<<
>>

д) Норма і цінність

Коли норма визначає певну поведінку як обов’язкову (себто таку, що здійснюється завдяки «наказу»), фактична поведінка може відповідати нормі або суперечити їй. Поведінка відповідає нормі, якщо вона є такою, якою повинна бути згідно з нормою; вона суперечить нормі, якщо не є такою, якою повинна бути згідно з нормою, адже в цьому випадку вона буде протилежністю такій поведінці, що відповідає нормі.

Судження про те, що фактична поведінка є такою, якою вона повинна бути згідно з об’єктивно чинною нормою, є ціннісним судженням (Wert-Urteil), а саме, позитивним ціннісним судженням. Воно означає, що фактична поведінка є «хорошою». Cy- дження про те, що фактична поведінка не є такою, якою вона повинна бути згідно з чинною нормою (оскільки вона є протилежністю поведінці, яка відповідає нормі), є неґативним ціннісним судженням. Таке судження означає, що поведінка є «нехорошою», «поганою». Об’єктивно чинна норма, що встановлює певну поведінку як обов’язкову, визначає ще й позитивну або негативну цінність (Wert). Поведінка, яка відповідає нормі, має позитивну, а поведінка, яка нормі суперечить — неґативну цінність. Норма, що розглядається як об’єктивно чинна, функціонує як ціннісне мірило для фактичної поведінки. Ціннісні судження про те, що фактична поведінка відповідає нормі, яка вважається об’єктивно чинною (а значить, і «хорошою», себто повно-цінною), або суперечить такій нормі (а отже, є в цьому розумінні «нехорошою», «поганою», себто не-цінною), слід відрізняти від реальних суджень, що проголошуються безвідносно до норми, котра розглядається як об’єктивно чинна — а це врешті-решт означає, що ці судження проголошуються безвідносно і до засадничої норми, яка говорить, що дещо існує й характеризує те, як воно існує[10].

Фактична поведінка, на яку спрямовується ціннісне судження, є предметом цієї оцінки і має позитивну та неґативну цінність. Така поведінка є існуючий у часі та просторі факт буття (Seins-Faktum), частина реальності. Лише факт буття, коли його порівняти з нормою, може бути визначений як повно-цінний (wertvoll) або не-цінний (wer- twidrig), може мати позитивну чи неґативну цінність. Оцінку отримує саме реальність[11].

Оскільки норми, що є основою для ціннісних суджень, встановлюються завдяки актам людської, а не надлюдської волі, то цінності, сформовані ними, є довільними. Завдяки іншим людським вольовим актам можуть вироблятися інші норми, які суперечитимуть першим і встановлюватимуть цінності, протилежні першим. Що є позитивним для одних норм, може виявитися неґативним для інших. Отже, норми, що запроваджуються авторитетом людини, а не надлюдини, встановлюють лише відносні цінності. Це означає, що чинність такої норми, яка встановлює певну поведінку як обов’язкову, та цінність, що встановлюється цією нормою, не виключають можливості, що чинною виявиться норма, яка встановлює діаметрально інші поведінку та цінність як обов’язкові. Так, наприклад, норма, яка за будь-яких умов забороняє самогубство та обман, може бути так само чинною, як і норма, яка за певних умов дозволяє, а то й наказує вчиняти самогубство та обманювати. I жодним логічним способом не можна буде довести, що узаконеною може вважатися лиш одна з них.

Проте коли норма, яка встановлює цінність і пропонує певну поведінку, вважається такою, що походить від надлюдського авторитету — від Бога чи від створеної Богом природи, — вона висуває вимогу, щоб була виключена можливість чинності тієї норми, яка встановлює протилежну за характером поведінку.

Цінність, яка встановлюється такою нормою, називають абсолютною — на противагу цінності, яка встановлюється нормою, запроваджуваною вольовим актом людини. При науковому дослідженні цінностей розглядаються лише ті норми, які запроваджуються людськими вольовими актами, й ті цінності, які встановлюються цими нормами.

Якщо цінність встановлюється об’єктивно чинною нормою, то судження про те, що дещо реальне (фактична людська поведінка) є «хорошим» чи «поганим», експлікує узгодження чи неузгодження цього реального з об’єктивно чинною нормою: у першому випадку реальність повинна бути такою, якою вона є, у другому — реальність не повинна бути такою, якою вона є. Якщо цінність як повинність протиставлена реальності як буттю, то цінність та реальність — так само як і повинність та буття — розділяються на дві різні сфери[12].

Якщо вважати за ціннісне судження вислів про те, що людська поведінка відповідає чи суперечить котрій-небудь об’єктивно чинній нормі, то таке ціннісне судження слід відрізняти від норми, що установлює ту цінність. Як судження, ця оцінка, оскільки вона стосується норми якогось чинного порядку, може бути істинною чи неістинною. Судження, нібито згідно з християнською мораллю, правильно буде любити своїх друзів і ненавидіти ворогів, є неістинним, оскільки узаконена християнська мораль велить любити не лише своїх друзів, а й ворогів. Судження про те, що правомірно виносити злодієві смертний вирок, — неістинне судження, оскільки згідно з чинним правом злодій мусить бути покараний позбавленням волі, а не життя. Ha противагу цьому, норма не може бути ні істинною, ні неістинною, а лише чинною або не чинною.

Так званий суддівський «вирок» («Urteil») так само віддалений від судження (Urteil) в логічному значенні слова, як і закон, що вступає в силу з цією оцінкою. Це не що інше, як норма, а саме — індивідуальна норма, обмежена у своїй чинності рамками конкретного випадку — на відміну від загальної норми, яку називають «законом».

Від цінності, що встановлюється нормою, котра розглядається як об’єктивно чинна, слід відрізняти цінність, що реалізується не завдяки цій нормі, а встановлюється через відношення об’єкта до спрямованих на цей об’єкт бажання або волі однієї чи навіть багатьох осіб. Залежно від того, чи відповідає цей об’єкт таким бажанню та волі, а чи суперечить їм, він має позитивну або негативну цінність, себто є «хорошим» чи поганим. Якщо назвати судження, за допомогою якого встановлюється відношення об’єкта до спрямованих на цей об’єкт бажання або волі однієї чи навіть багатьох осіб, ціннісним судженням, а отже, і об’єкт — хорошим (у тому випадку, якщо він відповідає таким бажанню та волі) або поганим (якщо він таким бажанню та волі суперечить), то таке ціннісне судження не відрізняється від судження про реальність. Річ у тім, що це судження лише встановлює відношення між двома фактами буття, а не відношення між одним фактом буття та об’єктивно чинною нормою повинності. Це буде просто одне особливе судження про реальність.

Якщо хтось висловиться стосовно певного об’єкта, назвавши його хорошим чи поганим, і це висловлювання безпосередньо означатиме, що ця особа бажає собі цей об’єкт (або його протилежність), то таке висловлювання не буде ціннісним «судженням» (Wert-«Urteib>), поза- як у ньому немає функції пізнання. У цьому висловлюванні функціонує емоційний компонент свідомості. Коли таку функцію спрямовано на поведінку іншого, тоді маємо вислів емоційного схвалення чи несхвалення типу «Браво!» або «Пхе!».

Цінність, що формується на основі відношення об’єкта — особливо людської поведінки — до спрямованих на цей об’єкт бажання або волі однієї чи навіть багатьох осіб, може бути визначена як суб’єктивна цінність — на відміну від цінності, котра формується на основі відношення поведінки до об’єктивно чинної норми і котра з цієї причини може бути визначена як об’єктивна цінність. Коли судження, що певна людська поведінка є хорошою, тільки й свідчить, що вона є бажаною кимось іншим чи навіть багатьма іншими людьми, а судження, що людська поведінка є поганою, лише свідчить, що поведінка протилежного характеру є бажаною кимось іншим чи навіть багатьма іншими людьми, то цінність «хорошого» і не-цінність «поганого» існує лише для особи чи осіб, які хочуть цієї поведінки або поведінки, протилежної їй, — а не для особи чи осіб, чию поведінку вважають за бажану. Якщо судження, що певна людська поведінка є хорошою, свідчить про те, що ця поведінка відповідає об’єктивно чинній нормі, а судження, що певна людська поведінка є поганою, свідчить про те, що ця поведінка суперечить об’єктивно чинній нормі, TO цінність (Wert) «хорошого» чи не-цінність OJnwert) «поганого» буде дійсною для осіб, чия поведінка характеризується відповідним чином, а саме — для осіб, чия поведінка визначається об’єктивно чинною нормою як обов’язкова, незалежно від того, бажають чи не бажають (хочуть чи не хочуть) самі ці особи такої або протилежної поведінки. їхня поведінка має позитивну або неґативну цінність не тому, що цієї поведінки (чи її протилежності) бажають або хочуть, а тому, що вона відповідає нормі чи їй суперечить. При цьому ми не розглядаємо вольового акту, об’єктивне значення якого є тією нормою.

Цінність у суб’єктивному значенні, себто цінність, яка полягає у відношенні об’єкта до бажання чи волі людини, відрізняється від цінності в об’єктивному значенні — себто цінності, що полягає у відношенні поведінки до об’єктивно чинної норми. Ця різниця може обумовлюватися різною ґрадацією цінності — адже бажання чи воля людини може мати різний ступінь інтенсивності. Водночас ґрадація в об’єктивному значенні неможлива, тому що поведінка може або відповідати, або не відповідати об’єктивно чинній нормі, суперечити їй чи не суперечити, але така поведінка не може відповідати чи суперечити нормі більше чи менше[13].

Якщо ціннісні судження, які означують об’єктивну та суб’єктивну цінності, ми називатимемо відповідно об’єктивними й суб’єктивними ціннісними судженнями, то слід мати на увазі, що предикати «об’єктивний» та «суб’єктивний» належать до висловлюваних цінностей, а не до судження, що функціонує як пізнання. У своїй функції пізнання судження завжди повинно бути об’єктивним, себто воно повинно бути проголошеним безвідносно до бажання чи хотіння тих, кого воно стосується. Це цілком можливо зробити. Можна встановити відношення певної людської поведінки до нормативного порядку, себто сказати, що ця поведінка відповідає чи не відповідає порядкові, і при цьому самому не висловити свого емоційного (себто схвального чи несхвального) ставлення до цього нормативного порядку. Відповісти на запитання про те, чи слід — згідно з християнською мораллю — любити своїх ворогів (і проголосити відповідне судження), можна і треба незалежно від того, чи той, хто мусить дати відповідь і проголосити це судження, схвалює або не схвалює любов до ворога. Відповісти на запитання, чи слід — згідно з чинним правом — застосовувати смертну кару до вбивці (і також ствердити, що смертна кара за вбивство є ціннісною в рамках цього права), можна і треба незалежно від того, чи той, хто мусить давати відповідь, схвалює або не схвалює смертну кару. Тоді і тільки тоді буде це ціннісне судження об’єктивним.

Коли судження висловлює відношення об’єкта — особливо людської поведінки — до спрямованих на цей об’єкт бажання чи волі однієї або багатьох осіб (а отже, висловлює і суб’єктивну цінність), таке ціннісне судження є об’єктивним, оскільки той, хто проголошує це судження, проголошує його безвідносно до того, чи він сам хоче або бажає цього об’єкта або його протилежності, а чи він сам схвалює або не схвалює цю поведінку. Він просто стверджує факт, що якась особа чи багато осіб бажають або хочуть цього об’єкта або його протилежності, а особливо, що вони схвалюють чи не схвалюють певну поведінку. Отже, ми зробили розрізнення між двома видами суджень: з одного боку, між ціннісними судженнями, які виражають об’єктивну цінність, тим- часом як вони встановлюють відношення людської поведінки до норми, що визнається об’єктивно чинною (а тому ці судження суттєво відрізняються від суджень про реальність), а, з другого боку — ціннісними судженнями, які виражають суб’єктивну цінність, тимча- сом як вони встановлюють відношення об’єкта — й особливо людської поведінки — до того факту, що особа або багато осіб бажають чи хочуть цього об’єкта чи його протилежності й, зокрема, схвалюють або не схвалюють певну людську поведінку (цей другий вид є лиш особливим видом реальних суджень). Проти такого розрізнення висувається заперечення, що й перший вид ціннісних суджень є судженнями про реальність із тієї причини, що норма, яка є основою ціннісного судження, встановлюється наказовим акгом людини або ж створюється через звичай (а також завдяки фактам емпіричної дійсності). Отже, відношення факту, особливо фактичної поведінки, до норми також репрезентує лише відношення між фактами емпіричної дійсності. Це заперечення не враховує того, що сам факт наказового акту або ж звичаю та норма, яка виробляється через цей факт, — це дві різні речі: це сам факт і його ідейне наповнення. A отже, відношення фактичної поведінки до норми й відношення цієї поведінки до факту буття, суттю якого є ця норма, — це два різні відношення. Дуже ймовірним є вираження того, як поведінка відноситься до норми, що встановлює цю поведінку як обов’язкову — при цьому факт наказового акту чи звичай, завдяки яким норма була встановлена, не береться до уваги. Цілком очевидно, що це той випадок, коли йдеться про норми, які вже давно встановлені, вироблені людьми, давно вже померлими й забутими. Особливо це стосується норм, які встановлено завдяки звичаю попередніх поколінь — унаслідок цього для тих, чию поведінку вони реґулюють, ці норми означають дещо більше, ніж просто зміст, яким наповнена норма. Якщо певна поведінка визначається з моральних позицій як погана чи хороша (тому що вона відповідає чи суперечить моральній нормі, що вважається чинною), то здебільшого звичай, завдяки якому була вироблена моральна норма, що лежить в основі цієї оцінки, зовсім не усвідомлюється. Однак насамперед слід мати на увазі те, що акти, завдяки яким виробляються правові норми, лише до тієї міри потрапляють в поле зору юридичного пізнання, до якої вони визначаються правовими нормами, і що засаднича норма, яка є останньою чинною основою для цих норм, установлюється не завдяки вольовому актові, а функціонує в юридичному мисленні як припущення[14].

Цінністю вважається також відношення, яке має своєю метою об’єкт, зокрема людську поведінку. Мета, спрямована «до» об’єкта (доцільність, Zweckmassigkeit), є позитивною цінністю, тимчасом як мета, спрямована «від» об’єкта (недоцільність, Zweckwidrigkeit), є цінністю неґативною. Під метою можна розуміти мету об’єктивну або позитивну. Об’єктивна мета — це мета, яка повинна бути здійснена, себто встановлена нормою, що розшядається як об’єктивно чинна. Це мета, встановлена якимось надприродним чи надлюдським авторитетом для природи взагалі чи для людини зокрема. Суб’єктивна мета — це мета, яку встановлює людина для самої себе і яку вона хотіла б реалізувати. Отже, цінність, що виникає у зв’язку з відповідністю до мети, тотожна цінності, яка виникає на основі відповідності нормі чи на основі відповідності бажанню.

Якщо поглянути на проблему з тієї точки зору, що подане як мета (себто як об’єкт, до котрого прагнуть) є об’єктивно необхідним і суб’єктивно бажаним, то відношення засобів до мети подається як відношення між причиною та наслідком. Коли дещо є доцільним, то це означає, що воно підходить для реалізації мети, себто може бути причиною, щоб трансформувати в наслідок те, що подається як мета. Висновок про те, що дещо є доцільним, залежно від суб’єктивного чи об’єктивного характеру мети, може бути суб’єктивним чи об’єктивним ціннісним судженням. Але таке ціннісне судження можливе лише на основі розуміння причинно-наслідкового відношення, яке існує між фактами, що розглядаються як засіб, та фактами, що розглядаються як мета. Лише коли виявлено, що між A і Б існує відношення причини та наслідку, що A як причина викликає Б як наслідок, тоді можна застосувати й ціннісне судження (об’єктивне чи суб’єктивне), а саме, що коли Б бажане як мета або коли воно визначається нормою як обов’язкове, то A є доцільним.

Судження стосовно відношення A і Б — це ціннісне судження (суб’єктивне чи об’єктивне) лише до тієї міри, до якої Б пропонується як суб’єктивна чи об’єктивна мета — себто як мета бажана чи встановлювана нормою як обов’язкова[15].

5.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме д) Норма і цінність:

  1. 8. ДОВІЧНА ЦІННІСТЬ ТА ПАРАДОКСАЛЬНІСТЬ СВОБОДИ
  2. Норма
  3. Тема 13. НОРМА ПРАВА
  4. Норма
  5. Норма права: понятие, признаки
  6. Глава тринадцатая. НОРМА ПРАВА
  7. Норма права и статья нормативного акта
  8. ж)Засаднича норма міжнародного права
  9. б) Норма і її вироблення
  10. 5. Любовь: норма, отклонения, патология
  11. Норма права: понятие, структура, классификация
  12. НОРМА ПРАВА
  13. 15.5 Норма права и нормативные обобщения
  14. г) Засаднича норма як трансцендентально-логічнеприпущення
  15. Глава 3. НОРМА ПРАВА
  16. Э. Дюркгейм НОРМА И ПАТОЛОГИЯ
  17. Лекция 14 Норма права