<<
>>

г) Неуникненність моністичної побудови 1) Визнання міжнародного права окремою державою: примат державного правового порядку

Як уже наголошувалося, представники дуалістичної побудови розглядають міжнародне право як таку собі систему зобов’язливих правових норм, що мають чинність поруч із нормами державного права. I тому їм доводиться відповідати на запитання, чому норми міжнародного права зобов’язують окрему державу та яка підстава їхньої чинності.

Відповідаючи на це запитання, вони виходять із чинності свого власного державного правового порядку, припускаючи її як щось само собою зрозуміле. Одначе, коли виходити з чинності державного правопорядку, постає запитання, як можна з цієї вихідної точки обґрунтувати чинність міжнародного права. I тоді доводиться вишукувати основу чинності міжнародного права у державному правовому порядку. Робиться це за допомогою того припущення, ніби загальне міжнародне право є чинним лише для однієї держави, якщо ця держава визнає його за зобов’язливе для себе, а визнає вона його таким, яким його сформовано на момент визнання шляхом узвичаєння. Подібне визнання може відбуватися через законодавчий чи урядовий акт або ж мовчки, шляхом фактичного застосування норм міжнародного права, укладання міжнародно-правових договорів, поважання установлених міжнародник правом імунітетів тощо. A що це роблять насправді всі держави, то фактично міжнародне право є чинним для всіх. Але міжнародне право набуває чинності для держави тільки через чітко виражене чи мовчазне визнання. Цей погляд панує в англо-амери- канській юриспруденції, знаходячи своє вираження і в сучасних конституціях, які містять визначення, згідно з котрими загальне міжнародне право повинно мати чинність як складова частина державного правового порядку; тим-то, мовляв, і визнається загальне міжнародне право, що його введено складовою частиною до державного правопорядку, чия конституція якраз містить подібне визначення. При цьому слід узяти до уваги, що визнання міжнародного права окремою державок> не є такою умовою, яку встановлює саме міжнародне право, аби узалежнити свою чинність від окремої держави. Чинна норма міжнародного права не може поставити подібної умови, оскільки чинність цієї норми сама не може бути незалежною від цієї умови. Але ніщо не заважає судам та іншим правозастосовчим органам розглядати міжнародне право як зобов’язливе для своєї держави лиш тоді, коли ця держава визнає його за зобов’язливе для себе. Подібний погляд призводить до такого наслідку, що, коли держава не визнає міжнародного права як зобов’язливого для себе, тоді воно й не має для неї чинності. Уявлення, ніби міжнародне право не є чинним для окремої держави, ніби її стосунки з іншими державами не підпорядковуються міжнародному праву, аж ніяк не є нездійсненним.

Згідно з чинним міжнародним правом, це можна застосувати до відносин держави з якою-небудь іншою спільнотою тільки за умови, що держава визнає цю спільноту як державу в сенсі міжнародного права; при цьому слід звернути увагу на те, що це постульоване міжнародним правом визнання спільноти як держави — себто констатація, що певна спільнота виконує визначені міжнародним правом умови, за яких слід розглядати спільноту як державу в сенсі міжнародного права, — не слід плутати з визнанням міжнародного права державою. Коли, відповідаючи на запитання про основу чинності міжнародного права, виходять із чинності правового порядку окремої держави; коли запитують, чому міжнародне право є чинним для держави, котра вже розглядається як чинний правопорядок, то відповідь може бути тільки така, що міжнародне право мусить бути визнане цією державою, щоб бути для неї чинним.

У цьому формулюванні запитання вже закладено припущення, що основу чинності міжнародного права слід шукати в державному правовому порядку, — себто прийняття примату правопорядку власної держави чи то її суверенітету — або, Що те ж саме, прийняття такого суверенітету держави, для якого чинність міжнародного права є сумнівною.

Цей суверенітет держави є вирішальним чинником для прийняття примату державного правового порядку. Цей суверенітет є не відчутною чи ще якось інакше об’єктивно розпізнаваною якістю певного реального предмета, а припущенням — припущенням певного нормативного порядку як такого найвищого порядку, що іншого, ще вищого чинністю порядку не існує. Ha запитання, чи держава суверенна, неможливо відповісти якимось дослідженням природної дійсності. Суверенітет не є максимумом реальної влади як сили. Держави, що, порівняно із так званими наддержавами («великими силами», Grossmachte), взагалі не мають хоч би якої вартої розгляду реальної сили, вважаються не менш суверенними за наддержави. Запитання, чи є певна держава суверенною, є по суті запитанням, чи тут мають дер. жавний правовий порядок за найвищий правопорядок. Це роблять, коли розглядають міжнародне право не як поставлений над державним правовим порядком, а як делегований ним правопорядок, себто коли вважають міжнародне право чинним для держави лише тоді, коли його визнає держава. Це так само можливо, як можливо — хоча нині вже не узвичаєно — розглядати державний правовий порядок лише за умови його чинності для окремої людини, себто якщо вона його визнає. Якщо добачають основу чинності державного правового порядку у визнанні цього порядку індивідом, для якого цей порядок є чинним, то при цьому виходять із суверенітету індивіда, з його свободи — достоту як, коли бачать основу чинності міжнародного права у визнанні його окремою державою, виходять із суверенітету держави. A те, що держава є суверенною, тільки й означає, що прийняття історично першої конституції припускається як правотворчий факт та що при цьому ніхто не посилався на таку норму міжнародного права, котра б установлювала цей факт як факт правотворчий.

Таке міжнародне право, яке є чинним лише з точки зору примату державного правового порядку — чи то суверенітету держави — якщо держава визнає його за зобов’язливе для себе, виглядає внаслідок цього не як наддержавний, але й не як незалежний від однодержавного порядку, ізольований від нього правопорядок, а — якщо взагалі ще лишається правом — як складова частина власне державного правопорядку. Назвали це «зовнішнім державним правом» — виходячи з припущення, що воно реґулює зовнішні стосунки держави, її відносини з іншими державами. Але міжнародне право не надається до визначення предметом, регульованим нормами міжнародного права. Як ми вже з’ясували, міжнародне право реґулює не лише поведінку держав, себто не тільки опосередковано впливає на поведінку індивідів, — воно реґулює поведінку індивідів ще й безпосередньо. Міжнародне право надається до визначення лише в ті способи, якими виробляються його власні норми. Це така система правових норм, які виробляються шляхом міждержавної узвичаєності, міждержавних договорів, а також міжнародними органами, що засновуються міждержавними договорами. Якщо вироблені отак норми лише тоді вважаються чинними, коли стають, унаслідок визнання, складовою певного державного правового порядку; якщо, отже, останньою основою їх чинності виступає припущена засаднича норма цього правопорядку, — тоді єдність міжнародного й державного права створюється не на основі примату міжнародного правопорядку, а на підставі примату однодержавного правопорядку.

Через цю необхідність розуміти міжнародне право як певний комплекс чинних правових норм дуалістична побудова мусить, ідучи шляхом свого неминучого для неї припускання, ніби чинність міжнародного права для однієї держави залежить від його визнання цією державою, доходити до самоскасування. Бо коли міжнародне право має чинність лиш як складова певного державного правового порядку, воно не може бути відмінним правопорядком, незалежним у своїй чинності від нього, й тоді між ними обома вже тому не може бути конфліктів, що обоє — висловлюючись мовою традиційної юриспруденції — спираються на «волю» однієї й тієї самої держави.

2)

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме г) Неуникненність моністичної побудови 1) Визнання міжнародного права окремою державою: примат державного правового порядку:

  1. Примат міжнародного правового порядку
  2. Міжнародне й державне право а) Єдність міжнародного й державного права
  3. Сутність міжнародного права а) Правова природа міжнародного права
  4. Санкція: протиправний акт і його наслідок а) Санкції державного та міжнародного права
  5. la) Обов’язки держави: державний обов’язок і державна несправедливість; відповідальність держави
  6. Взаємодія держави і права та її аспекти. Сфери і способи впливу держави на право 6.3.1. Держава і правове регулювання
  7. б) Жодних конфліктів між державним і міжнародним правом
  8. Тотожність держави та права а) Держава як правовий порядок
  9. Державне право як галузь права. Система галузі державного права.
  10. ж)Засаднича норма міжнародного права
  11. ДЕРЖАВА Й МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
  12. 1)Держава як діючий суб'єкт: державний орган
  13. 3.1. Механізм Української держави як інституціональний елемент державного ладу
  14. 22.1. Верховенство права і правова держава
  15. Поняття державно-правових відносин. Об'єкти і суб'єкти державно-правових відносин.
  16. § 6. Відповідальність держави за шкоду, заподіяну кооперативам, їх об'єднанням (спілкам) внаслідок втручання державних органів в їх діяльність
  17. Різниця між двома моністичними побудовами
  18. в) Так зване самозобов ’язання держави; правова держава
  19. в) Багаторівнева будова міжнародного права
  20. Міжнародне право як первісний правовий порядок