіч­ними потребами та інтересами суспільного розвитку, так і приватними потребами й інтересами людей, зокрема представників владарюючих сил [676, с. 18].

Отже, необхідно підкреслити важливу для нашого дослідження думку, що державна політика - це не випадкова, безсистемна поведінка учасників процесу політики, а цілеспрямована дія (бездія), що розро­бляється для досягнення поставленої мети. У такому контексті держав­на політика охоплює не окремі абстрактні рішення, а цілеспрямовані напрями або моделі дії державних інституцій і містить у собі як роз­робку політики, так і її впровадження.

На підставі комплексного аналізу різноманітних точок зору можна констатувати, що державна політика як важливий компонент життєдіяль­ності суспільства з великою кількістю вимірів і характеристик формує відповідну систему та механізми соціально орієнтованої держави. У зв’язку з цим актуалізується необхідність удосконалення процесу формування та здійснення її завдань й посилення регулятивного впливу на розвиток найважливіших сфер життєдіяльності сучасного суспільства, у тому числі у сфері політики. Такі завдання вимагають грунтовної наукової розробки концептуальних засад державної політики, поглибленого теоретико- методологічного аналізу політичної функції Української держави.

Підсумовуючи результати проведеного аналізу, можна зробити ви­сновок, що вирішення завдання щодо формування демократичного державного ладу неможливе без чіткої і виваженої державної політики, яка відіграє важливу роль у суспільно-політичному житті.

Зв’язок політичної функції держави і державної політики полягає в тому, що остання фіксує за допомогою юридичних актів державну волю щодо реалізації державної влади як в окремих сферах життєді­яльності суспільства (у тому числі політичній), так і в суспільстві в цілому.

Державна політика в політичній сфері має багатогранний характер, здійснюється за різними напрямами та характеризується полісуб’єкт- ністю. Така політика є важливим чинником досягнення суспільно- політичної злагоди, вироблення та прийняття адекватних й обгрунто­ваних політичних рішень, реалізації конституційно-правових засад демократичної, правової, соціальної держави та громадянського сус­пільства.

Підґрунтям для вироблення стратегічної державної політики, своє­часного виявлення, запобігання й нейтралізації реальних та потенційних загроз національним інтересам є реальна оцінка загального стану на­ціональної безпеки.

Відомо, що складовою будь-якої держави як суспільного утворення є забезпечення національної безпеки, яка покликана створити сприят­ливі умови для життя і продуктивної діяльності громадян, державних інститутів, захищати життєво важливі інтереси суспільства і держави від внутрішніх та зовнішніх загроз [681].

Реалізуючи політичну функцію, Українська держава постійно при­діляє значну увагу виробленню виваженої політики національної безпеки та напрацюванню ефективних механізмів її реалізації. Це, у свою чергу, вимагає всебічного поглибленого дослідження та вивчення як внутрішніх, так і зовнішніх політичних процесів, а також правового обґрунтування адекватних дій на загальнодержавному рів­ні, спроможних розв'язати потенційні й реальні загрози Українській державі.

Тому важливим напрямом державної діяльності в досліджуваній сфері є забезпечення національної безпеки.

Слід зауважити, що національна безпека як складна багатоаспектна категорія знаходить своє безпосереднє вираження в таких видах без­пеки, як: політична, воєнна, державна, економічна, інформаційна, еко­логічна, науково-технологічна, продовольча тощо [682, с. 760-761]. У межах дослідження політичної функції держави актуалізується по­літична безпека.

Аналіз наукових досліджень свідчить, що теоретичні розробки питань розбудови системи забезпечення державної безпеки було запо­чатковано ще у другій половині XX ст. Крім того, проблеми визначення понятійного апарату розглядаються і в роботах сучасних дослідників [683-687; 681; 688; 689; 690, с. 71].

Аналіз наукових здобутків, системного рівня у сфері забезпечення державної безпеки дозволяє виділити наступні об'єкти державної без­пеки: державний і суспільний лад, державну незалежність (державний суверенітет), територіальну цілісність, військовий (оборонний), еконо­мічний, науково-технічний потенціал, інформаційну сферу та державні таємниці України. Такий підхід, як зазначається в літературі, заслуговує на увагу і є актуальним у сучасних умовах.

Наступною складовою забезпечення державної безпеки є суб'єктний склад цієї діяльності. Важливо зауважити, що це питання має дискусій­ний характер. Вивчення сучасних теоретико-правових поглядів на цю проблематику дозволяє виділити такі суб’єкти: суспільство, державу в цілому та органи державної безпеки. Такий підхід свідчить про певне ототожнення поняття «державна безпека» з поняттям «національна безпека». Тому доцільно визнати, що забезпечення державної безпеки здійснюється системою державних органів та військових формувань за участю громадських організацій, громадян й інших суб'єктів.

Ця формула має загальний характер, пропонується у наукових пу­блікаціях як основа для подальшого опрацювання [690, с. 76].

У контексті ефективної реалізації політичної функції держави важ­ливо визначити теоретико-правові проблеми формування й подальшо­го розвитку системи забезпечення державної безпеки. До них належать наступні: розвиток та уніфікація понятійно-категоріального апарату у сфері державної безпеки та національної безпеки в цілому; визна­чення їх співвідношення; вивчення теоретико-правових проблем фор­мування та функціонування системи забезпечення державної безпеки України (комплексні наукові дослідження в цій сфері за часів незалеж­ності майже не здійснювалися); необхідність розвитку законодавства у сфері національної безпеки України взагалі та державної безпеки зокрема, яке має базуватися на належному науковому забезпеченні (результатах комплексних міжгалузевих досліджень).

Сьогодні в науковій літературі активно досліджуються питання за­безпечення політичної безпеки. Важливим є розуміння того, що будь-які обмеження можливостей держави як самостійного, суверенного і актив­ного суб'єкта внутрішньої і зовнішньої політики негативно впливати­муть на функції і подальший розвиток держави.

О. Данільян, О. Дзьобань, М. Панов вважають, що політична без­пека держави має два основних аспекти: внутрішній і зовнішній, які найтіснішим чином взаємопов'язані і в той же час мають свою специ­фіку. Так, внутрішню політичну безпеку держави вони визначають як такий стан її політичної системи, який забезпечує стабільний розвиток суспільства, відображає інтереси всіх його соціальних груп, сприяє консолідації нації і дозволяє ефективно вирішувати завдання економіч­ного, соціального і культурного розвитку [691, с. 23-24].

У цьому контексті адекватним відображенням загального розумін­ня політичної безпеки держави є побудова стратегії, тактики та багато- альтернативних технологій її забезпечення. Теоретичні положення мають бути закріплені у відповідних концепціях, доктринах та комп­лексних програмах. Наступним кроком має стати її практичний розви­ток відповідно до пріоритетних ціннісних настанов та потреб нації на конкретному історичному етапі.

Сьогодні взагалі недослідженою залишається проблема цілісності і повноти нормативно-правової регламентації політичної функції Укра­їнської держави.

Чітке окреслення конституційно-правової основи політичної функ­ції держави закладає фундамент для подальших плідних наукових роз­робок з цієї проблематики, результатом яких мають стати ґрунтовні, методологічно правильні висновки.

Правову основу політичної функції Української держави складають насамперед галузі публічного права: конституційне, адміністративне, кримінальне та ін. Основним джерелом публічного права і правової основи політичної функції є Конституція України. Вона визначає сис­тему конституційного ладу, правовий статус людини і громадянина, систему місцевого самоврядування, створює правову основу безпосе­реднього народовладдя, державної влади і місцевого самоврядування як форм політичної (публічної) влади [575, с. 11]. Конституція України встановлює, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливіши­ми функціями держави, справою всього Українського народу [49].

У чинній Конституції України політична функція держави детально регламентована й закріплена у статтях 1, 5, 6, 15, 36, 37, 38, 39,40 та ін.

Важливою складовою правової основи політичної функції держави є закони України: «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від З липня 1991 року [185], «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992 року [692], «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року [693], «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 1 грудня 1998 року [694], «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року [465], «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Укра­їні» від 17 квітня 1991 року [695], «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 року [463], «Про вибори депутатів Вер­ховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 року [696], «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 року [697], «Про Кабінет Міністрів України» від 21 грудня 2006 року [466] тощо. Парадоксальним явищем правової осно­ви політичної функції держави є те, що навіть передбачені Конститу­цією закони про органи державної влади та інші політичні інститути тривалий час не приймаються. Це стосується, зокрема, законів про адміністративно-територіальний устрій України, про Президента України та ін.

Важливу частину конституційно-правової основи політичної функції держави у сфері оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності складають закони Укра­їни «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 року [698]; «Про Збройні Сили України» від 6 грудня 1991 року [699]; «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року [700]; «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 року [701]; «Про Державну прикордонну службу України» від 3 квітня 2003 року [702]; «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 року [487] та ін.

Безперечно, що конституційно-правовою основою політичної функ­ції є також інші нормативно-правові акти як національного законодав­ства (зокрема, підзаконні акти), так і міжнародні акти, ратифіковані Верховною Радою України.

Аналіз конституційно-правових основ політичної функції Україн­ської держави дозволяє зробити висновок про те, що успішна реалізація державою цієї функції має бути забезпечена перш за все зміцненням її конституційно-правових основ. Це насамперед можливо за допомогою подальшого оновлення та кодифікації законодавства, приведення його в повну відповідність до Конституції України, уникнення прогалин у праві та зведення до мінімуму застосування аналогії права та аналогії закону. Позитивне значення для розвитку української державності має забезпечення адаптації внутрішнього законодавства України до законодавства Європейського Союзу з метою прискорення процесу євроінтеграції. Зміцнення конституційно-правових основ політичної функції Української держави має забезпечуватися проведенням збалан­сованої конституційної реформи, яка буде відповідати об'єктивному рівню розвитку суспільства.

Синтезуючи результати проведеного аналізу, можна зазначити, що в сучасній юридичній науці відсутнє комплексне ґрунтовне досліджен­ня політичної функції держави. Тому важливою умовою подальшого об’єктивного демократичного розвитку України в політичній сфері є визначення поняття політичної функції держави, її змісту, форм та методів здійснення. Вирішення цієї проблеми актуалізується у зв’язку з тим, що (як свідчить практика) у важливі доленосні моменти суспіль­ного життя вирішальна роль політичної діяльності держави може стати визначальною для подальшого економічного, соціального та культур­ного розвитку.

Результатом проведеного аналізу є такі висновки.

1. Політична функція держави є фундаментом створення сприятли­вих умов для визначення основних засад державної політики.

2. Державна політика впливає на всі явища і процеси, що відбува­ються в економічній, соціальній, духовно-культурній та інших сферах. Зв’язок політичної функції держави і державної політики полягає в тому, що остання фіксує за допомогою юридичних актів державну волю щодо реалізації державної влади як у окремих сферах життєдіяльності сус­пільства (у тому числі політичній), так і в суспільстві в цілому. Держав­на політика в політичній сфері має багатогранний характер, здійсню­ється за різними напрямами та характеризується полісуб’єктністю. Така політика є важливим чинником досягнення суспільно-політичної зла­годи, вироблення і прийняття адекватних й обгрунтованих політичних рішень, реалізації конституційно-правових засад демократичної, право­вої, соціальної держави та громадянського суспільства.

3. Політична функція держави відрізняється гнучкістю та динаміч­ністю щодо врегу лювання відносин, які виникають в економічній, со­ціальній, духовно-культурній та інших сферах суспільного життя і вза­ємодіють із політикою.

4. Зміст політичної функції доцільно досліджувати в тому числі і через концепцію «відкритої держави», у якій гласність роботи державних органів піднесена до рангу принципу та державної політики з метою забезпечення демократичності функціонування інстгпутів народовладдя.

5. Політична функція держави спрямована на забезпечення форму­вання демократичної правової держави із розвинутим громадянським суспільством. З точки зору сучасних підходів політика визначається як одна із найважливіших функцій громадянського суспільства, тому до­слідження проблематики громадянського суспільства завжди пов’язане з аналізом механізмів формування та здійснення політичних інтересів, впливу політичних партій на формування й здійснення державної вла­ди, місця держави в політичній системі.

6. Діяльність держави в політичній сфері є складною, багатогран­ною, за своєю суттю - ключовою, оскільки створює необхідні умови для ефективного виконання інших функцій. Виходячи із зазначеного, політична діяльність - це вид суспільної діяльності суб’єктів політики у сфері політичного життя, що ґрунтується на врахуванні політичних інтересів, мобілізації політичної волі й здійснюється з метою досягнен­ня політичних цілей. Політична функція держави дозволяє створити в суспільстві відповідні демократичні засади для розвитку інших на­прямів діяльності держави, створення демократичного громадянського суспільства.

7. Практична реалізація політичної функції держави має забезпечу­ватися зміцненням її конституційно-правових основ, шляхом оновлен­ня і кодифікації чинного законодавства, його адаптації до законодавства Європейського Союзу та проведенням збалансованих конституційної та політичної реформ.

На сучасному етапі розвитку Українська держава здійснює політич­ну функцію за такими напрямами: 1) розроблення стратегічного курсу суспільства, основних напрямів розвитку державної влади та способів реалізації її цілей і завдань; 2) демократичний процес формування ор­ганів державної влади, здійснення владних повноважень, забезпечення існування реального народовладдя та контроль процесу функціонуван­ня державної влади й реалізації прийнятих рішень; 3) забезпечення функціонування політичної системи, існування розвинутої багатопар­тійності, створення механізмів досягнення політичної стабільності, консенсусу інтересів різних інституцій та суб'єктів політичної влади як передумови формування громадянського суспільства; 4) діяльність, спрямована на реформування державної влади, її органів, інших інсти­туцій демократичної політичної системи; 5) забезпечення національної безпеки, захищеності державного ладу від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Отже, політична функція Української держави - це нормативно ви­значені напрями та види її діяльності з регулювання сфери політичних відносин, вироблення й реалізації внутрішньої і зовнішньої політики, створення умов та інститутів для розвитку народовладдя й політичної стабільності та забезпечення національної безпеки з метою формуван­ня громадянського суспільства.

У сучасних реаліях необхідно забезпечити домінування терміноло­гічної чіткості щодо поняття, змісту, правової основи, особливостей реалізації політичної функції держави, оскільки у процесі реформуван­ня навіть абстрактно-теоретичні питання політичної функції держави набувають неабиякого практичного значення.

Економічна функція Української держави.

Актуальність дослідження економічної функції Української держа­ви детермінована процесами реформування суспільних і державних інститутів. Переломні періоди характеризуються в першу чергу пере­оцінкою цінностей і підвалин суспільства. Цим пояснюється підвище­на увага до нового бачення змісту економічної функції держави.

Проблема функціонування держави в економічній сфері, безумовно, не нова. Дослідженням питань економічної діяльності держави, її ролі в економічній сфері тривалий час займалися юристи, економісти, філо­софи. Особливо загострилася увага до цієї проблематики у 60-70-х рр. XX ст. Зокрема, акцентувалася увага на ролі держави у сфері економіки, проводився аналіз організаційно-правових та нормативно-правових форм здійснення державою економічних функцій, досліджувалося співвідношення економічних і адміністративних методів керівництва народним господарством, визначалася ефективність державного впли­ву на економіку. На сучасному етапі комплексно аналізується роль держави в ринковому господарстві [703; 704, с. 22; 705].

Тому зрозуміло, що в контексті сучасних трансформаційних процесів особливої актуальності набуває дослідження економічної функції держа­ви. Активне переосмислення ролі держави в економічному розвитку не отримало адекватного практичного відображення. Недоліки стратегії реформування економіки стали передумовою низької ефективності реа­лізації економічної функції сучасної Української держави. Останнім часом це активний пошук шляхів формування й розвитку повноцінної ринкової економіки, що здатна забезпечити нормальну життєдіяльність суспільства і держави, стати гарантом економічного розвитку.

Тематична актуалізація пов'язана з тим, що саме загальний рівень економічного розвитку обумовлює можливості нормального функціо­нування держави.

У радянський період до функцій економічного характеру традицій­но відносили господарсько-організаторську і функцію контролю за мірою праці і споживання.

Економічна функція сучасної держави суттєво відрізняється від господарсько-організаторської, яка досліджувалася як головна функція радянської держави. У наукових дослідженнях зазначалося, що вона є напрямом діяльності загальнонародної держави з керівництва соціа­лістичною економікою [706, с. 22; 4, с. 52-74]. Змістом цієї функції були: організація народного господарства (економіки), забезпечення його належного функціонування і розвитку. Визначальний характер економіки в розвитку суспільства, характер економічних та інших за­вдань соціалістичного будівництва, які вирішувала держава у процесі здійснення господарсько-організаторської функції, на думку науковців, обумовлювали провідну роль економічної функції серед інших основ­них функцій держави. За своїм змістом господарсько-організаторська функція визначалася як діяльність держави з керівництва промисловіс­тю, сільським господарством, капітальним будівництвом, транспортом, зв'язком та іншими галузями економіки. Під час здійснення цієї функ­ції вирішується широке коло завдань економічного та іншого характеру. Наявність у сучасному українському суспільстві різноманітних форм власності, розвиток ринкових відносин кардинально змінили зміст економічної функції сучасної Української держави.

Слід зазначити, що зміст та інтенсивність функцій держави зале­жать у першу чергу від конкретних історичних обставин і становища країни. Держава призначена виконувати функції щодо реалізації еконо­мічних інтересів суспільства в цілому та функції щодо захисту панівних соціальних верств зокрема [707, с. 17]. В умовах України поняття «па­нівні соціальні верстви» є історичним, оскільки при демократизації суспільства ними стає основне населення. З огляду на це держава по­винна забезпечувати компроміс, тобто консенсус позицій основних суспільних верств для збереження соціальної рівноваги. Держава за допомогою законодавчої, виконавчої і судової гілок влади структурує й узгоджує взаємодію всіх членів суспільства та соціальних груп, у тому числі в економічній сфері, підтримуючи внутрішній порядок у державі, здійснюючи або регламентуючи взаємовідносини з іншими державами від імені та в інтересах своїх громадян.

Проблема створення відповідних умов розвитку економіки постала перед Українською державою після руйнації союзної державності. Ви­значення її ролі в розбудові національного господарства, проведенні економічних реформ стало ключовим питанням, з якого велися і ведуть­ся палкі дискусії між політиками і науковцями.

Економічна функція держави визначалася як основна, оскільки держава була основним власником національних багатств (земля, її надра, води, ліси) (ст. 11 Конституції СРСР), засобів виробництва у про­мисловості, будівництві, сільському господарстві, а також засобів тран­спорту, зв’язку, банків.

З еволюцією держави як системи відбувається зміна змісту і струк­тури її економічної функції. Розвиток продуктивних сил змінює вироб­ничі відносини та структуру суспільства і влади: поява нових суспіль­них відносин призводить до розширення галузей права і формування нових економічних функцій. О. Лощихін зауважує, що на різних етапах розвитку економіки нашої країни одні галузі, які є в той чи інший мо­мент прогресивнішими, можуть отримувати більш швидкий розвиток, посідати різне місце серед інших галузей. У процесі розвитку можуть змінюватися масштаби, напрями окремих галузей, особливо в умовах ринкових відносин [708, с. ЗО]. Подібна «десегментація» економіки не може не впливати на диференціацію економічних функцій держави. Ускладнення «каталогу» та підвищення значення економічних функцій сучасної держави безпосередньо пов'язане з визначальною роллю люд­ського фактора. Саме тому логіка розвитку державних функцій залеж­но від ускладнення соціальних завдань до економічних функцій і далі, до все більшої залежності економіки від соціальних факторів стала тим вектором, за яким відбувається розвиток функціональної державної структури [709, с. 47].

За останнє десятиріччя визначилися деякі важливі елементи рин­кових відносин: економічна свобода, право власності, працюючі ринки товарів і послуг. Саме тому виникла необхідність пошуку оптимальних способів участі держави в економічних процесах, налагодження ефек­тивного державного регулювання, сумісного з ринковими механізмами.

У сучасних умовах економічного розвитку України, господарсько- організаторська діяльність держави не може вважатися головною її функцією, оскільки сьогодні державна власність не має пріоритетного значення. А також внаслідок того, що діяльність сучасної держави носить багатогранний характер. Саме ці положення є пріоритетними орієнтирами наукового пошуку.

Наукове опрацювання існуючих точок зору щодо проблематики економічної функції дозволяє умовно ії поділити на дві групи.

Перша група науковців визначає економічну функцію як основні напрями чи (та) види діяльності держави у сфері економіки, інші ж роз­кривають зміст конкретних напрямів діяльності, акцентуючи увагу на окремих їх видах.

До першої групи можна віднести такі визначення наступних авторів. Так, на думку Л. Морозової, економічна функція - це напрями діяль­ності держави із забезпечення нормального функціонування і розвитку економіки, у тому числі за допомогою охорони форм власності, органі­зації зовнішньоекономічних зв'язків тощо [371, с. 101-104; 546, с. 104]. З точки зору такого підходу змістом економічної функції сучасної дер­жави є формування економічної політики в масштабі суспільства, управ­ління підприємствами й організаціями, які знаходяться в державній власності, встановлення правових основ ринку і цінової політики, ре­гулювання зовнішньоекономічних відносин з метою захисту державою свого економічного суверенітету, безпеки, стимулювання розвитку на­ціональної економіки. З точки зору зазначеного підходу варто врахову­вати, що ринок є динамічним явищем, яке постійно змінюється, тому масштаби, сфери і методи його регулювання також змінюються, інакше таке регулювання втрачає ефективність. М. Байтін, І. Сенякін вважають, що економічною функцією сучасної держави є напрями державної діяльності господарювання (структурної перебудови економіки, пере­важної підтримки стратегічних, висококонкурентних на світовому ринку виробництв, демонополізації виробництва, цілеспрямованої ін­вестиційної політики, реальної підтримки товаровиробників, зниження темпів інфляції і зростання цін та ін.) [564, с. 341-342; 662, с. 65-66]. У межах цього підходу В. Бабаев, С. Бабаев визначають економічну функцію держави як основні напрями її діяльності в економічній сфері, а також цілі, методи, форми і засоби здійснення цієї діяльності. На думку науковців, суть економічної функції сучасної держави полягає в наступному: законодавче регулювання економічних процесів; забезпе­чення умов для розвитку всіх форм власності; управління державним сектором в економіці; здійснення проектів і програм, винятково важли­вих для суспільства, які вимагають значних капіталовкладень; зов­нішньоекономічна діяльність держави [710, с. 18-22]. Викладені вище аспекти відображають зміст економічної функції сучасної держави із ринковою економікою, де пріоритетною є приватна форма власності, а також вільний розвиток інших форм власності, ринкових відносин, що кардинально змінили зміст економічної функції. В. Сухонос, О. Варич розглядають економічну функцію як сукупність однорідних напрямів діяльності держави у сфері регулювання розвитку економіки країни в оптимальному режимі. Вчені виходять із того, що завданням держави в економічній сфері є потреба знайти оптимальну міру й найефектив­ніші форми державного регулювання економіки, які, не руйнуючи її ринкової природи, водночас забезпечували б її максимальну ефектив­ність [99, с. 179; 573, с. 13; 711; 712]. У контексті зазначеного підходу деякі науковці визначають економічну функцію як види (різновиди) економічної діяльності держави. Зокрема, досліджуючи економічну функцію держави, О. Логцихін зауважує, що за своїм змістом це сукупність подібних між собою видів (різновидів) економічної діяльності держави, спрямованих на формування ринкових відносин [708, с. 31; 713, с. 31]. Сутність та зміст економічної функції науковець пов'язує з характером національної економіки, її структурою, шляхом розвитку. В. Давиденко визначає економічну функцію держави через такі напрями її діяльнос­ті: створення правової основи прийняття економічних рішень; стабілі­зація економіки; соціально орієнтований розподіл ресурсів; забезпе­чення соціального захисту та соціальних гарантій [714]. У такому

контексті важливо зауважити, що розвиток інших функцій держави, насамперед соціальних, відбувається за раху нок інтеграції або дезін­теграції їх з економічною функцією в межах складних функціональних систем, що свідчить про домінування економічного вектора розвитку.

Інша група науковців вважає, що основним змістом економічної функції є створення державою відповідних умов для розвитку еконо­міки. Т. Андрусяк, у свою чергу, під економічною функцією розуміє створення умов для розвитку' виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм власності, планування й організацію суспільно необхідного виробництва, управління загальнодержавною та комунальною власністю; стратегічне і перспективне прогнозування розвитку' економіки, забезпечення підтримки й розвитку нау коємних і прогресивних технологій [625, с. 37]. Це широкий підхід, який має комплексний характер. О. Зайчук у межах цього підходу також вважає, що економічна функція - це забезпечення нормального функціонуван­ня і розвитку7 економіки, у тому числі засобами охорони існуючих форм власності, організації зовнішньоекономічних зв'язків тощо [275, с. 73]. С. Лисенков підтримує цю позицію і визначає економічну функцію держави як вплив на сферу7 економічних відносин шляхом створення сприятливих умов для розвитку виробництва, підтримки і сприяння всіх форм власності тощо [138, с. 105]. В. Анцу пов визначає економіч­ну функцію як вироблення і координацію державою стратегічних на­прямів розвитку7 економіки країни в найбільш оптимальному режимі [715. с. 46]. Виходячи зі змісту7 такого визначення терміна «економічна функція», В. Анцу пов вважає, що для сучасної держави характерні свобода й самостійність власника, які забезпечують реальну рівність та незалежність як виробників, так і споживачів соціальних благ. В. Чир­кін визначає економічну функцію як встановлення державою не тільки умов, а й порядку економічної діяльності, регулювання економіки [24, с. 201-202]. У сучасних умовах такий підхід пов'язаний із необхідністю виправляти недоліки ринку, не порушуючи природної саморегуляції суспільства, що випливає з концепції соціально орієнтованої ринкової економіки. У контексті цього визначення на практиці економічна функція держави виражається в тому, що вона визначає форми економічної ді­яльності (дозволені або заборонені). У межах цього підходу О. Скакун також вважає, що економічна функція держави — це регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; орга­нізація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки [106, с. 48]. Автор розглядає економічну функцію з точки зору широкого під­ходу щодо визначення її змісту. Такий підхід є цілком обґрунтованим в умовах формування механізму ринкової економіки України.

Деякі дослідники підходять диференційовано до внутрішньої струк­тури досліджуваної функції. Так, на думку В. Котюка, в економічній сфері виділяються такі функції: 1) господарсько-організаторська (орга­нізація виробництва, планування, управління і самоуправління, про­грамування тощо); 2) господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва, захист різних форм власності тощо); 3) науково- організаторська (розвиток фундаментальної та прикладної науки, роз­виток нових технологій і нового виробництва тощо); 4) регулювання міри праці та міри споживання (від кожного за здібностями, кожному за працею) [284, с. 296]. Н. Нижник, В. Лемак підтримують цю позицію і вважають, що економічна функція держави спрямована на створення ринкової, соціально орієнтованої економіки на основі різних, але одна­ково захищених законом форм власності. І зазначають, що основними підфункціями держави в економічній сфері є: зміна відносин, співвід­ношення їх форм через приватизацію; структурна перебудова економі­ки; залучення іноземних інвестицій; проведення антимонопольно! політики; підтримка підприємництва [364, с. 80]. Проведений аналіз присвячений комплексному дослідженню і з’ясуванню природи та сутності економічних функцій держави як загальнотеоретичної катего­рії. Позитивним моментом для подальшої наукової розробки цієї про­блематики є вивчення та прогнозування меж втручання і напрямів взаємодії держави й економічної сфери суспільства, аналіз методів державного регулювання економічних відносин, визначення змісту економічної функції держави, принципів і форм її здійснення. У науці конституційного права під економічною функцією держави розуміють створення необхідних умов для функціонування й розвитку економіки, конституційно-правове закріплення тих чи інших форм власності на засоби виробництва, забезпечення єдиного економічного простору в державі, будівництво адекватної фінансової системи, проведення відповідної податкової політики тощо. Такий підхід базується на тому, що держава здійснює екстракційну та дистрибутивну діяльність, тобто її інститути й організації створюють економічні та інші ресурси, необ­хідні для її функціонування, здійснюють розподіл і перерозподіл ре­сурсів, благ, послуг та ін.

Визначення терміна «економічна функція держави» досліджується не тільки юридичною наукою. Так, в економічній доктрині це поняття визначають як створення передумов, необхідних для ефективної еко­номічної діяльності суспільства [716, с. 9]. На думку інших авторів, економічна функція держави - це конкретні напрями здійснення еконо­мічної діяльності (політики держави) [717, с. 13]. Усі функції держави тісно взаємопов'язані. Але, на думку економістів, економічна функція є найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій. Надана аргументація є важливою, але не впливає на визначення ролі економічної функції в системі об’єктних функцій держави.

Економічна функція сучасної держави досліджується також наукою державного управління. Наприклад, Г. Атаманчук вважає, що економіч­на функція - це створення організаційно-правових передумов, необхід­них для впорядкованої й ефективної діяльності суспільства [650, с. 50-51]. Основою такого розуміння терміна є формування нормативно­го простору, у якому економічні потреби, інтереси, цілі, правила, нор­мативи, стимули, санкції і дії були б ретельно продумані, здійснювали­ся раціональним способом, приносили соціальний ефект. У свою чергу, В. Малиновський пов’язує господарсько-організаційну (економічну) функцію держави, спрямовану на керований об'єкт - національне гос­подарство країни, з економічними функціями державного управління [188, с. 219-220]. Автор наголошує на тому, що в умовах розвиненого ринку роль держави у сфері економіки має свою специфіку і для Укра­їни еталоном повинна бути модель європейського розвитку, яка, на його думку, є найближчою і зрозумілою. До економічних функцій він відніс, зокрема, забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяє ефективному функціонуванню ринкової економіки; загальну координа­цію економічної політики; захист та заохочення конкуренції, контроль за рівнем інфляції та зайнятості тощо.

Аналіз як традиційних, так і нових наукових підходів, існуючих в юридичній, економічній, політичній науках та науці державного управ­ління щодо визначення поняття, дозволяє зробити такий висновок.

Економічна функція держави - це нормативно визначені напрями і види її діяльності в економічній сфері. Змістом економічної функції Української держави є конституційно-правова регламентація економіч­них процесів (формування рамкових умов функціонування економіки, державна економічна політика), створення організаційних перед­умов, необхідних для економічної діяльності, реалізація соціально- економічних проектів і програм та забезпечення економічної безпеки.

Зрозуміло, що сьогодні час вимагає внесення в зміст економічної функції Української держави термінових коректив. Усе ускладнюється тим, що, додержуючись тривалий час марксистської парадигми держа­ви як машини класового панування, вітчизняна суспільна наука фак­тично не досліджувала її як загальносоціальний інститут. Відкинувши теорію радянської держави-наступниці (держави диктатури пролетарі­ату), ми, на думку В. Кравченка, тривалий час не мали концепції дер­жави в сучасному її розумінні. Не мали теорії її функцій, у тому числі економічних [718, с. 10]. Відсутність теоретичних розробок у цій сфе­рі стала однією з причин невиважених, хаотичних дій на практиці.

Слід зазначити, що держава має винятково великі можливості впли­ву на економіку, може стимулювати або затримувати розвиток тих чи інших виробничих відносин, виконувати прогресивну і регресивну роль. За радянської політичної системи поняття «роль держави» розглядало­ся лише як інструмент забезпечення класового панування.

Основними елементами формування функцій держави в сучасних умовах України є: орієнтація на економічні реформи; значне уповіль­нення та «розтягування» етапу активних реформ; багатоукладний ха­рактер економіки; проникнення тіньових відносин до механізмів дер­жавного управління; сильні тенденції до змішування тіньової економі­ки з легальною; корумпованість працівників системи державного управ­ління; традиції очікування захисних функцій держави з боку як насе­лення. так і цілих видів економічної діяльності (у тому числі стратегіч­но і соціально значущих) тощо.

Пріоритетні орієнтири наукового пошуку визначаються тим, що в економічній функції найбільш повно проявляється сучасна роль дер­жави у сфері господарювання [564, с. 341]. В основі цієї функції зна­ходиться життєво необхідна реальна ринкова реформа, яка має доко­рінно трансформувати економічний механізм України.

Довгострокові цілі та пріоритети розвитку України як високороз- виненої, соціальної за своєю сутністю, демократичної, правової держа­ви, її інтегрування у світовий економічний процес як країни з конку­рентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші за­вдання свого розвитку, закріплені Конституцією України, іншими осно­воположними документами нашої держави [719, с. 29-34].

Правова основа економічної функції Української держави є най­більш міцною і розгалуженою та складається з низки галузей права: конституційного, цивільного, адміністративного, фінансового тощо [575, с. 12; 168, с. 44]. Конституційними основами економічної функції держави є статті 13, 14, 17, 41, 42, 85, 92, 106, 116, 119, 132, 138 Консти­туції України. Основними нормативними актами, у яких закріплено правові основи економічної функції, є також Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. [175], Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р. [720], Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. [721], Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 р. [722], Закони України «Про Державний бюджет України», «Про еконо­мічну самостійність України» від 3 серпня 1990 р. [180], «Про управ­ління об’єктами державної власності» від 21 вересня 2006 р. [723],«Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. [724], «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р. [725], «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. [726], «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. [727], «Про захист від недобро­совісної конкуренції» від 7 червня 1996 р. [728], «Про Національний банк України» від 20 травня 1999 р. [729], «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» від 23 березня 2000 р. [730], «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. [731], «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 р. [732], «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. [487], Указ Президента України «Про Стратегію еконо­мічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції на 2004-2015 роки» від 28 квітня 2004 р. [733] та ін.

Згідно з положеннями Конституції України держава в особі відпо­відних органів державної влади здійснює від імені Українського народу права власника на природні ресурси, забезпечує захист прав усіх суб'єктів власності, господарювання (ст. 13); охороняє основне націо­нальне багатство - землю; здійснює права власника на природні ресур­си (ст. 14); забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльнос­ті (ст. 42); розробляє, затвердлеє і здійснює загальнодержавні програми економічного розвитку України, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону (статті 85, 116); встановлює порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають еконо­мічний чи міграційний режим, відмінний від загального правила кон­куренції та норми антимонопольного регулювання (ст. 92), та ін.

Відповідно Українська держава створює основні правові засади функціонування економіки і гарантує виконання прийнятих законів та інших правових актів (забезпечення реалізації права власності, соці­альної спрямованості економіки, умов виконання контрактів, економіч­ної безпеки організаційно-економічних відносин тощо) [734, с. 452; 716, с. 9-11]. Іншими словами, держава забезпечує правові межі різних видів трансакцій в економічній сфері.

Державі передаються функції не тільки із встановлення й підтри­мання загальних правил поведінки елементів суспільної системи, але й такі, що створюють умови, за яких кожна підсистема могла б викону­вати призначену їй у суспільстві функцію, найбільш ефективно вико­ристовуючи наявні ресурси. Очевидно, що головним завданням еконо­міки з точки зору суспільства в цілому є виробництво необхідної кількості матеріальних благ і послуг для задоволення потреб населення. Також очевидно, що сучасна форма організації виробництва в будь-яких її конкретних проявах не дає можливості економіці самостійно реалі­зувати цю функцію без загрози саморуйнування за умов посилення соціального метаболізму [735, с. 134-135].

Слід зазначити, що держава не тільки формує рамкові умови функ­ціонування економіки, які дозволяють працювати механізмам зворотних зв’язків, але і за необхідності прямо регулює економічні процеси, сти­мулюючи або безпосередньо організовуючи виробництво необхідної кількості благ та послуг. Ігнорування цих закономірних функцій ставить під загрозу нормальний розвиток важливої суспільної підсистеми - економіки, а відповідно і суспільства в цілому. Які ринкові структури виявляться більш ефективними і будуть підтримуватися державою, а в яких випадках держава візьме на себе частину економічних функцій - усе це більш конкретні питання, що стосуються механізму реалізації економічної функції держави.

Ця проблема розглянута з точки зору системи в цілому, тобто фак­тично з точки зору інтересів суспільства, які і повинна репрезентувати держава, але з урахуванням взаємодії суспільних підсистем.

Економічна функція сучасної держави реалізується через її еконо­мічну політику. У літературі зазначається, що історія економічної по­літики бере свій початок від епохи становлення буржуазного ладу і початкового нагромадження капіталу [718, с. 11]. Меркантилізм був першою науково обгрунтованою концепцією економічної політики буржуазної держави. В основі цієї концепції лежать ідеї необхідності розширеного втручання держави в господарські справи, процеси ви­робничого відтворення. Концепція меркантилізму була змінена концеп­цією фізіократів, яка базувалася на ідеях свободи торгівлі, обмеження втручання держави в економіку [717, с. 7-10]. Згодом такий курс транс­формувався в економічну політику підтримки вільної конкуренції на основі ідеї буржуазної школи політичної економії.

Ці два протилежнах підходи до визначення характеру і змісту еко­номічної політики держави є причиною дискусій навіть сьогодні. Своє теоретичне обґрунтування ліберальна теорія знайшла в роботах Дж. Локка, В. Гумбольдта. І. Канта. Ф. Кокошкін із цього приводу зазна­чав, що «...старий «класичний» лібералізм, який відводив державі роль «нічного сторожа», сьогодні є цілком застарілою теорією» [736, с. 106]. Як відомо, прихильники кейнсіанських і неокейнсіанських концепцій виступають за посилення регулюючої ролі держави в економічній сфері, їх противники - представники неокласичного та монетаристського напрямів - за обмеження її втручання в господарські процеси. На осно­ві цих концепцій і сформувався компромісний напрям, який отримав назву «неокласичний синтез».

Кожна з концепцій має позитивні і негативні характеристики. Як засвідчує досвід багатьох держав, монетаристський підхід є найпри- датнішим для використання в умовах розвиненого ринку за наявності високого рівня розвитку економіки, а кейнсіанський - у період станов­лення ринку, коли найдоцільнішим є активне втручання держави в роз­виток соціально-економічних процесів [737, с. 3-9].

Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що в контексті здійснен­ня економічної функції держави економічна політика України повинна ґрунтуватися на раціональному поєднанні елементів обох концепцій - кейнсіанства та монетаризму. Наявність двох основних концепцій економічної політики є відображенням тісного взаємозв'язку в реаль­ному житті між державним регулюванням економіки і ринковим само­регулюванням.

Слід констатувати той факт, що держава і ринок визначають русло, у якому розвиваються економічні процеси. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок, час від часу змінюються. Серед основ­них чинників таких змін - політична ситуація у країні, характер істо­ричного етапу, на якому перебуває суспільство, його соціальна струк­тура, національні особливості та інші фактори. Роль держави на етапі становлення, формування ринкової економіки якісно відрізняється від її ролі в умовах функціонування вже сформованої, добре відрегульова­ної економіки ринкового типу. Ринковий механізм не може самостійно розробити стратегічні програми розвитку науки і технологій, глибокі структурні перетворення виробництва. Тому потрібна участь держави у стимулюванні науково-технічного прогресу, в інвестиційній і струк­турній політиці тощо.

Економічна політика є однією з важливих передумов стабільності суспільства, що дозволяє йому ефективно функціонувати в умовах різних впливів, зберігаючи при цьому свою структуру і здатність контр­олювати процес суспільних змін. її важливу роль підтверджує те, що економічні кризи, спад виробництва, зниження рівня життя населення в різні часи були причиною руйнування політичної системи [738, с. 15; 739, с. 76].

Слід зазначити, що Конституція України становила і нині становить юридичний фундамент не лише сучасних, але й майбутніх якісних перетворень у суспільних відносинах, основу формування демократич­ної, зокрема політичної, правової, управлінської систем України; спра­ведливої державної політики в різних сферах життєдіяльності україн­ського суспільства, серед яких і державна політика у сфері національної економіки. Основою стратегічного курсу економічного розвитку, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямо­ваної на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави [740, с. 14]. Поєднання цих завдань із завданнями європейської інтеграції могло бути основою не лише економічної стратегії держави, а й концепції політичної консолідації нації.

У цьому аспекті економічна політика держави є елементом загаль­ної державної політики. Проблема державної економічної політики на сьогодні ще не знайшла свого адекватного висвітлення у вітчизняній літературі, не стала об’єктом фундаментального наукового аналізу, що зумовлює наявність труднощів у реформуванні цієї сфери. Хоча слід зауважити, окремі напрями державної економічної політики України останнім часом отримують науково-аналітичне забезпечення. Зокрема, Ф. Барановський досліджує політологічні аспекти економічної політи­ки держави; О. Алейнікова аналізує проблеми економічної політики інноваційного розвитку держави в ринкових умовах; Т. Кондратюк ви­світлює основні напрями державної політики у сфері підтримки мало­го бізнесу; О. Лощихін вивчає деякі концептуальні проблеми станов­лення та принципи реалізації економічної політики сучасної держави та ін. [741; 742; 574].

Існує багато визначень поняття «державна економічна політика». Німецький вчений X. Гірш зазначає, що економічна політика держави - це сукупність заходів, які спрямовані на впорядку вання економічних процесів, здійснення на них впливу або безпосереднє обумовленим їх протікання [743, с. 102]. С. Чистов, Л. Ходов визначають її як цілеспря­мований вплив на економічні процеси на макро- і мікрорівні, створен­ня й удосконалення умов економічного розвитку відповідного суспіль­ного устрою [716, с. 13; 717, с. 13; 744, с. 5]. І. Мнхасюк вважає, що це конкретніший прояв економічної діяльності, організація й упорядку­вання економічних процесів відповідно до раніше визначених цілей. Очевидно, що будь-яке визначення економічної політики держави відображатиме, по-перше, суть поняття «політика» як мистецтва керу­вання і, по-друге, спрямованість цього впливу держави на економічні процеси. Слід зазначити, що зміст цього впливу визначається функціями, які держава здійснює в економічній сфері.

Держава представляє інтереси всього суспільства, тому зацікавлена, щоб можливі негативні тенденції не призвели до руйнівних наслідків як в економічній сфері, так і в суспільстві в цілому, тобто щоб зберіга­лась гармонійна взаємодія всіх суспільних підсистем.

Сьогодні економічна політика держави виступає як конкретний прояв свідомої сторони організаційного процесу впорядкування еконо­мічної діяльності [735, с. 220]. Звідси можна зробити висновок, що економічна діяльність держави охоплює всі форми і засоби реалізації економічних цілей і завдань. Економічна функція держави є конкрет­ними напрямами здійснення економічної політики держави. Ця функція може розглядатися за двома напрямами: по-перше, держава є суб'єктом власності і підприємництва та регулює державний сектор національної економіки; по-друге, держава регулює недержавний сектор економіки (щодо нього - є зовнішнім суб'єктом регулювання) і національну еко­номіку в цілому.

Важливе практичне значення в цьому контексті має проблема раціо­нального співвідношення ринку і держави, яке не є стійким і залежить від багатьох умов: рівня економічного розвитку, менталітету нації та ін. Ось чому практично неможливо розробити модель співвідношення між ринковим і державним механізмами координації національної економі­ки, яка була б спільною для всіх країн. Обидва механізми мають свої переваги і недоліки, а тому головним завданням держави є раціональний розподіл функцій між ними. Держава, здійснюючи економічну функцію, регулює ті сфери і процеси, які ринок виконує недостатньо ефективно або не в змозі координувати взагалі.

В умовах ринку потрібна також відповідна регіональна економічна політика Української держави для вирішення складних регіональних проблем, що виникають під впливом історичних, національних, демо­графічних та інших факторів. Регіональну економічну політику, на нашу думку, можна визначити як сукупність правових, соціальних, економіч­них, адміністративних і організаційних засобів та методів, які органіч­но об'єднують загальнодержавні й регіональні інтереси і спрямовані на те, щоб на засадах пропорційного, планомірного розвитку регіонів, а як наслідок, всієї країни, принципово нових підходів до розвитку виробничих сил й ефективного використання місцевих ресурсів, забез­печити суттєве покращення життєвого рівня населення регіонів.

Слід зазначити, що у вітчизняній літературі в умовах перехідної економіки як відносно самостійний вид розглядають також соціальну політику , підкреслюючи певну спрямованість перехідних процесів у бік соціально орієнтованої ринкової економіки. У цьому полягає взаємозв'язок економічної та соціальної політики.

Не зупиняючись змістовно на прийнятності того чи іншого варіан­та класифікації видів економічної політики (це є предметом досліджен­ня економічної науки), зазначимо, що всі вони в тій чи іншій мірі по­винні відображати зміст економічної функції держави (чи принаймні не суперечити йому). Інакше практична реалізація будь-якого варіанта заходів економічної політики може призвести до дезорганізації еконо­міки в цілому.

Динаміка реальних суспільних відносин, у тому числі економічних, в Україні об'єктивно вимагає певної корекції конкретних заходів щодо практики розробки і реалізації державної політики, її наукового і за­конодавчого забезпечення. Цілісність підходу щодо економічної полі­тики поширюється не тільки на сукупність усіх її напрямів, але й на будь-який окремий напрям. До того ж врахування максимальної кіль­кості взаємозв'язків, що виникають у процесі реалізації економічної політики, дозволяє більш повно змоделювати можливі наслідки.

Цілі та завдання нового етапу розвитку Української держави склад­ніші і масштабніші від тих, які вирішувалися у попередні роки. Осно­вою стратегії економічного розвитку має стати: створення реальних передумов вирішення головного геополітичного завдання нашої дер­жави; створення передумов для набуття Україною повноправного член­ства в Європейському Союзі; забезпечення сталого економічного зрос­тання, яке має супроводжуватися глибокими якісними перетвореннями, що визначаються світовим співтовариством як стратегія; утвердження інноваційної моделі розвитку, підвалини якої мають бути закладені у процесі структурної перебудови економіки та ін.

Це завдання не тільки економічної політики. Йдеться про органічне поєднання політичних, гуманітарних, соціально-психологічних чинни­ків та інституційних передумов, які лише в комплексі здатні вплинути на трансформаційні процеси, розвиток суспільства на інноваційній основі. Отже, основою стратегічного курсу і базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на утвердження України як конкурентоспроможної високотехнологічної держави. У цьо­му плані першим кроком є з'ясування того, що повинна і може робити держава у сфері ринкової економіки як складної системи, яка розви­вається за законами самоорганізації в їх специфічному прояві, власти­вому соціальним системам. Наступним кроком є визначення методів, інструментів регулювання розвитку системи. З урахуванням характеру стійких функціональних зв'язків, що існують у ринкових системах, виникає можливість знаходження резонансних зон впливу, через які можна «запускати» механізми самоорганізації.

Державне регулювання власне і виступає як організуюча основа, що впливає на такі резонансні зони. Іншими словами, держава своїми діями відновлює порушений з певних причин механізм зворотних зв’язків або створює його додаткові ланки, виконуючи таким чином свою роль у загальному процесі самоорганізації складних систем [745]. Відповідно держава створює умови для виконання економікою своїх функцій у суспільстві.

Отже, питання щодо ролі держави в регулюванні економічних від­носин має достатньо проблемний характер. Умовно можна виділити два таких підходи. Прихильники першого підходу вважають за необ­хідне жорстке державне регулювання всіх відносин у сфері економіки, а другого - відкидають необхідність такого регулювання взагалі [746, с. 37; 747, с. 16; 748, с. 76-77]. Важко віднайти правильне рішення, якщо питання ставитиметься абсолютно. Слід виходити з того, що негатив­ними є наслідки як надмірного регулювання державою економічних відносин, так і повного невтручання її у сферу економіки.

Для аргументації цієї позиції варто зауважити: світовий досвід економічної практики доводить, що немає і не може бути ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки, яка б базувалася на сучас­них науково-технічних досягненнях без регулюючої ролі держави. Водночас необхідно звернути увагу і на те, що не завищи держава здій­снювала свою роль у регулюванні економіки однаково, з виконанням своїх економічних функцій. Тому знайти розумне співвідношення між державшім регулюванням і ринковим саморегулюванням - одне з основ­них завдань у процесі розбудови Української держави.

Особливо важливим є визначення ролі держави в регулюванні еко­номіки на так званих «перехідних» етапах її розвитку, подібних до того, який переживає зараз Україна. При визначенні ролі держави необхідно врахувати стан економіки, рівень її залежності від держави, соціальний фактор і менталітет народу, особливо при переході до ринкової еконо­міки. Україна має виробити свій шлях, який максимально враховував би власні національні інтереси, акумулюючи водночас кращі економіч­ні й правові досягнення світової цивілізації.

Слід констату вати той факт, що державне регулювання економіки є реакцією на недоліки у функціонуванні ринкового механізму: пору­шення рівноваги, кризи, безробіття, соціальні проблеми. Іншими при­чинами державного регулювання є: необхідність вирівнювання зовніш­ніх дефектів ринку, забезпечення населення суспільними і соціальними благами, додержання принципу матеріальної відповідальності та ін.

Таким чином, роль держави в економіці конкретизується в її функ­ціях. Усі функції держави в перехідній економіці пов'язані зі станов­ленням і розвитком ринкових відносин.

Можна виділити дві групи функцій держави в цій сфері. По-перше, група функцій із створення умов ефективної роботи ринку; по-друге, це функції з доповнення і коригування дії власне ринкових регуляторів [571, с. 49-50]. До першої групи відносять функцію забезпечення право­вої основи і створення загальних правових умов економічної діяльнос­ті суб'єктів господарювання, а також стимулювання захисту конкурен­ції. До другої групи - функції регулювання розподільних процесів і перерозподілу доходів, корегування результатів ринкових процесів, забезпечення економічної стабільності і стимулювання економічного зростання [748, с. 136]. Ці функції притаманні як для перехідної, так і розвинутої ринкової економіки.

Як свідчить аналіз, формування ринкової системи пов'язано із за­безпеченням економічної і політичної стабільності.

Сьогодні необхідність реалізації державою стабілізаційної функції обумовлюється кризовим станом перехідної економіки. Держава по­кликана відігравати суттєву роль у становленні ринку і його сегментів, інститутів і інфраструктури. Цілеспрямована реалізація державою функції економічної стабілізації повинна забезпечити не тільки рівно­вагу в умовах, що склалися, але й вихід із кризи. Цього можна досягти на основі розробки й реалізації науково обґрунтованої моделі станов­лення і розвитку ринкової системи, побудованої з урахуванням сучасних умов, внутрішніх і зовнішніх факторів економічного розвитку.

На думку як юристів, так і економістів, роль державного регулю­вання в перехідній економіці більш значна, ніж у сталому ринковому господарстві. Це відбувається внаслідок того, що у країнах, які стали на шлях формування ринкових систем, ринок знаходиться у стадії ста­новлення, його регулюючі можливості ще недостатні. Держава покли­кана регулювати процес формування соціально спрямованої ринкової системи, стимулювати створення інфраструктури ринку, умов для його нормального функціонування.

Отже, сьогодні виникає необхідність пошуку оптимальних спосо­бів участі держави в економічних процесах, налагодження ефектив­ного державного регулювання, сумісного з ринковими механізмами. У цьому головна особливість економічної функції сучасної Української держави порівняно з господарсько-організаторською функцією Радян­ської держави, яка носила всеохоплюючий характер керівництва економікою.

В умовах реформування економіки здійснення економічної функції і проблема державного регулювання та його масштабів є найбільш актуальними. У тому чи іншому обсягах і аспектах вона досліджена в роботах таких відомих українських та російських вчених, як Л. Абал- кін, В. Авер'янов, О. Алейнікова, М. Александров, С. Алексеев, Г. Ата­манчук, В. Бабаев, С. Бабаев, М. Байтін, Ф. Барановський, С. Братусь,

A. Венгеров, О. Венедиктов, О. Вітченко, В. Горшенов, С. Гусарєв,

B. Давиденко, А. Заєць, О. Зайчук, В. Кравченко, М. Козюбра, А. Коло­дій, В. Копєйчиков, О. Кучеренко, В. Лазарев, О. Міцкевич, Л. Морозо­ва, О. Мурашин, П. Недбайло, Н. Оніщенко, О. Петришин, А. Піголкін, В. Погорілко, С. Полєніна, П. Рабінович, І. Самощенко, Н. Саніахмето- ва, О. Сатановська, О. Святоцький, В. Селіванов, О. Сіленко, О. Скакун, І. Стулова, О. Талапіна, Р. Халфіна, В. Чиркін, Я. Шевченко, Ю. Шем­шученко, О. Юлдашев. Л. Явич та ін. [742; 650, с. 39-56; 747; 741; 749; 746; 750; 751; 752; 753]. У цих роботах йдеться про кардинальне рефор­мування всієї економічної структури країни, насамперед зміни відносин власності і співвідношення організаційно-правових форм господарю­вання. Реалізація такого завдання вимагає нового усвідомлення істо­ричних джерел і закономірностей формування соціально орієнтованого ринкового господарства, вивчення поглядів на регулюючу роль держа­ви в сучасних умовах з урахуванням історичних досягнень у цій сфері світової і вітчизняної думки.

У західній юридичній, соціально-економічній і політичній літера­турі й практиці питанням державного регулювання приділяється значна увага. У цій роботі немає необхідності і можливості давати аналіз прак­тики й досліджень із цього питання. Обмежимося лише окремими зауваженнями.

Сучасні теоретичні моделі державного регулювання економіки в за­хідних країнах поділяються на два види в залежності від основного суб’єкта, що визначає політику регулювання. Перша група моделей виходить із того, який регулюючий орган (парламент, уряд тощо) відіграє центральну роль у процесі визначення політики регулювання. Згідно з цією точкою зору, основні особливості регулюючого органу, що рішу­че впливають на формування політики, - це вузькопрофесійний підхід, спеціалізованість т. ін. Друга група моделей виходить із того, що регу­люючий орган знаходиться під рішучим впливом «навколишнього» середовища. Згідно з цим поглядом, визначальними факторами політи­ки регулювання економіки є групи інтересів, парламентські комітети, різні економічні групи і комісії, що форму ють «навколишнє» середови­ще [754, с. 59-60]. Обидва ці погляди є неповними, хоча вони взаємопов’язані між собою і доповнюють один одного. Моделі форму­вання, регулювання економіки повинні визначатися і пояснюватися не одиничними, а множинними факторами.

Наукове опрацювання цієї проблеми дозволяє визначити державне регулювання як невід’ємний елемент механізму функціонування еко­номіки. У цьому контексті під державним регулюванням слід розуміти вплив (прямий чи непрямий) державних органів на економічні процеси в суспільстві з метою досягнення збалансованості і нормального функ­ціонування економіки.

Відповідно, основним змістом державного регулювання є вста­новлення й забезпечення державою загальних правил поведінки (ді­яльності) суб'єктів суспільних відносин і корегування їх залежно від зміни їх умов.

Але цим не обмежується державне регулювання економіки. Воно як одна із функцій державного регулювання включає також всебічний контроль за виконанням вимог норм права, які регулюють ті чи інші суспільні відносини; координацію і встановлення загального напряму діяльності учасників відповідних відносин, всебічний захист їх закон­них інтересів і прав; визначення і нормативне закріплення пріоритетів у сфері державної економічної політики та ін.

Загальновизнаними правовими формами державного регулювання економіки виступають закони і підзаконні акти.

В Україні, як і в інших країнах, дійовими, хоча й доволі традиційни­ми інструментами державного регулювання економікою та інших сфер життя є податки, мито, стандарти, тарифи тощо, які обов'язково транс­формуються в ті чи інші нормативно-правові акти, у різноманітні право­ві форми. За допомогою цих засобів державного впливу вирішуються не тільки питання поповнення державного бюджету; фінансування держав­них програм, утримання державних інститутів, але й питання дотації нерентабельних (але життєво необхідних для суспільства і держави) сфер промисловості й сільського господарства, розвитку пріоритетних сфер економіки, залучення іноземних інвестицій в Україну тощо.

З огляду на це державне регулювання економіки розглядається як складова частина процесу відтворення. Його об'єктивна необхідність пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та здійснення економічної функції держави.

Особливої актуальності в сучасних умовах набувають проблеми реалізації таких закономірностей, як збалансованість економічних ін­тересів і досягнення адекватного цьому процесові правового механізму, їх регулювання в напрямі досягнення оптимальності співвідношення економічних інтересів різних форм власності та правових норм, інсти­тутів державної та приватної власності. Важливими є теоретичні до­слідження і розробки правових механізмів оптимального розмежуван­ня, врахування і взаємного узгодження приватних і публічних інтересів у процесі становлення змішаної економіки України.

Останнім часом набув поширення термін «державна регуляторна політика». По суті він означає політику у сфері державного регулюван­ня економіки. О. Юлдашев у межах дослідження державної регулятор­ної політики цей термін («регуляторна політика») використовує у трьох значеннях: широкому, спеціальному і нормативному. Автором вперше в юридичній літературі розкрито вплив цієї політики на національну безпеку країни. У роботі показано, що несправедлива державна полі­тика дедалі частіше виступає чинником конфліктогенності в перехід­ному українському суспільстві, загрозою національній безпеці [753]. Можна стверджувати, що принцип справедливості і принцип ефектив­ності є важливішими принципами економічної політики України, які були сформульовані ще до початку XX ст. [755, с. 45].

Державне регулювання в економічній сфері (як і в інших сферах) має свої межі. Вони обумовлені як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами.

Межі державної діяльності з метою осмислення багатоаспектності проблеми проаналізовано в контексті дослідження функцій держави, зокрема економічної функції. Так, Л. Морозова вважає, що сприятли­вими чинниками розвитку ринкових відносин є свобода підприємниць­кої діяльності, багатоманітність і рівність усіх форм власності, чесна конкуренція. Лише за таких умов економіка може розвиватися як само­регульована система, а втручання держави при цьому має певні, чітко визначені межі: формування економічної політики; управління підпри­ємствами та організаціями, що є об'єктами державної власності; вста­новлення правових основ ринкової й цінової політики у сфері стиму­лювання державними засобами підприємництва й вільної праці, забез­печення рівності всіх форм власності, правового захисту інтересів власника, охорони прав споживачів, вжиття заходів для запобігання монополізмові й нечесній конкуренції тощо; регулювання зовнішньо­економічних відносин [756, с. 104].

До того ж В. Лазарев вважає, що для визначення меж правового регулювання в економіці недостатньо орієнтуватися тільки на законо­давця. Ці межі диктуються всією наявною реальністю, у якій державна регуляція лише один із обов’язкових чинників [757, с. 67].

У цьому аспекті економічні функції держави, на думку В. Давиден­ко, мають розглядатися як поєднання об'єктивних і суб'єктивних об­ставин, для яких характерні постановка цілей, побудова програми управління соціальними процесами [747, с. 17]. Зміст, напрям і форма реалізації функцій визначаються, в результаті, закономірностями з яких випливають межі діяльності держави. А. Вітренко зазначає, що функції, порівняно з межами, є частиною загальної проблеми - припустимих меж державного регулювання [758, с. 40].

Межі діяльності держави обумовлені економічним, соціальним ладом, орієнтиром для встановлення меж такого регулювання можу ть бути також традиції, особливості історичного розвитку, географічне положення, міжнародні умови тощо. Діяльність держави завжди зако­нодавчо унормована, для того щоб вона не виходила за межі наданих їй повноважень.

Аналізуючи взаємозв'язок категорій «державне регулювання еко­номіки» і «державна економічна політика», можна зробити висновок, що державне регулювання економіки - це форма і спосіб реалізації економічної політики Української держави.

Розглянемо наступний елемент економічної функції Української держави.

У XXI ст. міжнародна економічна конкуренція стає щораз важливим чинником розвитку всіх країн. За таких умов економічно ефективною є держава, яка відстоює свої національні інтереси й гарантує свою на­ціональну економічну безпеку. Це виявляється в оптимальному спів­відношенні між відкритістю національної економіки і підтримкою своїх виробників на вну трішньому і зовнішньому ринках. З цих причин по-іншому трактують економічну функцію держави. У сучасних умовах розвитку світового господарства економічна роль держави залежить не від ступеня її втручання в ринковий механізм, а від участі в забезпечен­ні внутрішніх і зовнішніх умов ефективного функціонування національ­ної економіки.

Критичним аспектом для визначення основних напрямів політики економічної безпеки України повинна бути адекватність цієї політики реальному місцю і ролі України у світових як економічних, так і полі­тичних процесах.

Дещо повільний характер створення на попередньому етапі базових засад незалежності України, утвердження її як повноправного суб’єкта світового співтовариства, тривала економічна криза переміщує можли­ві загрози нашої державності у площину економічної безпеки [740. с. 350-351].

Головною вадою існуючих теоретичних підходів до питання еконо­мічної безпеки, на думку науковців, є намагання пристосувати виміри національної безпеки «наддержави» до України [759, с. 37]. Суть цього явища полягає в тому, що і американські, і російські, і українські як теоретичні, так і практичні концепції безпеки ґрунтуються насамперед на певному «колективному несвідомому», що змушує масову свідомість народів ідентифікувати себе з «наддержавністю» [760]. Тим самим, на думку Б. Кормича, обумовлюється глобалізація і самозростання всього, що пов'язано з національними інтересами, національною безпекою, створюється тенденція домінування інтересу збереження цієї «наддер- жавності» порівняно з особистими інтересами, у тому числі в еконо­мічній сфері [759, с. 37].

Використовуючи досвід інших країн, Україна повинна знайти свої власні виміри економічної безпеки.

Ми виходимо з того, що економічна безпека держави є комплексною системою, яка включає в себе велику кількість елементів і напрямів. Рівень економічної безпеки (екосестейіу) визначається, як правило, за станом найбільш вразливого її напряму, показники якого близькі до критичних. Основними напрямами економічної безпеки є: демографіч­на (кадрова), ресурсна, фінансова, енергетична, наукова, інформаційна безпека та ін.

В юридичній, політичній, економічній літературі існує багато під­ходів до визначення поняття «економічна безпека». У межах цієї робо­ти варто зауважити, що в Концепції Національної безпеки України економічна безпека визначалася як такий стан національної економіки і кредитно-фінансової системи, який дає можливість: а) гарантувати економічний розвиток держави на підставі досягнень науково-технічного прогресу; б) зберігати або швидко оновлювати виробництво в умовах припинення зовнішніх поставок або надзвичайних ситуацій внутріш­нього характеру; в) забезпечувати стійке функціонування своєї кредитно- грошової системи і задоволення потреб суспільства за несприятливих внутрішніх і зовнішніх умов [761]. Таке визначення терміна «економіч­на безпека» хоча й має комплексний характер, але не охоплює всіх її напрямів. У свою чергу, Закон України «Про основи національної без­пеки України» взагалі не містить визначення терміна «економічна без­пека» і його юридичного змісту. Так, в економічній науці - це незалеж­ність держави у формуванні і розвитку власної економічної системи. Загроза економічній безпеці виступає зворотною стороною економіч­ного суверенітету й означає втрату державою здатності проводити незалежну політику в інтересах народу [734, с. 552-558]. На думку інших авторів, економічна безпека - це здатність національної еконо­міки забезпечити стабільний розвиток виробництва в державі з метою оздоровлення її головних проблем. З точки зору такого підходу вона охоплює такі різновиди безпеки, як фінансова, енергетична, техніко- технологічна, продовольча та ін. [717, с. 27-28].

Таким чином, сутність економічної безпеки полягає у спроможності держави створювати необхідні матеріальні передумови для всебічного розвитку суспільства, виступати самостійним і рівноправним суб'єктом економічних зв'язків, забезпечувати сталий економічний розвиток.

Держава покликана виконувати функції поєднання приватних і сус­пільних інтересів, забезпечення ефективного функціонування ринкової економіки, справедливого розподілу доходів та сприяти економічному зростанню і стабільності [188, с. 220].

Проте до останнього часу в Україні не створено цілісної системи організації економічної безпеки держави. Недосконалою є її нормативно- правова основа. На законодавчому рівні перелік загроз економічній безпеці сформульований у Законі України «Про основи національної безпеки України», який був прийнятий Верховною Радою України лише у 2003 р. [487]. Однак до сьогодні не прийняті Національна програма економічної безпеки, Стратегія забезпечення економічної безпеки Укра­їни тощо. Усе це призводить до того, що впродовж тривалого часу економічна політика в Україні здійснювалася без врахування існуючих загроз економічній безпеці держави, необхідних експертних оцінок та відповідного моніторингу.

Ще одним важливим аспектом є те, що держава повинна забезпе­чити права й безпеку кожного громадянина, суспільства в цілому та всіх суб'єктів ринкової економіки [287, с. 122]. Якщо держава належним чином не виконує цю функцію, то виникає загроза економічній безпеці, яка виступає зворотною стороною економічного суверенітету і є втра­тою держави здатності проводити незалежну економічну політику в інтересах народу.

Підсумовуючи, слід зазначити, що сьогодні основними загрозами економічній безпеці в Україні є:

1) в інституційній сфері - структурна та функціональна незбалан- сованість діяльності гілок влади у сфері економічної безпеки.

Визначаючи захист економічної та інформаційної безпеки найваж­ливішою функцією держави, ч. 1 ст. 17 Конституції України в той же час не закріплює, які саме державні органи її виконують [49]. Коло суб'єктів, на яких покладається виконання цієї функції, можна визначити шляхом тлумачення частин 2-4 ст. 17, 85, 102, 106, 107, 116 Конституції Укра­їни, а також ст. 4 Закону України «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. [487]. До таких суб'єктів належать: Пре­зидент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, органи прокуратури, місцеві державні адміні­страції, органи місцевого самоврядування. Повноваження вищеназва­них органів держави щодо забезпечення економічної та інформаційної безпеки визначаються у статтях 85, 102, 106, 107, 116 Конституції Укра­їни, ст. 9 Закону «Про основи національної безпеки України», а також у законах України, які визначають їх правове положення і компетен­цію;

2) у соціальній сфері - невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам. Диференціація доходів населення, безробіття, як наслідок, конфліктність, поляризація суспільства, економічна дестабілізація, ускладнення демографічної ситуації;

3) в енергетичній сфері - обмеженість енергоносіїв, необхідність створення енергозберігаючих технологій, виникнення енергетичної залежності від інших держав, неефективність використання паливно- енергетичних ресурсів, недостатність темпів диверсифікації джерел їх постачання та відсутність активної політики енергозбереження, що створює загрозу енергетичній безпеці держави;

4) у фінансовій сфері - структурна незбалансованість фінансового сектору економіки, слабкість банківської системи, низький рівень роз­витку фондового ринку, критичні обсяги державних зовнішнього і внут­рішнього боргів;

5) у сфері інноваційного розвитку (наукова, технічна, технологічна сфери) - відсутність механізмів стимулювання інноваційної діяльності, що призводить до деградації існуючого нау ково-технічного потенціалу, упо­вільнення розвитку' наукоємних галузей вітчизняної промисловості, низь­кий рівень державної підтримки фундаментальної та галузевої науки, відплив наукових працівників за кордон, у комерційну, фінансову сфери;

6) у демографічній сфері - підвищення рівня смертності, в т. ч. працездатного населення, зниження рівня народжуваності, що є реаль­ною загрозою генофонду нації;

7) в інформаційній сфері - невиваженість державної політики та від­сутність інфраструктури в інформаційній сфері, негативні наслідки функціонування інформаційних технологій [762]; розголошення інфор­мації, яка становить державну, комерційну таємницю; недосконалість або відсутність інформаційно-аналітичних систем збору та обробки фінан­сової, податкової, митної, зовнішньоекономічної інформації тощо.

Іншими загрозами є тінізація та корумпованість української еконо­міки, рівень якої дійшов до тієї небезпечної межі, коли можна говорити про існування системи розширеного відтворення тіньових економічних відносин в Україні. Безумовно, тінізація економіки є одним із основних чинників, які створюють реальну загрозу національній безпеці, демо­кратичному розвитку держави, викривленню принципів існування громадянського суспільства, формують негативний імідж держави і стримують євроінтеграційні процеси України.

Виходячи зі змісту основних загроз економічній безпеці України, на сьогодні основними цілями і завданнями діяльності держави мають ста­ти: забезпечення сталого економічного зростання; подолання негативних наслідків глобальної економічної кризи; створення гарантій фінансової, енергетичної, технологічної, продовольчої, інформаційної безпеки; виявлення потенційних загроз і тенденцій та прогнозування ступеня 309

їх впливу на економіку України й розроблення системи запобіжних заходів на основі моніторингу внутрішньої і зовнішньої ситуації та ін.

Аналіз змісту економічної функції в історичному, онтологічному, політичному та юридичному вимірах закладає фундамент для по­дальших плідних наукових розробок та дозволяє зробити наступні висновки.

1. Правова основа економічної функції Української держави є міц­ною і розгалуженою, складається з різних галузей права: конституцій­ного, цивільного, адміністративного, фінансового та ін. Українська держава створює основні правові засади функціонування економіки і певною мірою гарантує виконання прийнятих законів та інших право­вих актів (забезпечення реалізації права власності, соціальної спрямо­ваності економіки, умов виконання контрактів, економічної безпеки організаційно-економічних відносин тощо). Державі передаються функ­ції не тільки із встановлення й підтримання загальних правил поведін­ки елементів суспільної системи, але й такі, що створюють умови, за яких кожна підсистема могла б виконувати призначену їй у суспільстві функцію, найбільш ефективно використовуючи наявні ресурси.

2. Економічна політика є однією з важливих передумов стабільнос­ті суспільства, що дозволяє йому ефективно функціону вати в умовах різних впливів, зберігаючи при цьому свою структуру і здатність конт­ролювати процес суспільних змін. Державна економічна політика - це елемент державної політики, цілеспрямований вплив на економічні процеси шляхом створення рамкових умов економічного розвитку (за­провадження інноваційної моделі структурної перебудови та зростання економіки, утвердження України як високотехнологічної держави). Економічна політика держави виступає як конкретний прояв свідомої сторони організаційного процесу впорядкування економічної діяльнос­ті. Економічна діяльність держави охоплює всі форми і засоби реаліза­ції економічних цілей і завдань. Економічна функція може розглядати­ся за двома напрямами: по-перше, держава є суб'єктом власності і під­приємництва та регулює державний сектор національної економіки; по-друге, держава регулює недержавний сектор економіки й національ­ну економіку в цілому. Важливе практичне значення в цьому контексті має проблема раціонального співвідношення ринку7 і держави, яке не є стійким і залежить від багатьох умов: рівня економічного розвитку, менталітету нації та ін. Держава, здійснюючи економічну функцію, регулює ті сфери і процеси, які ринок виконує недостатньо ефективно або не в змозі координувати взагалі.

3. Державне регулювання - невід’ємний елемент механізму функ­ціонування економіки. У цьому контексті під державним регулюванням доцільно розуміти вплив (прямий або непрямий) державних органів на економічні процеси в суспільстві з метою досягнення збалансованості і нормального функціонування економіки.

Основним змістом державного регулювання є встановлення і забез­печення державою загальних правил поведінки (діяльності) суб'єктів суспільних відносин і корегування їх залежно від зміни умов. Воно як одна із функцій державного регулювання включає також всебічний контроль за виконанням вимог норм права, які регулюють ті чи інші суспільні відносини; координацію і встановлення загального напряму діяльності учасників відповідних відносин, всебічний захист їх закон­них інтересів і прав; визначення і нормативне закріплення пріоритетів у сфері державної економічної політики тощо.

Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринок, час від часу змінюються. Серед основних чинників таких змін - політична ситуація у країні, характер історичного етапу, на якому перебуває сус­пільство, його соціальна структура, національні особливості та інші фактори. Йдеться про органічне поєднання політичних, гуманітарних, соціально-психологічних чинників та інституційних передумов, які лише в комплексі здатні вплинути на трансформаційні процеси, розви­ток суспільства на інноваційній основі. Отже, основою стратегічного курсу й базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на утвердження України як конкурентоспроможної висо- котехнологічної держави.

Ґрунтовний аналіз дослідження взаємозв'язку державного регулю­вання економіки та економічної політики дозволяє стверджувати, що державне регулювання економіки - це форма і спосіб реалізації еконо­мічної політики Української держави.

4. Економічна безпека держави є комплексною системою, яка вклю­чає в себе множину елементів і напрямів. Рівень економічної безпеки (екосестейту) визначається, як правило, за станом найбільш вразливо­го її напряму, показники якого близькі до критичних. Основними на­прямами економічної безпеки є: фінансова, демографічна, енергетична, наукова, інформаційна безпека та ін.

Критичним аспектом для визначення основних напрямів політики економічної безпеки України повинна бути адекватність цієї політики реальному місцю і ролі України у світових як економічних, так і полі­тичних процесах.

Сутність економічної безпеки полягає у спроможності держави створювати необхідні матеріальні передумови для всебічного розвитку суспільства, виступати самостійним і рівноправним суб'єктом еконо­мічних зв'язків, забезпечувати сталий економічний розвиток.

5. Економічна функція Української держави - це об'єктивно необхідні, нормативно визначені, конкретні напрями і види її діяльнос­ті в економічній сфері з правової регламентації економічних процесів (формування рамкових умов функціонування економіки, державна економічна політика), створення організаційних передумов, необхідних для економічної діяльності, реалізації соціально-економічних проектів і програм та забезпечення економічної безпеки.

Соціальна функція Української держави.

Глибока соціально-економічна трансформація, яка відбувається в Україні, поставила комплекс теоретичних і практичних питань про соціальну функцію держави. Світова історія свідчить, що якими б роз­повсюдженими не були засоби ринкової саморегуляції, саме держава виступає важливим фактором соціально-економічної динаміки, і перш за все у соціальній сфері.

Теорія соціальної функції сучасної Української держави в умовах політичних та економічних перетворень досліджена досить фрагмен­тарно і знаходиться у стадії розробки. Характер і зміст соціальної функції держави в тій чи іншій мірі розкриті у вітчизняній і зарубіжній політологічній і правовій літературі. У сутнісному аспекті будь-яка держава виконує соціальну функцію. Розмежування полягають у фор­мах, методах, гарантіях їх реалізації. Ось чому важливо визначити по­няття і зміст соціальної функції сучасної Української держави в контек­сті демократичної соціальної правової держави.

Комплекс проблем, які пов'язані з необхідністю переорієнтації економіки в напрямі зростання, рівноправного входження у світове співтовариство, вимагає виявлення нової ролі держави (як суб'єкта соціально-економічних перетворень), уточнення змісту соціальної функції на сучасному етапі. Ситуація ускладнюється тим, що націо­нальна економіка зазнає ринкових перетворень, які сьогодні обтяжені складною кризовою ситуацією [763, с. 13-17].

У зв’язку з цим формулювання проблеми дослідження включає такі актуальні аспекти, як: вдосконалення конституційно-правової регла­ментації; теоретичний аналіз і узагальнення змісту соціальної функції Української держави на сучасному етапі (у контексті особливостей трансформаційного періоду); синтезоване дослідження цих проблем на основі аналізу соціально-економічної ситуації у країні, об’єктивних і суб'єктивних передумов, чинників для побудови соціальної держави на теренах України.

Удосконалення нормативної основи соціальної функції Української держави, пошук оптимальних шляхів її реалізації вимагає вирішення окремих спірних загальнотеоретичних питань, якими є: визначення місця соціальної функції в системі інших об’єктних функцій держави; формулювання поняття соціальної функції Української держави, з'ясування її змісту та проблем реалізації; дослідження основних на­прямів соціальної політики в сучасних умовах; визначення тенденцій подальшого розвитку соціальної функції Української держави.

Недостатня розробленість зазначених проблем, актуальність, теоре­тичне і практичне значення обумовлюють необхідність їх подальшого більш глибокого дослідження в нових конкретно-історичних умовах.

Сутність соціального напряму функціонування держави, який за Конституцією України є одним із визначальних, основоположних орі­єнтирів її діяльності, докорінно відрізняється від сутності соціального напряму діяльності держави за Конституцією Української РСР 1978 р. Уперше на конституційному рівні людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані найвищою соціальною цінністю в державі (ст. З Конституції України) [49]. Від прийняття Конституції України минуло тринадцять років, але на сучасному етапі державно-правового розвитку країни зазначена стаття містить більше норму-мету, ніж норму, що відображає реальність.

Така ситуація обумовлена наступними чинниками. По-перше, недо­сконалість законодавчої бази, присвяченої саме соціальній функції дер­жави, її формам, методам, гарантіям, механізму реалізації. По-друге, відсутність єдності поглядів щодо визначення поняття, змісту і назви цього напряму діяльності. По-третє, недостатня дослідженість практич­ної реалізації соціальної функції держави в сучасних умовах. По-четверте, відсутність системних, науково обґрунтованих прогнозів щодо тенденцій подальшого розвитку соціальної функції держави. Тому сьогодні потре­бує наукового забезпечення процес вирішення проблеми неузгодженості соціальної політики із сучасними економічними перетвореннями з метою уникнення безсистемності рішень у соціальній сфері.

В умовах української дійсності необхідно виробити теорію соціаль­ної функції держави, що відповідає національно-правовому, економіч­ному, політичному і культурному рівню розвитку нашої країни.

Відсутність грунтовних теоретичних розробок, адекватних сучас­ному стану розвитку українського суспільства і вітчизняної юридичної науки, створює прогалину в державознавстві, без заповнення якої залишаються невирішеними завдання з оптимізації процесу розбудови України як соціальної держави. Вищезазначене обумовлює необхідність теоретичного узагальнення та певного переосмислення накопичених поглядів щодо соціального напряму державної діяльності, у тому числі формування теоретичних положень про перспективи та гарантії ефективної реалізації соціальної функції держави в умовах сучасної України.

Наукове опрацювання цієї проблематики в тому чи іншому обсязі й аспектах висвітлено в роботах таких науковців, як В. Бабкін, О. Бер- мічева, О. Доронін, С. Кириченко, М. Козюбра, В. Копєйчиков, О. Пан- кевич, В. Погорілко, П. Рабінович, А. Сіленко, О. Скрипнюк, В. Тацій, Ю. Тодика, М. Цвік та ін.

Соціальний напрям діяльності держави має тривалий і складний шлях - від повного заперечення можливості його існування як само­стійної функції держави за часів соціалістичної держави до конституційно-правового закріплення як одного з пріоритетних напря­мів діяльності Української держави.

Успішна всебічна реалізація кожної функції держави можлива лише за наявності міцної правової бази у вигляді окремої галузі або сукуп­ності галузей права або законодавства. Тому першочерговим завданням в умовах економічної і політичної трансформації є аналіз та вдоскона­лення саме конституційно-правових основ соціальної функції Україн­ської держави, аналіз українського законодавства, що регулює соціаль­ну діяльність держави з точки зору його цілісності, повноти, обгрунто­ваності, співвідношення із законодавством інших країн, відповідності потребам реформування.

Необхідність наукового аналізу цієї проблематики обумовлена тим, що концепція соціальної правової держави останнім часом не отрима­ла як досить ефективного практичного державно-правового втілення, так і оформлення у вигляді загальнообов'язкової системи інститутів, процедур і відповідної моделі державної соціальної політики. Пробле­ма соціальної функції держави в період сучасних трансформаційних процесів в Україні є майже недослідженою. Лише окремі аспекти цієї проблеми знайшли відображення у працях таких вітчизняних і зару­біжних юристів, як О. Андреева, О. Бермічева, Д. Голбрейт, Н. Дергу­нова, Б. Жувенель, С. Коробов, X. Ламперт, П. Рабінович, О. Скрипнюк,

А. Токвиль, М. Фридман, Ф. Хайєк, Й. Шумпетер, Л. Ерхард та ін., а також філософів, соціологів та представників інших галузей науково­го знання [764; 765; 766, с. 23-32; 767; 768].

Визнавши себе соціальною державою на конституційному рівні, Україна зробила крок до подальшого розвитку своєї державності та зміцнення авторитету в міжнародному співтоваристві.

Слід зазначити, що правова основа соціальної функції найбільш розгалужена. У соціальній сфері сформувалася низка галузей права і законодавства: трудове, житлове, пенсійне, про охорону здоров'я та ін. Це, як зазначає В. Погорілко, один із позитивних наслідків радянської доби, оскільки того часу пріоритетними видами прав згідно з колишні­ми радянськими конституціями були соціальні права [575, с. 12]. Сьо­годні конституційно-правову основу соціальної функції складають основоположні загальні або галузеві правові акти. Конституційною основою соціальної функції Української держави є статті. 1,3, 13,24,36, 43,46, 47,49, 85, 92, 116, 119, 138, 143 та ін. Стаття 1 Конституції Укра­їни має основоположне значення для визначення концепту альних засад становлення і розвитку української державності, вона суттєво розвиває й збагачує основи конституційного ладу України, надає їм системного, узгодженого характеру. Наша держава визначається в Конституції як соціальна (ст. 1). Формування соціальної держави становить найваж­ливіший напрям розвитку демократичної державності в Україні, одне з основоположних завдань демократизації українського суспільства, реформи її політичної і правової систем.

Пріоритетним орієнтиром наукового пошуку Конституція визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність й безпеку найвищою соціальною цінністю (усі інші соціальні цінності мають бути підпорядковані, субординовані цінності людини), а утвердження і за­безпечення прав та свобод людини проголошує головним обов'язком держави (ст. 3). Саме це положення й визначає узагальнено соціальну спрямованість держави. Слід наголосити, що ця конституційна засада підкреслює нерозривність понять соціальної правової держави і грома­дянського суспільства. У громадянському суспільстві, економічною основою якого є вільний ринок, надзвичайно важливим є інститут власності, його соціально-правовий зміст. Мова йде про соціальну спрямованість цього інституту [769, с. 12]. У ч. З ст. 13 Конституції України закріплено, що власність зобов’язує. «Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству». До того ж ч. 4 ст. 13 Конституції України зобов’язує державу забезпечити соціальну спрямованість економіки. Для цього держава має створити відповідну правову базу з тим, щоб регламентувати соціальну функцію. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки та гарантує рівність перед законом. У зв'язку з цим уповноважені державні та інші органи зобов'язані вживати комплекс організаційно-правових та інших заходів, спрямова­них на створення умов для такого захисту прав, а також забезпечувати узгодженість приватних, громадських, державних інтересів у процесі використання природних ресурсів та охорони довкілля.

Держава створює конституційні умови для здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного на­вчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб (ст. 43).

За роки самостійного розвитку вітчизняного законодавства створе­но розгалужену систему нормативних актів, які встановлюють багато видів соціального забезпечення на засадах соціального страхування, державного забезпечення та державної підтримки певних верств на­селення. Сьогодні в Україні триває реформування системи соціального забезпечення. Закріплене у ст. 48 Конституції України право кожного на достатній життєвий рівень і його реалізація безпосередньо пов'язані з виконанням Українською державою відповідних зобов'язань у галузі соціальної політики [274, с. 247]. Соціальні права мають специфічні особливості, що робить їх досить залежними від сталої економічної політики держави.

Закріплене у ст. 48 Конституції України право кожного на достатній життєвий рівень є своєрідним стандартом, до якого повинна прагнути держава у своїй політиці. Вона повинна впливати на цей процес через створення умов для забезпечення зазначеного та інших соціальних прав. Держава розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми соціального розвитку України (статті 85, 116, 119, 138 тощо).

Невід’ємне право людини на житія і здоров’я (статті 5, ТІ Конституції України) одержало відповідний розвиток у ч. 3. ст. 49. Сьогодні в Укра­їні діє досить розгалужена система законодавства, що регулює правові відносини, пов'язані з охороною здоров’я та медичною допомогою (Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. із змінами та доповненнями, закони України «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціаль­ний захист населення» від 12 грудня 1991 р. [770], «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р. [771] тощо).

Слід зазначити, що для комплексного вирішення проблем охорони здоров'я важливе значення мають загальнодержавні концепції та про­грами (соціальні, медико-санітарні, оздоровчо-профілактичні). Напри­клад, Національна програма «Репродуктивне здоров'я», схвалена Указом Президента України 26 березня 2001 р. [772], Міжгалузева програма «Здоров'я нації» на 2002-2011 роки, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України 10 січня 2002 р. [773], тощо.

Щодо місцевих програм охорони здоров'я населення, то вони роз­робляються та здійснюються органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями.

Вищезазначені правовідносини в соціальній сфері регламентовані також нормами трудового і житлового законодавства. Відповідно право­вою основою соціальної функції держави є такі норми трудового та житлового законодавства: Кодекс законів про працю України від 10 груд­ня 1971 р. [774]; Житловий кодекс України від 30 червня 1983 р. [775]; Закони України: «Про статус і соціальний захист громадян, які постраж­дали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р. [776],«Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від

21 березня 1991 р. [777], «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р. [778], «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. [779], «Про пенсійне забезпе­чення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 9 квітня 1992 р. [780], «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. [781], «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р. [782], «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від

22 жовтня 1993 р. [783], «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16 грудня 1993 р. [784], «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. [785], «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. [786], «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р. [787], «Про прожитковий мінімум» від 15 липня 1999 р. [788], «Про профе­сійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. [789], «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р. [790], «Про загальнообов’язкове держав­не пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. [791], «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 9 липня 2003 р. [792] тощо.

Аналіз змісту законодавства дозволяє зазначити, що головним за­вданням держави в соціальній сфері має стати цілеспрямоване забез­печення надійних передумов реалізації прав і свобод громадян, поси­лення соціальної спрямованості курсу реформ, зміцнення злагоди й порозуміння в суспільстві.

Для України нагальною є потреба проведення подальшого науково­го дослідження й обґрунтування проблеми щодо прийнятності для нас західного досвіду з кодифікації соціального законодавства. У цьому контексті слід звернути увагу на те, що кодифікація українського со­ціального законодавства, яка супроводжуватиметься оновленням і при­веденням його норм відповідно до стандартів європейського соціаль­ного права, сприятиме розвитку вітчизняної моделі соціальної держави та її функцій [793, с. 155-159].

Таким чином, правова конкретизація положення про соціальну держа­ву, її функції може бути здійснена після того, як буде визначена позиція науковців щодо перспектив розвитку соціального права в Україні і завер­шення процесу систематизації соціального законодавства [794, с. 3].

Підсумовуючи, слід зазначити, що конституційно-правова основа соціальної функції Української держави в сучасних умовах має най­більш розгалужений характер та відзначається великою кількістю правових актів у соціальній сфері. В юридичній науковій думці неодно­разово наголошувалося на доцільності прийняття Соціального кодексу України з метою оновлення та кодифікації соціального законодавства [575; 764].

Слід констатувати той факт, що в сучасній Україні виникла потреба здійснення кодифікації законодавчих актів соціального спрямування з метою створення самостійної соціальної галузі права, кодекс якої мак­симально сприяв би втіленню на практиці конституційних та інших нормативних положень щодо соціальних цінностей держави. Підтвер­джуючи намір бути соціальною державою, Україна повинна мати значно досконаліше соціальне законодавство та надійніші гарантії його реаліза­ції і тим самим ефективніше здійснювати соціальну функцію держави. Нині держава з різних причин, у тому числі і через недосконалість чин­ного законодавства, виконує цю функцію не зовсім успішно. Удоскона­лення чинного законодавства в соціальній сфері є передумовою побудо­ви в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки європейського типу, визначальним чинником посилення суспільної привабливості ре­форм, утвердження сучасних європейських стандартів якості життя, вільного розвитку людини, суспільства, держави в цілому.

Сьогодні основними причинами складної ситуації у соціальній сфері є: переоцінка державою своїх можливостей при прийнятті соці­альних зобов'язань; неузгодженість соціальної політики із здійснюва­ними в країні економічними перетвореннями; неприйняття державою індивіда як активного суб’єкта соціальної політики; безсистемність рішень у сфері соціального забезпечення.

З огляду на вищезазначене зрозуміло, що ефективність соціальних перетворень залежить від багатьох факторів, у першу чергу від їхнього законодавчого забезпечення і стану економіки країни. Ці моменти є основоположними і при виявленні тенденцій розвитку соціальної функції сучасної Української держави. У законодавчому регулюванні важливо виокремлювати два аспекти: 1) наявність розвинутого адек­ватно відображаючого стан та потреби індивідів соціального законо­давства; 2) ефективне, реальне втілення його в життя.

Безумовно, що в цілому ефективність законодавства обумовлюєть­ся багатьма обставинами, які належать як до самої законодавчої діяль­ності, так і до діяльності з реалізації прийнятих законів від соціально- правової активності суб'єктів законотворчості і правозастосування, а також від рівня їх правосвідомості і правової культури. Як стверджу ­ють В. Ковальський, І. Козинцев, навіть не дуже глибокі дослідження однозначно свідчать про те, що правотворчість, право в цілому, впли­ваючи на правосвідомість людини, примушують її до дії або бездіяль­ності, тобто дотримання певних правил поведінки або їх порушення. І навпаки, рівень правосвідомості і правової культури є впливовим фактором правотворчості [795, с. 11]. Вирішення державою соціальних та інших завдань, відповідно до положень Конституції України, вимагає виявлення існуючих потреб законодавчого регулювання, розробки і своєчасного видання законів, що регламентують певні сфери суспіль­них відносин в інтересах населення всієї країни за умов органічного входження цього закону в систему законодавства.

Очевидно, що з прийняттям Конституції здійснення реформи в со­ціальній сфері отримало новий поштовх, а отже, й тактику реформуван­ня. Як зазначає О. Ющик, на сучасному етапі ключовою стає проблема розвитку демократії в широкому її розумінні, визначення оптимально­го співвідношення між саморегулюванням суспільних процесів в еко­номіці, політиці, інших сферах життя та державним регулюванням у цих сферах. Мова йде, по суті, про місце та роль держави у процесах ре­формування суспільства [202, с. 395-396; 225, с. 164-165].

Слід зазначити, що для успішної правотворчості та правозастосов­чої діяльності в соціальній сфері вкрай необхідним є формування та розвиток відповідного правового простору.

Розгляд законодавчих актів, що забезпечують розвиток соціальної сфери, дозволяє виявити наступні тенденції розвитку соціальної функ­ції сучасної Української держави: 1) посту повий перехід до взаємної відповідальності всіх суб'єктів соціальної політики за результати соціального розвитку; 2) розвиток системи соціального забезпечення непрацездатних осіб шляхом підтримки відповідних інфраструктур (як державних, так і недержавних); 3) участь громадян у формуванні й реалізації соціальної політики на засадах принципів добровільності та багатоманіття її форм; 4) забезпечення захисту працездатних осіб від соціальних ризиків; 5) стимулювання (шляхом створення правових, фінансово-економічних умов) активної участі громадян у формуванні власного добробуту тощо.

Підсумовуючи, слід зазначити, що соціальна сфера в ході економіч­них реформ стала полем численних дискусій, результатом чого були часто непослідовні й необгрунтовані рішення щодо її реформування. Між тим напрацьовані певні правові основи соціальної політики, що сьогодні потребують доповнень і корегувань з урахуванням нової со­ціальної структури суспільства, які є результатом реформ, а також ре­альної ситуації у вітчизняній економіці.

Проблеми соціальної сфери посилюються неузгодженістю між змістом прийнятих законів та існуючими механізмами їхньої реалізації [796].

Акту альність аналізу соціальної функції держави для вітчизняної науки випливає із конституційного закріплення за Україною статусу соціальної держави (цей фундаментальний принцип конституційного ладу закріплений більше, ніжу 15 Конституціях країн Європи). Пріо­ритетним орієнтиром наукового пошуку є розкриття змісту соціальної функції держави з урахуванням сучасних реалій державно-правового життя в контексті розбудови соціальної держави.

Сама ідея соціальної держави по-різному тлумачиться в юридичній теорії. Іноді цю ідею пов’язують з узагальненим поняттям соціальної справедливості, з наявністю певного рівня добробуту та культури, до­ступного всім верствам і групам населення. В іншому випадку вважа­ють, що ідея соціальної держави відображає посилення ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів.

В умовах сьогодення особливої актуальності набуває дослідження умов і тенденцій розвитку державності в Україні як складової частини європейського співтовариства, і особливо розвитку теоретичної кон­цепції соціальної правової державності. Необхідно узагальнити й пере­вірити можливості використання в Україні тих позитивних результатів, які були отримані теорією і перевірені практикою у процесі визначення змісту діяльності держави, її оптимальної форми в різних країнах.

Важливою складовою зазначеної концепції є її складова - соціаль­на держава, яка може бути віднесена до числа беззаперечних, аксіома­тичних характеристик державності. Хоча серед науковців досі існують розбіжності в питаннях визначення її змісту, притаманних їй принципів і виконуваних функцій, співвідношення з іншими конституційними засадами [794, с. 3]. Але очевидним є те, що західноєвропейська модель державності, теорія соціальної державності, теорія соціальної функції держави не може автоматично втілюватися в Україні, не зазнавши по­переднього критичного аналізу. Необхідність його проведення пов'язана як з відсутністю загальних для постсоціалістичних і західних країн умов і закономірностей становлення соціальної держави, так і з тією кризою, яку ця державність сьогодні в цих країнах зазнає. Визначення особли­востей розвитку соціальної держави в Україні повинно мати на меті встановлення змісту соціальної функції нашої держави на сучасному етапі з урахуванням позитивних моментів західної моделі.

З питанням політико-правової взаємодії соціальної та правової держави пов'язана і проблема визначення основних функцій та напря­мів діяльності соціальної держави. Можна виділити багато наукових підходів до зазначеної проблематики, які відрізняються за якістю, гли­биною та теоретичним рівнем узагальнень.

Заслуговує на увагу позиція Г. Цахера, який вважає, що соціальна держава покликана виконувати в суспільстві насамперед функцію оцінюючого фактора і гаранта, метою якого є забезпечення для кожно­го члена суспільства гідного для людини рівня існування, зниження розбіжностей в рівні добробуту, ліквідація відносин залежності й вста­новлення відповідного контролю. Він пропонує наступні два змістовних висновки: 1) принципами дії соціальної держави є: солідарність та субсидіарність; справедливий розподіл з урахуванням виконаної праці; здійснення глобальної та спеціальної соціальної політики, покращення умов праці, соціальне страхування, забезпечення зайнятості та соціаль­не партнерство; 2) в умовах запровадження соціально орієнтованої ринкової економіки соціальна держава має вирішувати наступні за­вдання: забезпечення ринкових можливостей і реалізація права на частину суспільного добробуту шляхом справедливого розподілу при­бутків і майна; зниження небажаної ринково обумовленої диференціа­ції; забезпечення свободи, справедливості, розвитку особистості та її активної участі в суспільному житті, а також повага до гідності кожної

особи; подальше вдосконалення соціальної політики та правових ме­ханізмів, що забезпечують основні соціальні права і сприяють розши­ренню мережі соціального забезпечення [797].

Дещо відмінну класифікацію функцій соціальної держави пропонує В. Бакуменко. Виходячи з головної мети існування соціальної держави, він пропонує виокремлювати такі основні функції: 1) соціальний захист; 2) забезпечення суспільними благами, що включає підтримку освіти, науки і культури, охорони здоров'я, навколишнього середовища та роз­виток інфраструктури громадянського суспільства; 3) розвиток еконо­міки, який полягає у проведенні антимонопольно! політики, політики сприяння конкуренції, підтримки підприємництва, створення ринкових інститутів, управління державним сектором; 4) підтримка стабільності шляхом стабілізації рівня цін, забезпечення зайнятості, підвищення кваліфікації кадрів, забезпечення конкурентоздатності виробників та контролю за ціноутворенням; 5) проведення економічного моніторингу [798, с.70]. У свою чергу, В. Жмир пропонує всі функції соціальної держави звести до трьох основних: реалізації державних гарантій, пом’якшення входження суспільства в рівновагу після надзвичайних подій; регулювання способу життя суспільства заохочувальними та за­боронними правовими засобами; перерозподілу суспільних ресурсів з метою забезпечення всім соціальним групам суспільства певного рівня життя з метою зняття соціального напруження [799, с. 9]. А. Се­ліванов наголошує, що фактично як для правової, так і для соціальної держави діє один імператив: держава існує для людини, для захисту її загальновизнаних прав і свобод [800, с. 46]. Російські науковці С. Се- рьогіна, Г. Мирський також стверджують, що головним пріоритетом соціальної політики держави є людина, її інтереси і вільний розвиток, гідний рівень і якість життя [735]. І. Осадча функції держави в умовах перехідної економіки класифікує таким чином: виробництво суспільних благ; регулювання природних монополій; коригування соціальної не­рівності; стабілізація економіки та підтримка економічного зростання; охорона навколишнього середовища [801, с. 141]. Інші науковці (С. Чи­стов, А. Никифоров, Т. Куценко) підходять більш диференційовано до основних функцій соціальної держави в Україні і виділяють: підви­щення добробуту за рахунок особистого трудового внеску, підприєм­ництва та ділової активності; проведення ґрунтовної пенсійної рефор­ми із справедливою системою пенсійних виплат з урахуванням трудо­вого вкладу особи; надання допомоги по безробіттю, збереження робо­чих місць, фахова перепідготовка осіб, що втратили роботу; надання адресної допомоги у грошовій та натуральній формах; сприяння все­бічному державному захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню; забезпечення ста­більного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки і культури тощо [716, с. 256-257].

О. Скрипнюк зауважує, що з наведених класифікацій напрямів ре­алізації соціальною державою своїх визначальних функцій випливає, що її метою не є ані окремо взяті політичні дії, ані певні економічні перетворення. Він вважає, що її засаднила мета, сформульована як за­безпечення гідного існування всіх громадян, по суті, синтезує всі три зазначені сфери [348, с. 213].

Аналіз значного за обсягом і різноманітного за змістом матеріалу щодо природи і специфіки соціальної держави дозволяє зробити на­ступні висновки, які важливі для розуміння змісту соціальної функції Української держави.

По-перше, така держава формується на основі цілеспрямованої на­уково обґрунтованої державної політики. По-друге, необхідними перед­умовами становлення соціальної держави є правове закріплення й га­рантування приватної власності, принципів соціальної ринкової еконо­міки, демократії у формі правової держави. По-третє, сутність соціаль­ної держави проявляється в ідеї про загальний добробут за умов існу­вання легітимної державної влади, її спрямованості на досягнення со­ціальної злагоди і миру, гідного рівня життя, зведення до мінімуму соціальних ризиків, формування соціального середовища для розкрит­тя творчого потенціалу людини, певних фінансових показників (перш за все видатків на соціальну сферу у структурі ВВП), відносно низь­кому рівні безробіття. По-четверте, у соціальній державі активно заохо­чується виникнення і функціонування різноманітних недержавних ін­ститутів й організацій з вузькою соціальною спрямованістю. По-п'яте, конституційно регламентована соціальна політика набуває статусу одного з пріоритетних видів державної політики. Прикладами можуть бути як положення конституцій зарубіжних країн (Конституції ФРН, Франції, Іспанії, Росії), так і Конституція України.

Отже, у сучасних умовах модернізації і перетворень в Україні у практичну площину переводиться завдання формування «соціальної, правової держави», яка повинна органічно поєднувати в собі ознаки демократичної держави, заснованої на народовладді; соціальної, що забезпечує соціальну справедливість, і правової, в якій публічна влада має здійснюватися на правових засадах. Цей імператив не тільки набув всесвітнього визнання, але й повинен стати основою зовнішньої та внутрішньої політики.

Науковий аналіз змісту соціальної функції сучасної Української держави пов'язаний із проблемами формування та реалізації соціальної політики, які все активніше досліджуються у вітчизняній літературі [802, с. 143; 803, с. 160; 804, с. 103; 805, с. 156].

Глибока економічна криза, яка супроводжує трансформування гос­подарського механізму в Україні, сприяла загостренню соціальних проблем у країні (зниження рівня життя, зростання масштабів прихо­ваного і відкритого безробіття, погіршення захисту трудових прав громадян тощо). З урахуванням адаптації світового досвіду ефективного розв'язання проблем соціальної сфери до умов України нагальною проблемою є вдосконалення державної соціальної політики України та механізмів її ефективної реалізації.

На сучасному етапі реформування, яке супроводжується погіршен­ням умов існування широких прошарків населення, різким падінням їх життєвого рівня та загостренням соціальної нестабільності в суспіль­стві, проблема проведення ефективної державної соціальної політики набуває особливого значення. З огляду на важливість соціальної полі­тики слід зазначити, що її роль досліджена недостатньо, зокрема відсут­нє єдине розуміння змісту державної соціальної політики, її форм і методів проведення з урахуванням сучасних трансформаційних процесів.

У вітчизняній літературі існує думка про те, що в сучасному сус­пільстві соціальна політика повинна виконувати дві основні функції - захист і розвиток, які між собою тісно пов'язані [806, с. 9].

У контексті визначення змісту соціальної функції сучасної держави є необхідність посилення соціальної орієнтації сучасної економіки, яка змушує шукати нові механізми забезпечення базової захищеності на­селення, що сприяють зростанню конкурентоздатності та єднанню суспільства. Тому стала зростати роль держави як суб'єкта, який ви­значає пріоритети і напрями доцільної політики та механізми її реалі­зації. Виходячи з вищезазначеного, до соціальної функції держави входить як безпосередня реалізація заходів з метою розвитку людсько­го потенціалу, так і загальне регулювання соціальних параметрів еко­номічного процесу.

У перехідний до ринкових відносин період соціальна політика є ви­значальним напрямом внутрішньої політики держави. Вона забезпечує захист прав людини, створює передумови для розширеного відтворен­ня людиною своєї діяльності та стабільності суспільної системи.

Слід зауважити, що соціальна політика будь-якої держави передбачає визначення глибинних тенденцій розвитку в усіх сферах соціально- політичного життя, що обумовлюють процес розвитку соціального буття й соціальної безпеки людини та цілеспрямований вплив на них суб'єктів регулятивної діяльності. У літерату рі висловлюється думка, що політика такого типу має створити необхідний економічний механізм для розв'язання суперечностей як об'єктивного, так і суб'єктивного харак­теру в економіці, політиці, соціальних, духовних відносинах суспільства, міжособистісних соціальних зв'язках людей, тих чи інших аспектах і тенденціях розвитку та функціону вання, що впливають на соціальне буття, соціальне самопочуття та безпеку людини [716, с. 255].

Метою соціальної політики держави як важливого елементу соці­альної функції держави є забезпечення стабільного функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей; забезпечення кожному грома­дянину можливості вільно розвиватися, реалізову вати свої здібності, одержувати належний прибуток, покращу вати добробут.

Виникнення, зміна або відмирання окремих соціальних функцій держави залежить від завдань та мети, що стоять перед нею на конкрет­ному історичному етапі її розвитку7 [807, с. 14]. Ефективна реалізація виконання соціальної функції державою забезпечує внутрішню стабіль­ність, зростання авторитету та довіри до владних структур, цілісність суспільства, його єднання навколо загальнодержавних потреб та інте­ресів. Держава повинна ефективно реалізовувати соціальну функцію, адже, виходячи з позицій взаємозалежності, взаємообумовленості всіх елементів соціальних систем, прорахунки, обмеження та упущення в соціальній сфері неминуче призведуть до суттєвих негативних змін в інших сферах суспільного життя. Саме тому перед Українською дер­жавою на перехідному етапі розвитку постає завдання оптимального збалансування соціальної політики.

Проте в умовах слабкої, нестабільної економіки перехідного пері­оду держава не в змозі навіть у межах достатнього мінімуму забез­печити соціальні потреби, що й підтверджується станом соціально- економічної сфери сучасної Української держави.

У цьому контексті А. Сіленко зауважує, що, як показує світовий досвід, перехід від однієї суспільно-політичної системи до іншої завжди супроводжуються падінням рівня добробуту населення, що може при­звести до зростання нестабільності [738, с. 24].

Ще одним важливим аспектом є розуміння того, що політичне спря­мування держави значною мірою визначає характер, особливості й зміст соціальної функції, глибину та масштаби її реалізації. У свою чергу, у результаті дослідження взаємозв' язку між соціальною політикою і по­літичною стабільністю виявлено, що сильна соціально-економічна по­літика є однією з головних передумов стійкого стану суспільства, що дозволяє ефективно функціонувати в умовах різних впливів, зберігаючи при цьому свою структуру і спроможність контролювати процес суспіль­них змін. У той же час відомо, що економічні кризи, спад виробництва, погіршення рівня життя населення, різко виражені диспропорції в роз­поділі прибутків часто були причиною руйнації політичної системи. Отже, завданням соціальної політики є створення умов для підвищення рівня життя населення, яке має відчувати свою особисту зацікавленість у безконфліктному розвитку суспільства. Громадяни повинні знати, що найважливіші інститути держави й суспільства здатні адекватно і своє­часно реагу вати на їхні потреби. Цей висновок особливо важливий для України, тому що суспільство й економіка знаходяться в надто глибокій кризі, існує високий ступінь соціальної нерівності і відсутня згода між політичними силами з питань про стратегію суспільного розвитку.

Синтезуючи результати наукових досліджень вітчизняних та зару­біжних науковців, акцентуємо увагу на наступних положеннях.

Соціально-економічна стабільність є однією з важливих умов по­літичної стабільності.

Стратегічною метою соціальної політики держави є забезпечення стабільного функціонування суспільства, досягнення суспільної злаго­ди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей, забезпечення кожному громадянинові можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний прибуток, покра­щувати добробут.

Змістом соціальної функції сучасної Української держави є:

1. Правове й економічне забезпечення соціальної сфери; створення відповідної до сучасних потреб суспільства систематизованої соціаль­ної нормативно-правової бази, яка передбачала б прийняття комплексу довготермінових соціальних програм різної спрямованості.

2. Формування реально діючої системи гарантій та досконалого механізму юридичних засобів здійснення та захисту соціальних прав і свобод з метою забезпечення їх ефективної фактичної реалізації на основі принципів соціальної справедливості, свободи і рівності.

3. Проведення активної державної соціальної політики з метою адаптації працездатного населення до соціальних аспектів ринкових відносин; реальна соціальна підтримка тих категорій населення, які з певних причин самостійно не можуть забезпечити собі гідне існуван­ня і потребують надання соціальних пільг.

4. Розвиток соціальноорієнтованої вільної ринкової економіки; до­тримання виваженого, досить обґрунтованого балансу між ринковою економічною свободою та державним регулюванням ринкових про­цесів.

5. Розвиток громадянського суспільства та формування високо сві­домої професійної національної політичної еліти (яка має бути головним джерелом формування та реалізації демократичних ідей та створення їх правових засад) за умов наявності багатопартійної системи та про­гресивної політичної опозиції.

6. Підвищення ефективності формування і використання фінансо­вих, матеріальних, інформаційних і кадрових ресурсів соціальної сфе­ри. Створення деяких сприятливих передумов для практичного руху до української моделі соціальної держави.

7. Забезпечення постійного зв'язку соціальних реформ із новітніми науковими дослідженнями в цій сфері.

Ефективність рішень у сфері соціальної політики у сучасних умовах розвитку держави залежить від реалізації таких положень: по-перше, орієнтування соціальної політики на ринкове реформування, індивіду­альну відповідальність та ініціативу; розширення суспільного поля для реалізації творчого соціального потенціалу людини, свободи вибору нею способів і форм самореалізації в соціальній сфері; створення умов для підвищення соціально-економічної активності населення; по-друге, досягнення в суспільстві соціальної злагоди на основі сталих процесів соціальної структурованості (формування потужного середнього класу як чинника соціально-політичної та економічної стабільності суспіль­ства. створення умов для функціонування динамічних процесів соці­альної мобільності); соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних соціальних груп, прошарків суспільства, так і суб'єктів соціального регулювання, ринкового господарства, урегулю­вання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин у сфері праці й зайнятості; по-третє, формування і розвиток таких соціально- ринкових відносин, за яких економічна свобода ринку сприятиме по­силенню соціальної безпеки людини і суспільства; по-четверте, форму­вання динамічної, гнучкої системи соціального захисту, яка передбачає різні типи соціальних заходів.

Підсумовуючи, слід зазначити, що в багатоманітті функціональної діяльності держави соціальна функція, враховуючи її значну роль у за­безпеченні нормальної життєдіяльності людей, посідає одне з важливих місць. Шляхом її ефективної реалізації створюються гідні умови життя кожної людини та забезпечується громадянський мир; здійснюється соціальний захист; відбувається зміцнення соціальної справедливості та солідарності в суспільстві, а також гуманного демократичного дер­жавного ладу, що охороняє індивіда.

Безперечно, що успішна діяльність держави в соціальній сфері є од­нією з умов ефективної реалізації економічної, політичної та інших функцій держави.

Соціальна функція Української держави - це об'єктивно необхідні, нормативно регламентовані напрями та види її діяльності із забезпе­чення й гарантування гідних умов існування, створення рівних і спра­ведливих можливостей для розвитку кожної людини, формування ефективного механізму соціального захисту з метою досягнення в сус­пільстві соціальної злагоди і співробітництва на основі сталих процесів соціальної структурованості.

Такий підхід, по-перше, відображає призначення держави соціаль­ної орієнтації. Практично кожна людина постійно піддається певним об'єктивним ризикам і негативним впливам середовища. Це можуть бути як фізіологічні закономірності (хвороба, похилий вік), так і соці­альні фактори (безробіття, глибока диференціація в розподілі доходів, масова бідність). Отже, сприяти і розвивати механізм пом'якшення за­значених ризиків і несприятливих колізій - завдання держави в соці­альній сфері. По-друге, така позиція збігається з міжнародними стандар­тами. які закріплюють обов'язок держави забезпечити гідний рівень жит­тя своїх громадян. Це констатується у Загальній декларації прав людини (ст. 25), у ст. 11 Міжнародного пакту про соціальні, економічні і культурні права, у ст. 1 Декларації соціального прогресу та розвитку [808].

Відповідно зміст соціальної функції держави визначається рухом України до соціальної правової держави, яка покликана не тільки за­безпечувати інтереси соціально незахищених груп населення, але й турбуватися про добробут кожної людини, залишаючи місце для ін­дивідуальної економічної ініціативи.

Головним завданням держави в соціальній сфері має стати цілеспря­моване забезпечення надійних передумов реалізації прав і свобод гро­мадян, посилення соціальної спрямованості курсу реформ, зміцнення злагоди й порозуміння в суспільстві.

Правова конкретизація положення соціальної функції держави може бути здійснена після того, як буде визначена позиція науковців щодо перспектив розвитку соціального права в Україні і завершення процесу систематизації соціального законодавства.

Конституційно-правова основа соціальної функції Української дер­жави в сучасних умовах має найбільш розгалужений характер та від­значається великою кількістю правових актів у соціальній сфері, тому потребує оновлення та кодифікації (доцільність прийняття Соціально­го кодексу України). У законодавчому регулюванні слід враховувати два аспекти: 1) наявність розвинутого адекватно відображаючого стан і по­треби індивідів соціального законодавства; 2) ефективне, реальне вті­лення його в життя.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виявити такі тенденції роз­витку соціальної функції сучасної Української держави:

1) поступовий перехід до взаємної відповідальності всіх суб'єктів соціальної політики за результати соціального розвитку;

2) розвиток системи соціального забезпечення непрацездатних осіб шляхом підтримки відповідних інфраструктур (як державних, так і не­державних);

3) участь громадян у формуванні й реалізації соціальної політики на основі принципів добровільності і багатоманіття її форм;

4) забезпечення захисту працездатних осіб від соціальних ризиків, здебільшого на страхових принципах;

5) стимулювання (шляхом створення правових, фінансово- економічних умов) активної участі громадян у формуванні власного добробуту тощо.

Ефективна реалізація виконання соціальної функції державою за­безпечує внутрішню стабільність, зростання авторитету та довіри до владних структур, цілісність суспільства, його єднання навколо загаль­нодержавних потреб та інтересів.

Екологічна функція Української держави.

Головним фактором, що викликає необхідність виділення екологіч­ної функції Української держави, є гострота екологічних проблем, які вже стали об’єктивною реальністю.

У зв'язку з цим серед актуальних загальнотеоретичних проблем, що мають важливе науково-практичне значення, важливе місце нале­жить екологічній функції держави, яка спрямована на охорону природи, забезпечення раціонального використання природних ресурсів та еко­логічної безпеки [809, с. 220-226].

Порівняно новим явищем у конституційно-правовій регламентації об'єктних функцій держави стало закріплення в Конституції України 1996 р. екологічної функції (статті 16, 50, 85, 92, 106, 110 та ін.). Ця функція держави лише в останні роки стає предметом спеціального наукового дослідження. Проблеми природоохорони і природокористу­вання змістовно розглядалися в основному представниками інших галузей права, безпосередньо пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища, але, як правило, не пов'язувалися з аналізом відповідної функції Української держави.

В юридичній літературі державна діяльність у цій сфері не визна­валася самостійною функцією й вивчалася лише у зв’язку з досліджен­ням господарсько-організаторської і культурно-виховної функцій Радянської держави як їх складова. Лише з початку 70-х рр. XX ст. екологічна функція держави починає розглядатися у теорії держави і права, конституційному праві як самостійна. У цей період почина­ється розвиток системи природоохоронних державних органів, громадських організацій, відповідного законодавства, а напрям діяльності держави визначається як одна з її основних функцій. Отже, екологічна функція держави почала виокремлюватися в останні десяти­ліття, що пов'язано з прогресуючим погіршенням стану навколиш­нього середовища, і не тільки України. Ця функція об'єктивно вихо­дить за межі однієї держави.

Проблема становлення та подальшого розвитку державності в Укра­їні є надзвичайно складною й багатоаспектною. Традиційні компонен­ти державотворення - соціально-економічні, політико-ідеологічні, гео­політичні та інші усвідомлюються, а тим більше реалізуються з вели­чезними труднощами, а такий необхідний для сучасної практики аспект, як екологічний, майже не береться до уваги. Проте тотальне погіршен­ня рівня життя в Україні має чітко окреслений екологічний контекст. Тому без усвідомлення цієї обставини і врахування її в реальних про­цесах державотворення не можна ефективно вирішити політичні, економічні, соціокультурні та інші проблеми. Отже, багато негараздів прямо чи опосередковано пов'язані з надзвичайно загрозливою еколо­гічною ситуацією, що склалася в Україні [716, с. 288-289].

У процесі виникнення, становлення і розвитку екологічної діяль­ності нашої держави умовно можна виділити такі етапи. Перший етап - з 1917 р. до кінця 50-х рр. XX ст. Діяльність держави цього періоду була спрямована лише на використання природних об'єктів з метою задоволення господарських потреб, а охороні природи уваги практично не приділялося. Тривалий час люди у своїй діяльності додержувалися економічних принципів, орієнтуючись на одержання максимальної ви­годи при мінімальних затратах. Це призводило до неузгодженості темпів економічного розвитку й вимог екологічної безпеки, домінуван­ня природомістких галузей, використання застарілих ресурсо- і енер- гомістких технологій, сировинної орієнтації експорту тощо. Лише тоді, коли порушення динамічної рівноваги природного середовища оберну­лося економічними збитками, почали звертатися до еколого-економічних принципів [810, с. 143]. Часто на перший план виступало конкретніше завдання - одержання максимальної економічної вигоди. У цей період діяльність держави з охорони природи була складовою господарсько- організаторської і культурно-виховної функцій.

Другий етап еволюції екологічної функції починається з 60-х рр. і триває до кінця 80-х рр. XX ст. Він характеризується залученням при­родних ресурсів у господарський обіг, значним впливом людини на навколишнє середовище. Цей етап пов’язаний із загостренням еколо­гічних проблем і, як наслідок, прийняттям державою конкретних за­ходів з охорони природи, формуванням системи спеціальних органів.

Третій етап починається з кінця 80-х - початку 90-х рр. XX ст. і триває до сьогодні. У цей період формується уявлення про єдність і цілісність екосистеми. Змістом екологічної функції стає досягнення екологічної безпеки. Це положення потребує офіційного нормативного закріплення [811, с. 122]. Виникла гостра необхідність у прийнятті за­конів і підзаконних нормативних актів з регулювання природокористу­вання, правового режиму окремих територій, профілактичних і кори­гуючих заходів; визначенні ролі держави в цих процесах та ін.

З початку 90-х рр. XX ст. в Україні почала формуватися нова еко­логічна політика, орієнтована на розвиток економічних методів регу­лювання природокористування. Важливими напрямами державної екологічної політики є інституціональні перетворення з метою форму­вання нового правового й економічного механізму регулювання взаємо­дії державних органів різних рівнів та природокористувачів, включен­ня екологічних вимог у процедуру оцінки соціально-економічної ефек­тивності управлінських рішень.

Як відомо, основний зміст екологічної функції складає державна діяльність у сфері охорони навколишнього середовища, регулювання природокористування, реалізації комплексу заходів щодо екологічної безпеки, покращення стану навколггшнього природного середовггща, підтримання екологічної рівноваги, збереження генофонду.

Накопичення значного за обсягом і різноманітного за змістом мате­ріалу поставило питання про важливість виокремлення в межах загаль­ної теорії функцій держави теорії екологічної функції. Наукове опра­цювання цієї проблематики перш за все пов'язане з висвітленням підходів до визначення поняття «екологічна функція держави».

Л. Морозова вважає, що екологічна функція тісно пов’язана із со­ціальною, оскільки обумовлена соціальним обов’язком держави забез­печити екологічний добробут громадян та екологічну безпеку країни. Самостійного значення ця функція набуває внаслідок погіршення еко­логічної ситуації у всьому світі. Зазначена функція держави, зауважує Л. Морозова,- це встановлення правового режиму природокористуван­ня, визначення екологічних вимог, умов і порядку використання при­родних ресурсів, збереження, відновлення і покращення якості при­родного середовища, здійснення заходів в умовах екстремальних еко­логічних ситуацій [371, с. 106; 546, с. 105].

М. Байтін називає екологічну функцію функцією охорони природи і раціонального використання природних ресурсів та визначає її як дер­жавне управління і координацію діяльності у сфері охорони навколиш­нього середовища, регулювання природокористування, забезпечення екологічної безпеки, оздоровлення і покращення якості навколишнього середовища [564, с. 344; 622, с. 68]. Необхідність виділення такої державної функції вчений обґрунтовує розвитком науково-технічної революції та її наслідкими для людини. Запропоновано наступне визначення екологічної функції держави.

В. Чиркін також обґрунтовує необхідність виокремлення екологіч­ної (природоохоронної) функції як самостійної об'єктної державної функції прогресуючим погіршенням природного стану всієї планети. Саме томл’ автор вважає, що ця функція виходить за межі держави, на­буває загального характеру для всіх держав. Екологічна функція дер­жави, на думку В. Чиркіна, - це її природоохоронна діяльність і віднов­лення порушеної екологічної рівноваги [24, с. 203]. Такий підхід звужує зміст екологічної функції, тому що екологічна діяльність держави но­сить більш широкий і різноманітний характер й не може зводитися тільки до заходів з охорони навколишнього середовища.

Раціональним, але в деякій мірі абстрактним є підхід М. Бринчу- ка, який зазначає, що екологічна функція - це забезпечення екологіч­ної рівноваги, включаючи екологічний оптимум для людини, з ураху­ванням взаємозв’язку і взаємообумовленості явищ і процесів у при­роді [812, с. 13].

Деякі дослідники обов'язковим елементом екологічної функції на­зивають екологічну безпеку [629, с. 11-12]. Вважаємо такий підхід цілком виправданим. З огляду на це заслуговує на увагу позиція росій­ських науковців В. Бабаева, С. Бабаева, А. Кадомцевої, які визначають екологічну функцію як діяльність держави з охорони і захисту навколиш­нього середовища, раціонального використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки суспільства [710, с. 28; 813, с. 91].

У свою чергу, В. Котюк, класифікуючи функції держави за об'єктним критерієм, виділяє гуманітарну сферу, у якій виокремлює екологічну функ­цію держави - функцію охорони природного середовища, фауни і флори [284, с. 296]. Такий підхід, як зазначалося, дещо звужує її зміст.

О. Зайчук, Н. Оніщенко називають екологічну функцію однією з комплексних функцій, яку повинна здійснювати будь-яка сучасна держава. Це охорона навколишнього природного середовища, раціо­нальне використання природних ресурсів, відновлення навколишнього середовища [275, с. 73]. Також заслуговує на увагу позиція О. Скакун, яка визначає екологічну функцію як забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорону і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофон­ду народу [106].

Викладене розкриває тенденцію збагачення і розширення змісту, ускладнення структури екологічної функції, підвищення її ролі в сис­темі об'єктних функцій держави.

Здійснення екологічної функції передбачає вироблення чіткого уявлення про екологічну ситуацію, що склалася в країні. У контексті нашого дослідження з метою конкретизації змісту екологічної функції держави під екологічною ситуацією слід розуміти сукупність економіч­них, політичних, соціально-психологічних та інших процесів, що від­буваються у країні (та у світі) і спричиняють певний відносно стійкий у кількісному та якісному відношеннях стан навколишнього середови­ща, який, у свою чергу, має власний потенціал розвитку в конкретних напрямах. Екологічна ситуація в Україні є наслідком дії багатьох різно­планових факторів: ландшафтно-біокліматичних умов; позиційно- географічного стану; природно-ресурсного потенціалу; історичних, політичних, економічних умов тощо.

Розвиток екологічної функції в сучасний період обумовлює не тіль­ки існування окремих напрямів діяльності держави, але й деяких тео­ретично і практично значущих проблем, які необхідно вирішу вати у процесі здійснення екологічної функції та більш вузьких напрямів діяльності держави, що є її складовими [814, с. 27]. Реалії глобальної екологічної проблеми висунули перед Україною (та іншими країнами світу) нові складні завдання. Вони переконливо демонструють безпер­спективність будь-якої політики, що не має обгрунтованого кон­ституційно-правового забезпечення [810, с. 124]. Саме тому розвиток суверенної Української держави неможливий без розробки та здійснен­ня багатопланової і цілеспрямованої безпеки та складової останньої - екологічної безпеки.

На сьогоднішньому етапі розвитку суспільства як в Україні, так і у глобальному масштабі заслуговує на увагу і всебічну підтримку модель суспільства сталого екологічно безпечного розвитку, основні принципи якого сформульовані в ряді документів, прийнятих ООН. Найбільш відомими є Стокгольмська декларація з проблем навколишнього сере­довища 1972 р. (у ній сформульовано 26 принципів) і Декларація Ріо-де- Жанейро з навколишнього середовища і розвитку 1992 р. (27 принципів) [70, с. 254].

Вихідні засади екологічної функції Української держави сформу­льовано в наступних нормативних актах: Конституція України (1996 р.) [49], Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. [175], Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. [815], Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. [816], Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 р. [817]. Кодекс України про надра від ТІ липня 1994 р. [818], Водний кодекс України від 6 червня 1995 р. [819], закони України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. [820], «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р. [821], «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 р. [822], «Гірничий Закон України» від 6 жовтня 1999 р. [823], «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» від 13 липня 2000 р. [824], «Про Загальнодержавну програму форму­вання національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки» від 21 вересня 2000 р. [825], «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р. [826], «Про основи національної безпеки України» від 19 червня 2003 р. [487], «Про екологічну мережу» від 24 червня 2004 р. [827]; Постанова Верхов-ної Ради України «Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. [828]; Указ Президента України «Про заходи щодо підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів» від 15 вересня 2003 р. [829] та ін.

Важливим правовим підгрунтям державного подолання наслідків Чорнобильської катастрофи є низка нормативно-правових актів у цій сфері, зокрема: закони України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської ката­строфи» від 27 лютого 1991 р. [830], «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р. [776], «Про використання ядерної енергії та раді­аційну безпеку» від 8 лютого 1995 р. [831], «Про формування Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської ката­строфи та соціального захисту населення» від 20 червня 1997 р. [832], «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» від 14 січня 1998 р. [833] тощо.

У той же час Україна стала учасницею ряду міжнародних договорів: Конвенції про ядерну безпеку (ратифікована 17 грудня 1997 р.), Угоди з Міжнародним агентством з атомної енергії про застосування гарантій у зв’язку з договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ратифі­кована 17 грудня 1997 р.); Спільного протоколу про застосування Віденської конвенції і Паризької конвенції від 21 вересня 1988 року (ратифікований 17 листопада 1999 р.), Спільної конвенції про безпеку обходження з відпрацьованим паливом і про безпеку обходження з радіо­активними відходами (ратифікована 20 квітня 2000 р.). У Зверненні Верховної Ради України до парламентів, урядів і громадськості країн Європи, схваленому 22 травня 2003 р., визнано, що євроінтеграційні процеси стають одними з основних елементів створення загальноєвро­пейської безпеки і стабільності. Саме завдяки їм держави Центральної і Східної Європи, у тому числі й Україна, мають можливість досягти напрацювання надійних гарантій захисту навколишнього середовища [834, с. 112].

Ратифікація Україною Орхуської конвенції, прийняття проекту TASIC «Екологічна інформація, освіта й інформованість громадськості в нових незалежних державах» сприяє налагодженню співпраці між зацікавленими неурядовими організаціями [835, с. 32]. Цей проект має змінити ставлення держави до питань впливу на довкілля, підвищити особисту відповідальність посадових осіб за наслідки своєї професійної діяльності. Саме тому постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1999 р. створено Міжвідомчу комісію із забезпечення виконання Рамкової конвенції ООН про зміну клімату. До Рамкової конвенції прийнятий Кіотський протокол. У зв’язку з цим Президент України підписав Закон «Про ратифікацію Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН про зміну клімату». Зазначений Закон прийнятий парламентом 4 лютого 2004 р. [836].

Виходячи з проведеного аналізу, слід зазначити, що завданням за­конодавства, яке складає конституційно-правову основу екологічної функції держави, є регу лювання відносин у галузі охорони, використан­ня і відтворення природних ресурсів; формування, збереження та раціо­нальне використання екомережі; забезпечення екологічної безпеки; запобігання і ліквідація негативного впливу господарської та іншої ді­яльності на навколишнє природне середовище; задоволення сучасних і перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інте­ресів суспільства; збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Варто констатувати, що значна частина законодавчих актів в еколо­гічній сфері потребує оновлення та внесення змін відповідно до об’єктивних умов розвитку суспільства та держави, подолання засто­сування аналогії права та аналогії закону в регулюванні еколого- правових відносин. Гармонізація внутрішнього законодавства в еколо­гічній сфері відповідно до міжнародних стандартів створить більш дієвий механізм реалізації екологічної функції держави [8371.

У контексті зазначеного вченими висловлюється думка щодо до­цільності прийняття Екологічного кодексу України [838, с. 71; 839, с. 148]. Дійсно, такий кодифікований акт був би корисним і зручним для використання у сфері регулювання еколого-правових відносин та сприяв би підвищенню ефективності їх реалізації.

З метою забезпечення охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, еколо­гічної безпеки як невід'ємної умови сталого економічного та соціаль­ного розвитку України держава здійснює на своїй території екологічну політику, пріоритетні напрями якої повинні визначатися наступними проблемами.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через нехту­вання об'єктивними законами розвитку і відтворення природно- ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні деформації народного господарства, за яких перевага надавалася розвитку в Укра­їні сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості [828]. Навіть сьогодні економіці України притаманно використання ресурсомістких та енергоємних технологій (без будів­ництва відповідних очисних споруд).

У такій ситуації необхідною умовою подальшого розвитку України стала перш за все екологізація суспільного виробництва, під якою слід розуміти впровадження системи ресурсозберігаючих і екологобезпечних техніко-технологічних процесів, способів і методів раціонального управ­ління природно-ресурсним потенціалом, завдяки яким при максимально­му одержанні високоякісного суспільного продукту забезпечується збере­ження якості навколишнього природного середовища. Екологізація сус­пільного виробництва є винятково складним і тривалим процесом, оскіль­ки завдання створення загальнодержавної системи раціонального природо­користування в Україні - як головної передумови екологобезпечної та екологозрівноваженої господарської діяльності - може бути виконане повною мірою при завершенні трансформаційних процесів в економіці. Проте починати екологізацію всіх галузей національного господарства треба терміново, оскільки результативністю реалізації природоохоронних програм визначаються перспективи подальшого розвину держави.

Отже, екологізація національного господарства є засобом подолан­ня не тільки екологічної, але й економічної кризи [691, с. 145]. Саме тому процес вирішення державою екологічних проблем не можна від­кладати. Основою реформування в цій сфері є стратегія ресурсозбере­ження. Усе це пов'язано з відсутністю ефективно діючих правових, економічних та адміністративних механізмів. Ці та інші чинники, зо­крема низький рівень екологічної свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля України. Винятковою особливістю еколо­гічного стану України є те, що екологічно гострі локальні ситуації по­глиблюються великими регіональними кризами. Чорнобильська ката­строфа спричинила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологічної катастрофи.

Ігнорування економічних важелів охорони довкілля протягом три­валого часу, яке відбувалося на фоні зниження ефективності адміністра­тивних можливостей, на думку В. Костицького, й обумовило потребу в пошуках збалансованої державної екологічної політики на основі по­єднання як адміністративних, так і економічних механізмів охорони довкілля [839, с. 147-148]. Саме така екологічна політика у вигляді еко­логічної стратегії та екологічної тактики сьогодні виступає формою реалізації екологічної функції Української держави.

Екологічна політика є вираженням форм і способів здійснення еко­логічної функції в конкретних історичних умовах. А екологічний роз­виток та його цілі мають розглядатися як однопорядкові з економічни­ми інтересами. Саме на цьому базується і сприйнята більшістю держав концепція сталого екологічного, економічного і соціального розвитку. Вона пов'язана з тим, що економічний розвиток не може здійснювати­ся на довгостроковій основі, якщо природоресурсна база вичерпується і погіршується. Водночас не можна забезпечити повноцінної охорони довкілля, якщо економічне зростання не враховує власне економічних, матеріальних та інших витрат, пов'язаних із деградацією природного середовища [839].

Тому основними напрямами державної екологічної політики мають стати допустимі форми використання природоохоронного потенціалу на основі планування, стимулювання та контролю з боку держави і за­стосування нормативно-правових аспектів, створення й впровадження еколого-сумісних технологій, моніторингу, експертизи, гласності.

За сучасних умов неефективна державна екологічна політика або ж її відсутність спричиняють екологічні катастрофи, цілковите пору­шення екологічної рівноваги [840. с. 184 ]. Важливим засобом реаліза­ції природоохоронної політики держави, забезпечення її дії, зазначає Ю. Шемшученко, є право. Але останнє може успішно виконувати по­кладену на нього роль тільки в тому разі, якщо саме воно буде достат­ньо вдосконаленим. На сьогодні правове регулювання екологічних суспільних відносин відстає від вимог практики [841, с. 5].

Важливим в реалізації екологічної політики держави є те, що тери­торіальна організація України спрямована на поєднання загальнодержав­них, регіональних і місцевих інтересів. Територіальний розподіл суспіль­них інтересів у галузі охорони природи визначається територіальними обсягами природних геоекосистем і поділяється на: загальнодержавні, що поширюються на всю територію України; регіональні, що охоплюють територію в межах двох або більше областей та АРК або поширюються на територію суміжних держав та акваторію морської економічної зони; місцеві, що охоплюють територію в межах АРК, області, району.

Такий об'єктивний характер просторового поширення природних систем створив територіальну невідповідність між адміністративними одиницями та природними системами як об'єктами управління. Тому виникає потреба у виділенні регіонального рівня державного управлін­ня природоохоронними заходами. Доцільним є забезпечення злагодже­ної взаємодії різних державних і регіональних структур, суспільних інституцій у формуванні й проведенні регіональної екологічної політи­ки як складової державної екологічної політики, спрямованої на забез­печення екологічної безпеки та сталого розвитку окремої території в контексті національної безпеки України.

Перш за все регіональна екологічна політика повинна визначати­ся виходячи з пріоритетності національних і регіональних інтересів, бути невід'ємною складовою державної екологічної політики [842, с. 76].

На думку вчених, розв'язанню проблеми регіональної екологічної політики може сприяти адміністративна реформа. Одним із основних її напрямів є передача частини повноважень на регіональний рівень. Екологічна політика покликана передбачити створення ефективно ді­ючої системи влади в центрі і на місцях, здійснити фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення територій на основі оптимально­го поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів [843, с. 4].

Безумовно, екологічна політика Української держави є предметом дослідження різних галузей науки. В еколого-правових дисциплінах дослідження регіональної політики нерозривно пов'язане з розробками в галузі забезпечення екологічної безпеки держави. Ефективність здій­снення заходів, форм і методів забезпечення цієї безпеки визначається шляхом прогнозування оцінки стану розвитку екологічних ризиків на регіональному рівні; об'єктивне визнання загроз, встановлення їх сут­ності та можливих наслідків і є запорукою планування правових, організаційно-управлінських та економічних заходів щодо запобігання або реагу вання на наслідки негативних проявів. Більшість із цих завдань взаємопов’язані між собою і мають регіональний характер, що обумов­лено комплексністю екологічних проблем [844, с. 9, 3].

Викладене вище дає підстави зауважити, що реалізація екологічної функції держави повинна базуватися на реальній правовій основі, саме тому розв'язання проблеми регіональної екологічної політики пов'язано з нагальною потребою розробки нормативно-правового акта комплекс­ного характеру, спрямованого в тому числі на регулювання екологічної безпеки на територіях з кризовим станом [845].

Як зазначає О. Заржицький, у галузі державної екологічної політи­ки повинен бути єдиний правильний підхід - це положення теорії сталого розвитку, яка базується на збалансованому співвідношенні економічних й екологічних інтересів. Правові екологічні проблеми про­мислових центрів Півдня України за характером є регіональними. Саме тому регіональність екологічної політики щодо екологічної безпеки антропогенно перевантажених територій з екологічним кризовим ста­ном визначає особливість регіонального виникнення екологічної небез­пеки, компонента - можливих екологічних ризиків, а звідси - й комп­лекс проблем, які виникають у конкретному регіоні з урахуванням особливості економічної, промислової, господарської діяльності [842; 846, с. 56-59].

До того ж - екологічна політика повинна бути сумісна з економічною політикою і забезпечувати її результатами еколого-економічного обліку й оцінки природних ресурсів; стимулювати ефективні економічні, фінан­сові, а також інституціональні механізми управління і форму вання ринку; стимулювати екологічно орієнтоване та економічно ефективне управ­ління. Крім того, екологічна політика також повинна бути сумісною із соціальною політикою з метою створення екологічно сприятливих умов проживання, розвитку екологічної свідомості та освіти; суспільної участі у прийнятті рішень у сфері довкілля.

Змістом екологічної функції Української держави є також діяльність у сфері забезпечення екологічної безпеки. Вона є складовою глобальної і національної безпеки і становить собою стан захищеності довкілля від порушення його екологічної рівноваги [847, с. 208-209; 848, с. 17-19]. А. Качинський, розглядаючи екологічну безпеку, зазначає, що Україні потрібна принципово нова система державної екобезпеки. Її основу має становити розроблення адекватного організаційно-правового, соціально- політичного та господарського механізмів управління природокорис­туванням [849, с. 8, 111].

Проаналізована наукова література, чинне законодавство та прак­тика його застосування дозволяє констатувати багатоплановий, полі- функціональний характер походження і змісту екологічної безпеки. Тому не випадково підходи до цього визначення розглянуті як на док­тринальному, так і на нормативно-правовому рівнях.

Етимологічно всі наукові визначення екологічної безпеки виходять з того, що вона є різновидом загального поняття «безпека» (англ, security, sofety) - стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспіль­ства, держави від внутрішніх та зовнішніх загроз [850, с. 47]. А. Качин­ський також вважає, що екологічна безпека - це забезпечення захище­ності життєво важливих інтересів людини, суспільства, довкілля та держави від реальних або потенційних загроз, що їх створюють антро­погенні чи природні чинники на навколишнє середовище [851, с. 8]. В енциклопедичній та довідковій літературі зустрічається й ширше розуміння екологічної безпеки. Найпоширенішим підходом є такий. Екологічна безпека - це: 1) забезпечення гарантії запобігання екологіч­но значним катастрофам та аваріям внаслідок сукупності дій, станів і процесів, що прямо або опосередковано не призводять до цих подій; 2) ступінь відповідності наявних або уявних (прогнозованих) екологіч­них умов завданням збереження здоров'я населення і забезпечення тривалого та стійкого соціально-економічного розвитку; 3) комплекс станів, явищ і дій, що забезпечують екологічний баланс на Землі та в будь-яких її регіонах на рівні, до якого фізично, соціально-економічно, технологічно і політично готове людство [852, с. 637; 853. с. 20]. Г. Се­ров також визначає екологічну безпеку як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави у процесі взаємодії суспільства і природи від загроз з боку природних об'єктів, загроз, обумовлених знищенням, пошкодженням або виснаженням природних ресурсів [854, с. 33]. О. Хіміч визначає екологічну безпеку як складову національної безпеки, стан захищеності людини, суспільства та держа­ви від загроз з боку небезпечних природних об'єктів, забруднених вна­слідок аварій, катастроф, господарської діяльності, природних явищ, надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру [855, с. 47]. У свою чергу, В. Андрейцев розглядає проблему екологічної безпеки, з одного боку, як систему спеціальних юридичних заходів, спрямованих на захист життєво важливих інтересів людини від небез­печного впливу навколишнього природного середовища; і з іншого - як систему законодавчого і підзаконного правового забезпечення цієї без­пеки, яким регулюється екологічно небезпечна діяльність, режим ви­користання природних ресурсів, охорона природного середовища, безпечного для життя і здоров’я людей [856]. Учений більш комплексно підходить до визначення змісту цієї категорії. Важливим аспектом док- тринальних досліджень є виділення авторами різних рівнів екологічної безпеки - глобальної, регіональної, локальної та місцевої.

Для здійснення і підтримання необхідного рівня безпеки утворена та продовжує розвиватися система правових норм, які регулюють від­носини у сфері екологічної безпеки.

В юридичній літературі також є спроби систематизувати визначен­ня екологічної безпеки, які містяться в законодавчих та підзаконних актах [856, с. 24-25]. У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. виділено окремий розділ «Екологічна безпека». У ньому зазначено, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління, а також має право забо­ронити будівництво та припинити функціонування будь-яких підпри­ємств. установ, організацій й інших об’єктів, які причиняють загрозу екологічній безпеці [175]. Закон України «Про охорону навколишнього середовища» від 25 червня 1991 р. визначає екологічну безпеку як стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується запобі­гання погіршенню екологічної обстановки та виникненню небезпеки для здоров'я людей [820]. Наведена модель юридичного оформлення дефініції екологічної безпеки є не дуже вдалою, якщо врахувати склад­ність визначення тієї межі якості природного оточення, яка обумовлює здійснення системи запобіжних заходів щодо відвернення погіршення екологічної обстановки. Невизначеним і незрозумілим зі змісту цієї статті є й питання про те, хто визначає такий стан довкілля і забезпе­чення превентивних заходів.

В. Андрейцев зауважує, що у визначенні очевидні й вади юридичної техніки, оскільки поза його межами залишалася сукупність заходів, за допомогою яких має гарантуватися екологічна безпека, це, у свою чер­гу, породжу є низку питань стосовно повноти віддзеркалення найістот­ніших ознак, які визначають поняття екологічної безпеки та можливос­ті практичного застосування і створення реального механізму забез­печення екологічної безпеки [856, с. 26]. У той же час законодавчий акцент на реальний стан навколишнього природного середовища не справив фактично належного впливу на державу, її інституції щодо ефективного відвернення природної і техногенної небезпеки.

Законодавча модель визначення терміна «екологічна безпека» не мала позитивної апробації в діяльності зазначених суб’єктів, тому підлягає певному корегуванню з урахуванням реального рівня небезпеки та акцентуванням уваги на здійсненні системи заходів на локальному, місцевому, регіональному, національному та транснаціональному рівнях.

Отже, ефективне здійснення екологічної функції пов’язане з прак­тичним забезпеченням екологічної безпеки, що, у свою чергу, усклад­нюється через неоднозначність розуміння визначення цього поняття на рівні нормативно-правового регулювання, доктринальних підходів та реального застосування чинного законодавства.

Екологічна політика України базується на юридичних принципах, які гармонізують із правовим регулюванням зазначених відносин у країнах-членах Європейського Співтовариства, іншими міжнародно- правовими документами. Виходячи з цього, забезпечення екологічної безпеки повинно здійснюватися за допомогою відповідних заходів державного впливу: впровадження науково обґрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля; проведення контролю за станом навколишнього природного середовища; зниження антропоген­них навантажень, ліквідації наслідків шкідливого впливу людської ді­яльності на навколишнє природне середовище; впровадження у вироб­ництво екологічно безпечних технологій, реалізації заходів щодо зменшення наслідків Чорнобильської катастрофи; профілактики не- контрольованого ввезення в Україну екологічно небезпечних техноло­гій, речовин і матеріалів.

Екологічна безпека забезпечується організаційно-правовими, еко­номічними, санітарно-гігієнічними та іншими заходами, комплекс яких передбачено системою законодавчих актів [828]. Ефективна реалізація цих заходів залежить від багатьох факторів і має велике значення для стабілізації екологічної ситуації в Україні.

Безумовно, вирішення екологічних проблем неможливе без чіткого визначення місця і ролі економічних інтересів, їх синхронізації з еко­номічними імперативами. Ці обставини свідчать про винятков важли­ву роль держави у сфері захисту навколишнього середовища. Як зазна­чає А. Кадомцева, екологічна функція держави - це один із найбільш наочних проявів виконання державою загальних справ, що виходять з природи будь-якого суспільства [813, с. 91].

Для досягнення сталого екологічного позитивного розвитку необ­хідні такі передумови: 1) політична система, що здатна забезпечити участь широкої громадськості у прийнятті рішень; 2) економічна сис­тема, яка могла б забезпечити розширене виробництво та технічний прогрес; 3) соціальна система, здатна знімати напругу, яка виникає вна­слідок негармонійного економічного розвитку; 4) система ефективного виробництва, орієнтованого на збереження еколого-ресурсної бази; 5) технологічна система, яка могла б стимулювати постійний пошук нових рішень; 6) міжнародна система, що сприяла б налагодженню сталих економічних зв'язків; 7) адміністративна система, досить гнуч­ка, здатна до самокорекції.

Такий діапазон необхідних передумов для переорієнтації системи сучасного матеріаломісткого та енергоємного екологічно небезпечного природокористування відображає масштабний характер завдань, що стоять перед Українською державою.

В юридичній літературі екологічну функцію іноді називають при­родоохоронною. Але, як було зазначено раніше, це не зовсім точно, оскільки екологічна діяльність держави більш широка та різноманітна і не може бути зведеною тільки до системи заходів з охорони навколиш­нього середовища.

Зміст екологічної функції визначається тим, що з урахуванням взаємозв'язку і взаємообумовленості явищ і процесів у природі забез­печується екологічна рівновага.

Вищевикладене дає підстави зробити такі висновки.

1. Екологічна функція має структурований характер і складається з таких елементів: а) раціональне використання природних ресурсів. Мова йде про забезпечення державою цілеспрямованого, економного та ефективного використання природних ресурсів. Тобто використання природних ресурсів в обсягах та способами, які забезпечують сталий економічний розвиток, що не призводить до порушення відновлюваних властивостей природи і погіршення екологічних умов навколишнього природного середовища; б) охорона навколишнього природного сере­довища - це система правових, політичних, економічних, ідеологічних, організаційних, технічних, санітарних та інших державних, громад­ських заходів, спрямованих на забезпечення безпечного для життя і здоров’я людини довкілля та раціонального використання природних ресурсів; в) екологічна безпека - це стан захищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від будь-якого екологічно не­сприятливого впливу, що забезпечується системою законодавчих актів та системою спеціальних юридичних заходів, з метою забезпечення здоров'я населення, стійкого соціально-економічного розвитку і функ­ціонування екосистем.

2. Екологічна політика є вираженням форм і способів здійснення екологічної функції в конкретних історичних умовах, а екологічний розвиток та його цілі мають розглядатися як однопорядкові з економіч­ними інтересами. Саме з цього виходить і сприйнята більшістю держав концепція сталого екологічного, економічного і соціального розвитку. Здійснення екологічної функції передбачає вироблення чіткого уявлен­ня про екологічну ситуацію, що склалася у країні. Під екологічною ситуацією слід розуміти сукупність економічних, політичних, соціально- психологічних та інших процесів, що відбуваються у країні та у світі і спричиняють певний відносно стійкий у кількісному та якісному відно­шеннях стан навколишнього середовища, який, у свою чергу, має влас­ний потенціал розвитку в конкретних напрямах.

Основними напрямами державної екологічної політики мають стати інституціональні перетворення з метою формування нового правового й економічного механізму регулювання взаємодії державних органів різних рівнів та природокористувачів; включення екологічних вимог у процедуру оцінки соціально-економічної ефективності управлінських рішень; допустимі форми використання природоохоронного потенціалу на основі планування, стимулювання та контролю з боку держави і за­стосування нормативно-правових аспектів, створення і впровадження еколого-сумісних технологій, моніторингу; експертизи, гласності.

Екологічна політика повинна бути сумісна і пов'язана з економіч­ною політикою та забезпечувати її результатами еколого-економічного обліку й оцінки природних ресурсів; стимулювати ефективні економіч­ні, фінансові, а також інституціональні механізми управління і форму­вання ринку; стимулювати екологічно орієнтоване та економічно ефек­тивне управління. До того ж екологічна політика повинна бути сумісною із соціальною політикою з метою створення екологічно сприятливих умов проживання, розвитку екологічної свідомості та освіти, суспільної участі у прийнятті рішень у сфері довкілля.

3. Екологічна безпека як складова екологічної функції є станом за­хищеності життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від будь-якого екологічно несприятливого впливу, що забезпечується системою нормативних актів та спеціальних юридичних заходів, з ме­тою забезпечення здоров'я населення, стійкого соціально-економічного розвитку і функціонування екосистем.

Забезпечення екологічної безпеки повинно здійснюватися за допо­могою відповідних заходів державного впливу: впровадження науково обгрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля; здійснення контролю за станом навколишнього природного середовища; зниження антропогенних навантажень, ліквідації наслідків шкідливого впливу людської діяльності на навколишнє природне середовище; впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій, реалі­зації заходів щодо зменшення наслідків Чорнобильської катастрофи; профілактики неконтрольованого ввозу в Україну екологічно небез­печних технологій, речовин і матеріалів.

Екологічна безпека забезпечується організаційно-правовими, еко­номічними, санітарно-гігієнічними та іншими заходами, комплекс яких передбачено системою законодавчих актів.

4. Екологічна функція Української держави - це об'єктивно необ­хідні, нормативно регламентовані напрями та види її діяльності із за­безпечення раціонального використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища й екологічної безпеки.

Культурна функція Української держави.

У сучасних соціально-економічних реаліях реформування складною проблемою залишається створення принципово нових умов для розвитку культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, що відповідали б сучасним світовим стандартам і враховували українську специфіку.

У Радянській державі культурно-виховна функція була основною функцією держави, що характеризувала її діяльність в культурній, тоб­то духовній, ідеологічній сфері [506, с. 14; 29, с. 12].

Відповідно ця функція часто називалася ідеологічною, що прин­ципово не суперечило загальноприйнятій термінології і розумінню її змісту. Це «діяльність радянської загальнонародної держави з керівни­цтва радянською соціалістичною культурою, її функціонуванням та розвитком» [580, с. 24; 706, с. 24]. У радянській літературі ідеологічна функція в чистому вигляді визначалася як діяльність держави, що сприяє впровадженню у свідомість членів суспільства певної системи політич­них, правових, моральних, етичних, релігійних, філософських поглядів [506, с. 39]. Ідеологічними поглядами людей визначалося їх ставлення до дійсності, і перш за все до існуючого суспільного і державного ладу, правопорядку.

Культурно-виховна функція була покликана розв’язувати завдання держави в ідеологічній сфері. В умовах існування єдиної державної ідеології ця функція набувала особливого значення для ідеологічного забезпечення діяльності Радянської держави.

За своєю структурою та змістом культурно-виховна функція визна­чалася як складне суспільне явище. її завданням було впровадження офіційної марксистсько-ленінської ідеології, політики комуністичної партії та Радянського Союзу у свідомість і поведінку радянських людей, надання ідеологічного забезпечення діяльності держави, проведення виховної роботи серед населення [506, с. 42]. У радянській юридичній літературі М. Піскотіним вперше було запропоновано розглядати культурно-виховний напрям діяльності держави як її самостійну функ­цію. Зокрема, він зазначав, що розгляд господарсько-організаторської і культурно-виховної роботи в межах єдиної функції призводить до того, що культурно-виховна робота сприймається як підпорядкована діяль­ності держави з організації народного господарства, лише як засіб під­готовки працівників для соціалістичного господарства, засіб забезпе­чення постійного зростання культури і свідомості цих працівників. У цьому контексті науковець зауважував, що вплив державних органів на багатоманітне духовне життя суспільства, зокрема літературу, мис­тецтво, теоретичні галузі науки, не може зводитися лише до виконання завдання обслуговування потреб господарства [557, с. 92-93]. В. По­горілко, у свою чергу, наголошував, що культурно-виховна функція опосередковує собою діяльність держави в культурній, тобто духовній, ідеологічній сфері. Виходячи з цього, було запропоновано називати її ідеологічною. Така позиція була обґрунтована тим, що ця функція є складовою ідеологічної функції політичної системи соціалістичного суспільства [580, с. 24-25]. На думку В. Погорілка, культурно-виховна функція загальнонародної держави охоплювала всі основні сфери духовного життя і діяльності радянського суспільства, а також основні сторони розвитку функціонування соціалістичної культури [706, с. 24-25]. Зміст цієї функції мав розгорнуту характеристику і юридич­не закріплення в Конституції СРСР (статті 25-27) та в Конституціях союзних республік, зокрема в Конституції Української РСР (статті 25-27).

В. Коженевський також вважав, що культурно-виховна функція є самостійним напрямом у діяльності Радянської держави. Її змістом дослідник вважав розвиток народної просвіти; поширення наукової комуністичної ідеології й організацію на її принципах всього духовно­го життя народу [618, с. 20-21]. З точки зору такого підходу культурно- виховна функція охоплювала планування, організацію, контроль та іншу діяльність у галузі виховання, ідеологічної, культурно-просвітницької, політико-виховної роботи, науки, літератури, мистецтва, радіо, теле­бачення тощо.

Г. Манов зазначав, що змістом культурно-виховної функції держави є глибокі зміни у сфері духовного життя, революційне оновлення іде­ологічної основи всього суспільства та культурна революція, результа­том якої є підвищення освіченості народу, створення нової культури, перетворення досягнень науки, техніки та мистецтва в досягнення всіх трудящих [617, с. 54-55].

Відповідно у радянській юридичній науці виділилися наступні струк­турні елементи культурно-виховної функції: діяльність держави з керів­ництва народною освітою; діяльність держави у сфері науки; діяльність держави у галузі видавничої справи, поліграфії і книжкової торгівлі; діяльність держави у сфері культури, культурно-просвітницької роботи, літератури, професійного мистецтва, художньої самодіяльності, біб­ліотечної і музейної справи, охорони пам'ятників історії і культури; діяльність держави із забезпечення розвитку і належного функціонуван­ня ЗМІ - преси, радіо, телебачення [706, с. 24; 4, с. 75-92].

На сучасному етапі розвитку7 в юридичній науці культурно-виховний напрям діяльності держави не завжди розглядається як окрема її функ­ція. Так, іноді проблеми культури, науки, освіти та виховання розгля­дають у межах соціальної чи інших функцій [857; 24; 546, с. 93-99; 858]. пов’язують або ототожнюють з ідеологічною функцією [506, с. 42; 859;

860] тощо. Російські науковці В. Бабаев, С. Бабаев. О. Буховець, О. Клименко пропонують виділяти ідеологічну функцію як самостійну функцію в системі об’єктних функцій держави. Зокрема, вони зауважу­ють, що будь-яка держава через свої інститути культивує певні ціннос­ті або системи цінностей, які є умовою їх здійснення і засобом впливу на своє населення [859, с. 11; 860, с. 11; 710, с. 56]. Основою такого підходу є ідея про те, що незалежно від формального (формально- правового) визнання державної ідеології та ідеологічної функції вона реалізується у всіх сучасних державах і завжди існувала в будь-якій державі. Позитивне право, а також практика правозастосування і в ці­лому правова політика держави вважаються єдиним наочно зафіксова­ним й документально визначеним «зліпком» ідеології держави. Аналіз свідчить, що у вітчизняній науці ідеологічна функція держави майже не виокремлюється як самостійна. Дослідники виходять із того, що змістом ідеологічної функції (як ідеократичного, так і маніпулятивного типу) є маніпуляція свідомістю й потребами людей, гра політичної та інтелектуальної еліти, що підтримується економічною елітою, яка ба­зується на логіці політичної свідомості, тому є ситуативною й динаміч­ною. Ідеологія ж сучасних демократичних держав базується на ідеях рівності і свободи, справедливості, виведеної із синтезу цих ідей.

Отже, культурно-виховний напрям діяльності Української держави можна визначити як культу рну функцію, яка відрізняється від культурно- виховної функції Радянської держави за змістом, суттю, ідеологічною спрямованістю, за формами і методами її реалізації.

У сучасній юридичній літературі культурна функція держави досліджується в поодиноких наукових публікаціях епізодично та повер­хово. Тому пріоритетним напрямом наукового пошуку є аналіз існу ючих теоретичних підходів з метою визначення поняття, змісту та проблем реалізації цієї функції в Україні.

У науці поняття «культура» має широке тлумачення. Вивченню культури присвячується багато уваги, зокрема українськими дослідни­ками. Основне питання культури - це співвідношення відтворення, трансформації, оновлення людського буття. Культура потребує певної рівноваги духовних і матеріальних цінностей, спрямованості не на жорсткі, а на демократичні ідеї, якими логічно вважати вміння людей співіснувати, вміння досягати компромісу, домовленостей, консенсусу, миру [861, с. 178-179]. У ході історичного розвитку відбувається пере­плетіння традицій, що забезпечують збереження соціальної організації суспільства, та інновацій, які рухають його вперед. Сьогодні взаємоді­ють різні традиції і різні інновації. Слід зауважити, що оновлення під­ходів до розвитку культури у XX ст. органічно пов’язане з розвитком концепції оптимальної взаємодії всіх сфер суспільного організму, що відбиває об’єктивний тісний і глибокий взаємозв’язок екологічних, економічних, соціальних, культурних та морально-етичних процесів.

На сьогодні структура державного управління культурою в умовах ринку потребує подальшого вдосконалення. На сучасному етапі розви­тку України найбільш доцільною можна вважати британську модель, яка за рівнем державного втручання у процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки культури передбачає підтримку державою за принципом «витягнутої руки». Центральна влада має змогу розробляти та здійснювати три стратегії фінансування: прямі безпосередні асигнування, підтримка високого рівня інвестицій на місцях і оптимальне використання тих засобів, які держава не може прямо контролювати, тобто приватних інвестицій [862, с. 13].

У зазначеному контексті важливим є розвиток структур громадян­ського суспільства, створення мережі культурних контактів, забезпе­чення ефективного фінансування їх діяльності та ін. У країнах із розви­неною демократією саме громадські об'єднання справляють суттєвий вплив на державні рішення, що сприяє ефективному функціонуванню громадянського суспільства.

Тому в науці зазначається, що розвиток «третього сектору» в куль­турі - незалежних культурно-мистецьких організацій, які забезпечува­тимуть розвиток культури через різноманітність творчих, господар­ських, адміністративно-правових форм її існування. - є запорукою становлення громадянського суспільства в Україні, утвердження її де­мократичної європейської перспективи [863, с. 165; 864, с. 66-67].

Розглянемо наукові підходи російських та вітчизняних авторів до визначення поняття культурної функції з метою надання власної інтер­претації цьому терміну. М. Байтін вважає, що замість культурно-виховної функції Радянської держави з характерним їй домінуванням монополь­ної державної ідеології на сучасному етапі склалася функція розвитку культури, науки і освіти [564, с. 343; 622, с. 67]. Змістом цієї функції, на думку М. Байтіна, є державна підтримка розвитку культури - літе­ратури, мистецтва, театру, кіно, музики, живопису, архітектури тощо; фізичної культури і спорту; радіо, телебачення та інших ЗМІ; збережен­ня історико-культурних пам’ятників, історичних комплексів, заповідних територій, архівів, музеїв, бібліотек. Крім того, до змісту цієї функції автором віднесено: державну підтримку розвитку науки, її інтеграції в нові ринкові умови; створення сприятливих умов для творчої діяль­ності наукових колективів і для вільної конкурснції різних шкіл і напря­мів; підтримку пріоритетного розвитку фундаментальних теоретичних досліджень і принципово нових технологій; ефективне використання як освітнього, так і наукового потенціалу вищої школи, розвиток науки і вищої освіти; заходи з покращення роботи загальноосвітньої школи [564, с. 343-344]. В. Ткаченко також використовує термін «функція роз­витку культури, науки і освіти» і повністю підтримує зазначену вище позицію. Науковець зауважує, що державна підтримка (фінансова, матеріальна та ін.) освітянських, виховних, наукових установ, установ культури особливо необхідна в умовах ринкових відносин. Охорона здоров'я, освіта, культура повинні стати загальнодоступними, оскільки в цьому разі йдеться про головні соціальні цінності: здоров'я та інтелек­туальний потенціал суспільства [569, с. 78]. У свою чергу, О. Скакун визначає зміст культурної (духовної) функції держави як консолідацію нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку само­бутності всіх корінних народів і національних меншин; організацію освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорону культурної спад­щини [106, с. 48]. На думку російських дослідників В. Бабаева, С. Ба­баева, функція організації та розвитку освіти, науки і культури включає в себе три, хоча й тісно пов’язані між собою, але відносно самостійні підфункції - організацію та розвиток, по-перше, освіти, по-друге, науки, по-третє, культури [710, с. 49]. В. Сухонос використовує термін «культу рно-освітня функція» і визначає її як фінансову та організацій­ну підтримку науково-дослідної діяльності, створення і забезпечення умов для задоволення культурних потреб людей, надання можливості загальної освіти, забезпечення високої якості освіти. Учений звертає увагу на те, що культурно-освітня функція держави реалізується в таких напрямах: консолідація нації і розвиток її національної свідомості; сприяння розвитку самобутності всіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки і тех­ніки; охорона культурної спадщини [99, с. 180-181]. М. Кельман вважає, що культурна (духовна) функція держави полягає у створенні гарантій реалізації культурних прав та свобод людини і громадянина: права на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчос­ті; права на результати своєї інтелектуальної діяльності; свободу віросповідання тощо [865, с. 71]. На думку С. Лисенкова, культурна функція держави - це забезпечення консолідації нації, формування загальної для всієї країни культури і водночас сприяння розвитку культури всіх народів, що проживають на території держави; заохо­чення науки, освіти; охорона культурної спадщини [138, с. 105].

Певні зрушення в дослідженні культурної функції також почали відбуватися з появою кандидатських дисертацій, присвячених пробле­мам функціонування сучасної держави, зокрема становленню та роз­витку внутрішніх функцій Української держави. Наприклад, І. Мотиль вважає, що культурно-виховний напрям діяльності держави можна визначити як функцію сприяння розвитку культури та виховання. Зокрема, автор визначає цю функцію як напрям у діяльності демократичної, соціальної, правової держави, що дає матеріальне, правове, організа­ційне забезпечення розвитку науки, культури, освіти, виховання, спрямо­ваний на забезпечення культурних прав людини, який відповідає світо­вим демократичним цінностям, стандартам європейської демократії [657, с. 123].

Недооцінка цієї функції тягне за собою тяжкі наслідки, оскільки рівень розвитку освіти, науки, культури безпосередньо впливає на еко­номічне, політичне, духовне життя суспільства, є важливим показником його цивілізованості.

Виходячи з наведених визначень понять, якими оперують сучасні дослідники, можна зауважити, що продовжу є домінувати термінологіч­на нечіткість, понятійно-логічна невизначеність, яка пов'язана в тому числі з відсутністю єдиного підходу щодо назви цієї функції чи взагалі виокремлення її в системі об'єктних функцій держави.

Культурна функція держави покликана підвищити культурний і освітній рівень громадян, створити умови для їх участі в культурному житті суспільства, користування відповідними культурними і наукови­ми установами та досягненнями, забезпечити науково-технічний про­грес розвитку суспільства.

Узагалі недослідженою залишається проблема цілісності і повноти закріплення в чинному законодавстві (правова основа) культурної функції.

Правову основу здійснення культурної функції складають: Консти­туція України. «Основи законодавства України про культуру» від 14 лютого 1992 р. [866]. низка законів, зокрема, «Про освіту» від 23 травня 1991 р. [867], «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. [868], «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. [869], «Про національний архівний фонд та архівні установи» від 24 груд­ня 1993 р. [870]. «Про музеї та музейну справу» [871], «Про бібліотеки і бібліотечну справу» від 27 січня 1995 р. [872], «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» від 7 жовтня 1997 р. [873], «Про видавничу справу» від 5 червня 1997 р. [874], «Про професійно-технічну освіту» від 10 лютого 1998 р. [875], «Про загальну середню освіту» від 13 травня 1999 р. [876], «Про позашкільну освіту» від 22 червня 2000 р. [877], «Про дошкільну освіту» від 11 липня 2001 р. [878] «Про вищу освіту» від 17 січня 2002 р. [879], а також інші нормативні акти.

Юридична відповідальність за порушення вимог законодавства про культуру, а також іншого законодавства, пов'язаного з діяльністю у сфе­рі культури, передбачена нормами Цивільного, Господарського, Кримі­нального кодексів, Кодексу України про адміністративні правопорушен­ня та ін. На обговорення Верховної Ради України був поданий Культур­ний кодекс України.

Конституційно-правові основи міжнародно-правових стандартів у сфері розвитку культури сформульовані у Загальній декларації прав людини (1948 р.), Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культур- ні права (1966 р.), Європейській соціальній Хартії (1961 р.), Конвенції із захисту культурної спадщини (1992 р.), Європейській спортивній Хартії (1992 р.), Європейській Хартії з регіональних мов і мов національ­них меншин (1992 р.) та ін. Сьогодні необхідно привести нормативно- правову базу України у відповідність до міжнародних стандартів. Невідповідність у багатьох аспектах нормативно-правових актів нашої держави в культурній сфері міжнародним вимогам й існування потреби в налагодженні відносин із міжнародними структурами обумовлюють необхідність імплементації міжнародно-правових актів у внутрішнє законодавство [862, с. 11].

У чинній Конституції України культу рна функція держави детально регламентована й закріплена (статті 10. 11. 12, 53, 54. 85. 116 та ін.). Зокрема, конституційними засадами культурної функції є наступні по­ложення: держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етніч­ної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ст. 10); гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток до­шкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно- технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; на­дання державних стипендій та пільг учням і студентам (ст. 53); сприяє розвиткові науки, охороняє культурну спадщину (ст. 54); розробляє, затверджує і здійснює загальнодержавні програми культурного розвитку (статті 85, 111) та ін. [49].

Змістом конституційних засад культурної функції держави є закрі­плені ст. 85 Конституції повноваження Верховної Ради України, а саме: затвердження загальнодержавних програм науково-технічного, на­ціонально-культурного розвитку; призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачен­ня та радіомовлення тощо. Крім того, виключно законами України визна­чаються права корінних народів і національних меншин; порядок засто­сування мов тощо. У свою чергу, Президент України виконує установчі повноваження щодо здійснення культурної функції держави, такі, напри­клад, як: призначення половини складу Національної ради України з пи­тань телебачення і радіомовлення тощо. Кабінет Міністрів України за­безпечує проведення політики у сфері освіти, науки і культури, розробляє і здійснює загальнодержавні програми науково-технічного, культурного розвитку України та виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України (ст. 116 Конституції Укра­їни) тощо. Місцеві державні адміністрації на відповідній території забез­печують виконання державних і регіональних програм культурного розвитку, а в місцях компактного проживання корінних народів і націо­нальних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку (ст. 119 Конституції України тощо).

У контексті культурно-духовного напряму діяльності держави ак­туальним є також питання конституційно-правових засад інформацій­ного напряму її діяльності, про розгалужений характер якого свідчать положення Конституції України та велика кількість законодавчих актів - інформаційне законодавство. Так, ст. 17 Конститу ції України встанов­лює, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забез­печення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Слід відзна­чити, що законодавець розглядає інформаційну безпеку на одному рівні з такими невід'ємними атрибутами державності, як суверенітет і територіальна цілісність. Проте ці явища не є однопорядковими. Ін­формаційна безпека як елемент національної безпеки ґрунтується на державному суверенітеті. До того ж про інформаційну функцію йдеться у змісті статей 17, 31, 32, 34, 50, 92 Конституції України тощо. Правову основу інформаційного напряму діяльності держави складають осно­воположні нормативно-правові акти інформаційного законодавства. Це,

насамперед, закони України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. [880]; «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. [881]; «Про науково-технічну інформацію» від 25 червня 1993 р. [882]; «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. [883]; «Про інформаційні агентства» від 28 лютого 1995 р. [884]; «Про рекламу» від 3 липня 1996 р. [885]; «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 р. [886] тощо. Проте наявність прогалин у праві, неповно­та регу лювання інформаційних відносин, існування колізійних норм створює перешкоди для більш ефективного розвитку інформаційної системи. Особливо актуальним залишається питання подальшої систе­матизації та кодифікації інформаційного законодавства шляхом підго­товки та затвердження Інформаційного кодексу України. Нагальна по­треба у прийнятті цього основного кодифікованого акта висвітлюється в роботах вітчизняних та російських науковців [887, с. 154; 759, с. 136; 888, с. 250]. Крім того, відзначається і необхідність якомога скорішого прийняття законів України «Про засоби масової інформації», «Про ін­формаційну безпеку», а також оновлення чинних законодавчих актів.

Інформаційна сфера є системоутворюючим чинником життя сус­пільства, вона активно впливає на стан політичної, економічної та інших складових національної безпеки. Проблеми функціонування держави в інформаційній сфері лише останнім часом ґрунтовно висвітлюються у вітчизняній літературі [889, с. 69-80; 890; 891; 892; 893]. Зазначена проблема досліджена досить фрагментарно і потребує подальшого на­укового опрацювання.

Отже, проблема цілісності і повноти закріплення та здійснення системи об'єктних функцій - досить багатопланова [168, с. 46]. Адже не всі об'єктні функції, і насамперед, внутрішні у тому числі й куль­турна, мають належну правову й організаційну основи, що негативно відбивається на рівні ефективності їх втілення.

Аналіз конституційно-правової основи культурної функції дозволяє зробити висновок, що сьогодні потрібно не лише кількісне накопичення існуючих та нових нормативно-правових актів у зазначеній сфері, але й, як зауважує В. Сущенко, надання їм нової соціальної якості, демократич­ного правового характеру на основі обов'язкового конструктивно- критичного аналізу фрагментів успадкованої правової культури [894, с. 360]. Для вирішення цієї проблеми пропонується прийняти Культурний кодекс України. Крім того, на державному рівні необхідно постійно ство­рювати умови для підтримки закладів культури, забезпечувати конку рен- тоспроможність культурно-мистецької продукції, надавати цільову під­тримку театральним закладам, здійснювати комплекс заходів щодо збе­реження пам’яток історико-архітектурної спадщини тощо.

Наукове опрацювання досліджуваної проблематики потребує ана­лізу проблем культурної політики держави. Сьогодні державна куль­турна політика має спиратися на програми, концепції та суспільну систему узгодження духовних інтересів особи, спільноти і суспільства у сфері науки та освіти, літератури й мистецтва, соціальних і моральних цінностей, інтелектуального й культурного потенціалу суспільства, а також організаційно-правового забезпечення відносин у сфері ви­робництва й споживання духовних продуктів, причому як усередині країни, так і у відносинах з іншими країнами.

Для державної культурної політики принципово важливим є вибір між двома поняттями - управління культурою і підтримка культури [674, с. 126]. Адже ґрунтування державної політики на загальновизна­них у цивілізованому світі засадах сприятиме утвердженню поступально- демократичного розвитку України [895, с. 1-2]. Державна політика у сфері культури має на меті постійно створювати умови для духовної діяльності, спрямованої на всебічний розвиток особи й формування необхідних духовних засад для прогресивного розвитку.

Найбільш оптимальною моделлю функціонування національної культури є «концепція підтримки культури», а не управління, як це було раніше, зменшення адміністративного впливу держави в культурній сфері. Її змістом має стати максимальна свобода діяльності для культурно-мистецьких інституцій усіх форм власності при забезпечен­ні державної та недержавної підтримки вартісних культурно-мистецьких явищ і утриманні найзначніших для національної культури закладів науки і освіти [896].

В Україні, як і в інших країнах, що вирішують завдання модерніза­ції, набуття свого місця у глобалізованому світі та його політикумі - тією мірою, якою це пов'язано з розбудовою освіти, природним чином постає проблема освітньої політики держави [293, с. 182; 897; 898]. Це питання актуалізується тим, що освіта має власну природу, завдання і виявляється ще й чинником політичного розвитку суспільства. У свою чергу, В. Малиновський зауважує, що освіта є суттєвим засобом підви­щення ефективності економіки, тому що економічне зростання сьогод­ні грунтується на використанні новітніх знань та високих технологій [188, с. 230-231].

Отже, актуалізація цієї проблематики пов’язана з тим, що освітня сфера сучасного суспільства є складним утворенням, яке вимагає за­безпечення різного роду ресурсами: інформаційними, технічними, фі­нансовими, правовими, а також - розбудови відповідних інфраструктур. Країна, яка відстає в технологічному або у правовому забезпеченні системи освіти, природним чином поступатиметься іншим країнам, у яких це забезпечення є більш ефективним і досконалим. Сьогодні розв'язання проблем у галузі освіти пов'язане з широким комплексом заходів, які виходять за межі суто внутрішньоосвітніх, зачіпають інфраструктуру всього суспільства.

Аналіз змісту Національної доктрини розвитку освіти дозволяє зазначити, що держава є основним суб’єктом із створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності націо­нальної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцню­вати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову держа­ву як невід’ємну складову європейської та світової спільноти [899].

Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є: особистісна орієнтація освіти, формування національних і загальнолюдських цінностей; створення для громадян рівних можли­востей у здобутті освіти; постійне підвищення якості освіти, оновлен­ня її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя; пропаганда здорового способу життя; розширення україномовного освітнього про­стору; забезпечення освітніх проблем національних меншин; забезпе­чення економічних і соціальних гарантій для професійної самореаліза­ції педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу; розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти; органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психоло­гічної науки, дистанційної освіти; запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій; створення індустрії сучасних засобів на­вчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів; створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забез­печення; інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів тощо [899]. Такий підхід не у всіх аспектах задоволь­няє теорію і практику через відсутність розмежування компетенцій дер­жави, суспільства і власне освітянства, викладу тільки державних планів дій. Як наслідок, доктрина значною мірою зводиться до власне державної, а національне і державне черговий раз ототожнюються [293, с. 193]. Участь держави не повинна мати тотального характеру, вона має бути орієнтована на гарантування державних стандартів освіти.

Ситуація ускладнюється тим, що сьогодні перед державою постає завдання перебудови системи освіти відповідно до потреб суверенної Української держави, демократичної політичної системи, ринкової економіки [188, с. 230].

Деякі науковці взагалі пропонують досліджувати освітню діяль­ність держави як самостійну функцію. Вона визначається як основний комплексний напрям діяльності держави з підтримки і розвитку сис­теми освіти в інтересах формування гармонійно розвинутої, соціаль­но активної, творчої особистості, що здійснюється в певних формах й за допомогою певних методів, а також обов’язок, спроможність і по­тенційна можливість держави досягати зазначених цілей і завдань [900, с. 70-71].

Питання про виокремлення освітньої функції держави як самостійної в теорії держави та права не має однозначного вирішення. Існує декілька точок зору, зокрема, згідно з першою, заперечується необхідність і до­цільність виділення освітньої функції держави як самостійної. Згідно з другою, діяльність держави у сфері освіти віднесена до соціальної функції [371, с. 105; 24, с. 202], культурної функції чи функції розвитку культури, науки і освіти [564, с. 343; 575, с. 12]. При цьому ствсрджуєть- ся, що «культурно-виховна сфера - це сфера громадянського суспільства» [577, с. 42]. Такий підхід повністю виключає державу зі сфери регулю­вання відносин підтримки розвитку освіти, науки і культури.

Отже, освіта - це важливий елемент духовно-культурної сфери, основа розвитку всієї системи духовно-культурних відносин. Освіта є передумовою розвитку всього суспільства, тому що рівень освіченос­ті населення значною мірою визначає економічні, політичні й соціаль­ні відносини в суспільстві. Стаття 53 Конституції України гарантує кожній людині право на освіту. Доступність освіти забезпечується її фінансуванням із державного та місцевих бюджетів.

Протягом останніх років фінансування і підтримка державою освіт­нього сектору відбувалися незадовільно, доходячи до критичної межі. У результаті продовжу ється відтік перспективної талановитої молоді за кордон, знижу ється якість підготовки студентів, зростає еміграція вчених, проводяться не в достатньому обсязі наукові дослідження, загострюєть­ся проблема кадрового забезпечення освітніх закладів тощо.

У ході поступового розвитку освіти виразно проступає необхідність змін не лише у структурі її формування, змісту, форм і методів надання освітніх послуг, але й у структурі основних цінностей громадян, у стра­тегічних орієнтирах для визначення пріоритетних напрямів підготовки навчальних закладів, форм здобуття освіти [901, с. 163].

Стратегічним завданням державної освітньої політики є вихід осві­ти, набутої в Україні, на ринок світових освітніх послуг, поглиблення міжнародного співробітництва.

Наступною складовою духовно-культурної сфери є наука. Відпо­відно до Конституції України держава сприяє розвитку науки, встанов­ленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Сьогод­ні процес розвитку наукової сфери відбувається у формі фінансування державою науково-дослідних і конструкторських розробок, підготовки наукових кадрів, будівництва й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (ліцензії, патенти) тощо. Україні необхідно адекватно усвідо­мити роль науки в системі освіти, докорінно змінити механізм взаємо­відносин між наукою, державою і ринком, зокрема значна державна підтримка має надаватися фундаментальній науці як основі створення власних високих технологій.

Завдання системного реформування освіти і науки виявилося більш складним, ніж це видавалося спочатку. Мета визначає засоби. Систем­ні реформи вимагають власного плану змін. Це положення обґрунтова­но в багатьох наукових розробках [902, с. 11-17; 901; 903].

У сучасному демократичному суспільстві функціонує такий інсти­тут духовно-культурної сфери, як релігія. Згідно зі ст. 35 Конституції України, кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідан­ня. Конституційна держава будує свої відносини з церквою на основі проголошення відокремлення церкви і релігійних організацій від дер­жави, а школи - від церкви. Не втручаючись у справи церкви, держава водночас гарантує рівність усіх релігійних конфесій: жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. З ст. 35). Згідно зі ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій [868].

Важливим напрямом державної діяльності в досліджуваній сфері є також функціонування та розвиток національної культури. Процес її розвитку відбувається у формі гарантування державою громадянам свободи творчості, невтручання у творчий процес, забезпечення збе­реження об'єктів культурної спадщини, вживання заходів для повер­нення в Україну національних культурних цінностей, що знаходяться за її межами. Держава має гарантувати права людини на культурний розвиток, доступ до цінностей мистецтва та літератури, відповідний рівень і якість культурних послуг [904, с. 101].

У контексті дослідження культурної функції держави потребує на­укового аналізу мовна проблема. В Україні мовна проблема існує в ускладненому утвердженні української мови як повноцінно державної та провідної, а також визначенні статусу російської мови. Ця проблема має багатовікове історичне підгрунтя. Ситуація легітимної двомовнос­ті існувала і на момент створення незалежної Української держави й була зафіксована в ухваленому ще в 1989 р. і чинному донині Законі «Про мови в Українській РСР» [905]. Але ст. 10 Конституції України проголошує українську мову державною, а російську визнає однією з мов національних меншин, позбавляючи її того статусу мови міжнаціональ­ного спілкування, який вона мала за радянських часів. Проте новий закон, який би повніше і точніше відображав реалії сьогодення, стиму­лював ефективне усталення української мови як державної, широко вживаної всіма верствами в усіх сферах соціального буття, дебатується й дотепер [906]. Сьогодні не можна не зважати й на те, що, крім національ­них, існують і певні міжнародні норми та інституції, які контролюють шляхи розв'язання мовної проблеми в тій чи іншій країні. Наприклад, вступивши до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов'язання щодо виконання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин [907]. За цим документом, держави мають усувати будь-які необгрунтовані розрізнення, обмеження або переваги, пов'язані з використанням регіональних мов або мов меншин [908].

Виходячи з того, що мова - це спонтанний порядок, його еволюція має регулюватися не стільки силою розуму (а тим більше - самовпев­неністю заангажованих політиків), скільки традиціями життєдіяльнос­ті, що виникли природним способом. Тому правильніше, хоча водночас складніше і триваліше розв'язання мовної проблеми полягає у підтрим­ці державою природного розвитку й функціонування мов у конститу­ційно визначених межах.

Проведений аналіз змісту культурної функції Української держави дозволяє зробити такі висновки.

1. Сьогодні існують значні складнощі і прорахунки у здійсненні куль­турної функції держави, які пов'язані в основному з недостатнім вцділен- ням коштів із державного бюджету на розвиток культури. науки та освіти. Безперечно, фінансовий стан справ і бюджет, що формується протягом останніх років, не дозволяє повною мірою створити умови, необхідні за­кладам культури, освіти й науки для нормального функціонування.

2. На сучасному етапі розвитку Українська держава здійснює куль­турну функцію за наступними напрямами: реформування сфери науки, освіти відповідно до вимог Болонського процесу як необхідної умови входження України в європейський гуманітарний простір; підтримка пріоритетного розвитку фундаментальних теоретичних досліджень і принципово нових технологій; гарантування та захист культурних прав і свобод людини і громадянина; підвищення рівня правової та політич­ної культури; правове, організаційне і фінансове забезпечення розвитку науки, культури, освіти та виховання; інтеграція України у світовий культурний простір.

3. Для ефективної реалізації цих положень сучасній Українській державі необхідно мати власну прозору, публічне' та системну культур­ну політику, принципом якої має стати забезпечення максимально широкої участі людини та інститу тів громадянського суспільства у про­цесі прийняття рішень, які стосуються духовно-культурного життя, поширення і використання продуктів культури, мистецтва, науки, осві­ти, створення умов для повноцінного задоволення культурних, освітньо- інформаційних потреб.

4. Основними шляхами подолання проблем у культурній сфері можна вважати: приведення нормативно-правової бази України із за­значених проблем у відповідність до міжнародних стандартів; зміцнен­ня співробітництва з міжнародними організаціями з метою забезпечен­ня повної відповідності як українського законодавства, так і практики правозастосування принципам і стандартам міжнародного права; прий­няття єдиного нормативно-правового акта, який би регламентував та забезпечував оптимальний рівень функціонування, постійного та все­бічного розвитку і вдосконалення освіти, науки, культури, мистецтва й інших галузей духовної культури суспільства; розробка програми виконання державою своїх міжнародно-правових зобов'язань у куль­турній сфері; створення конкретних дієвих механізмів реалізації куль­турної державної політики.

5. Культурна функція Української держави - це об'єктивно необхід­ні, нормативно регламентовані напрями та види діяльності держави щодо створення правових, економічних, матеріальних, фінансових, со­ціальних, організаційних засад розвитку та забезпечення оптимально­го рівня функціонування культури, науки, освіти, мистецтва й інших духовно-культурних галузей суспільства.

В результаті проведеного аналізу можна зазначити, що діяльність держави носить відносно єдиний характер. Проте доцільно виділити окремі напрями і види діяльності з наповненням іх реальним змістом. Відповідно сучасна Українська держава здійснює політичну, економіч­ну, соціальну, екологічну, культурну функції. Розкриття їх змісту є необ­хідною умовою дослідження теоретико-правової моделі державного ладу України.

2.4.

<< | >>
Источник: Наливайко Л. Р.. Державний лад України: теоретико-правова модель : монографія / Л. Р. Наливайко. - X. 2009. - 598 с. . 2009

Еще по теме Об’єктні функції Української держави: теоретико-правовий зміст:

  1. РОЗДІЛ з ТЕОРЕТИКО-КОНЦЕПТУАЛЬНА МОДЕЛЬ МЕХАНІЗМУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  2. Критерії класифікації та види функцій Української держави
  3. Форми і методи реалізації функцій Української держави
  4. Розділ 5. ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
  5. 3.1. Механізм Української держави як інституціональний елемент державного ладу
  6. 20. Нарощування дефектів ринкової системи в процесі її еволюції. Функції держави у змішаній економіці. Нерівність доходів та державні заходи щодо їх вирівнювання. Крива Лоренця. Соціальна політика держави.
  7. Функції держави на сучасному етапі державотворення
  8. Органи Української держави: концептуальні засади системи та розвитку
  9. РОЗДІЛ 2 ФУНКЦІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
  10. Розділ 5. ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ
  11. Економічні функції держави
  12. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  13. Проголошення незалежності України та створення самостійної Української держави стало обгрунтованим і логічним продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні
  14. § 2. Роль держави та її функції в управлінні технологічним прогресом.
  15. § 3. Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки
  16. в) Так зване самозобов ’язання держави; правова держава
  17. Тотожність держави та права а) Держава як правовий порядок
  18. Глава 1. Теоретико-правовые аспекты правового режима иностранных инвестиций в Российской Федерации