<<
>>

У Кантовій етиці, яку вибудовано на понятті практичного розуму й яка прикриває це поняття великим авторитетом імені автора, проходить іще один мотив

47.

48. . Йому важливо було «порятувати» за допомогою практичного розуму теологічну догму свободи волі, існування якої він не міг виправдати теоретичним розумом[217]. Він говорить: «Тепер я стверджую, що кожному розумному створінню, яке має волю, ми з необхідності повинні вділити ідею свободи, аби воно діяло тільки за нею.

Адже у кожному подібному створінні ми припускаємо наявність розуму, який є практичним, себто має каузальність, коли розглядає свої об’єкти. [Себто, як стає зрозумілим із численних інших місць, ідеться про такий розум, котрий є законодавчим.] I тепер неможливо й помислити про такий розум, котрий би своєю власною свідомістю, розглядаючи свої судження, приймав який-небудь інший провід, адже тоді суб’єкт приписав би визначення здатності до судження не своєму розумові, а якій-небудь спонуці. Він мусить розглядати самого себе як творця власних принципів, незалежного від чужих впливів; унаслідок чого йому доводиться розглядати себе як практичний розум або як волю розумного створіння, незалежну від самої себе, себто воля його може лише за ідеєю свободи бути власною волею, мусячи ще й у практичному плані бути вділеною всім розумним створінням»[218]. Воля є вільною, оскільки практичний розум є вільним, а практичний розум — це ж та сама воля. Практичний розум вільний, оскільки він є водночас і теоретичним, пізнаючим, судячим розумом. A судячий розум вільний, бо судження є специфічною функцією цього розуму як здатності до пізнання — і, до того ж, як жодної іншої здатності, — адже спроможність судити є властивістк) пізнаючого розуму й тільки цього розуму. B цьому й полягає його «свобода». Питання в тому, чи буттєві судження, які здійснює розум на основі його пізнання фактів, не є цілком іншого типу, ніж ті судження, що він здійснює на підставі свого пізнання норм, запроваджених за допомогою вольових актів, та чи «свобода» розуму, яка полягає в тому, що судження виявляється його і тільки його специфічною функцією, не є, з огляду на її судження, чимось цілковито відмінним від свободи волі, яка зводиться до того, що воля визначається не каузально. Однак ці питання тут можна й не брати до розгляду. Принаймні видається, що Кант мав ту «свободу» розуму в плані його суджень за щось само собою зрозуміліше, за щось не настільки вразливе, як свобода волі. Аби могти цю «свободу» розуму в плані його суджень, а отже, свободу пізнаючого розуму, приписати волі, Кантові доводиться ототожнювати волю з розумом. A ототожнений з волею розум і є практичним розумом[219].

Кант не стомлюється наголошувати, що практичний розум — це воля. Він говорить: «Воля — це не що інше, як практичний розум»[220]. Він прирівнює «практичний розум» до «волі», ставлячи після виразу «практичний розум» слово «воля» в дужках[221]. Тільки завдяки тому, що він добачає в практичному розумі волю, він і спромагається подати цей розум як законодавчий. Кант говорить.про цей розум, мовляв, він «велить, як люди повинні діяти»[222], він указує нам на те, «які приписи видає нам розум»[223]. Цей бо розум сам, говорить філософ, видає розумному створінню приписи повинності******. Необхідна, мовляв, така собі метафізика моралі, аби дослідити джерело «практичних засад, що криються в нашому розумі»*******.

Моральний закон має чинність для нас, людей, «адже він постав із нашої волі як інтелекту, а отже, з нашого власного «я»********. Кант визнає, що норми мо- жуть бути запроваджені тільки через акт волі. Він пише: «Закони виходять із волі...»* Ось чому свою тезу про те, що розум видає людині припис морального закону, він спромагається підперти лише тим, що ототожнює розум як практичний розум із волею. Але, з другого боку, Кант досить чітко відрізняє розум як здатність пізнавати від волі як здатності бажати. Це видно уже з цитованого вище місця, де він виходить з уявлення про таку собі «розумну істоту, що має волю», й, отже, припускає розум і волю як дві різні людські здатності. Принагідно він говорить про людину як про таку «істоту, що наділена розумом і волею»**. Розумом / волею, а не розумом як волею. «Розум як практична здатність», — пише Кант, — це розум як здатність, «що повинна мати вплив на волю»***. Розум може мати вплив на волю тільки тоді, коли розум і воля є двома різними здатностями, а не коли вони тотожні одне одному. У своїй «Критиці чистого розуму»**** він пише: у своєму практичному вжитку «розум опікується підставами для визначення волі». Отже, розум не є, навіть у своєму практичному застосуванні, волею. Він «займається» волею та своїми підставами для визначень, себто намагається пізнати волю як один із даних йому предметів.

«Отже, воля, — говориться в іншому місці, — є здатністю бажати, хоч і не такою (як сваволя) у зв’язку з дією, коли, навпаки, вона розглядається на основі визначення сваволі до дії; і сама вона не має перед собою основи для визначення [себто є вільною], а є, позаяк вона спроможна визначати сваволю, самим практичним розумом»[224]. «Тільки розумна істота має здатність діяти за уявленням законів, себто за принципами — чи то за волею. A що для виведення дій із законів потрібен розум, TO воля є не що інше, як тільки практичний розум»[225]. Ось чому поняття практичного розуму стає результатом неприпустимого змішування двох людських здатностей, суттєво відміцних одна від одної, розрізнюваних і самим Кантом. Кант визнає, що «врешті-решт має бути лиш один і той самий розум, який доводиться розрізняти тільки в застосуванні [як теоретичний і практичний розум]»[226]. Коли існує тільки один розум, тоді в обох своїх застосуваннях він може тільки пізнавати, й тоді він може себе розрізняти тільки щодо своїх предметів, предметів свого пізнання: теоретичний розум, коли пізнання спрямовується на буття, на факти дійсності, і розум практичний, коли пізнання скеровується на повинність, на запроваджені волею норми й на конституйовані цими нормами цінності. Коли теоретичний і практичний є одним і тим самим розумом, тоді він не може пізнавати як теоретичний, а як практичний зможе виконувати цілковито відмінну від цього функцію: воління.

Хоча Кант і означує етику як «науку», як «розумове пізнання», відрізняючи її від науки фізики тим, що фізика «має справу з природою та її законами», а етика — із тими законами, за якими все повинно відбуватися, себто з нормами — нормами моралі, й, отже, етика, як і фізика, може пізнавати лиш один даний їй предмет, він стверджує все- таки, що саме етика дає людям закони як істотам, котрих наділено розумом. Моральна філософія, «коли її застосовують до людини, не запозичує й дрібки її (антропології) знань, даючи їй натомість, як розумній істоті, закони a priori»[227]. Таке розумове пізнання, що означується як етика чи моральна філософія, має законодавчу властивість. Етика й мораль, пізнання та його предмет ототожнюються. Оце до такого наслідку призводить поняття практичного розуму. A ще воно призводить до того, що Кант ототожнює етику з мораллю, а правознавство — із правом. Він пише: «Та сукупність законів, для якої є можливим зовнішнє законодавство, називається правознавством (Jus). Якщо таке законодавство є дійсним, то воно є вченням про позитивне право»[228].

Одначе Кант говорить, що основу зобов’язливості норм моралі «годилося б шукати не в природі людини чи обставин у світі, куди вміщено людину, а апріорно і тільки в поняттях чистого розуму»[229]. Ось чому скидається на те, що він — принаймні у царині етики — відмовляється від арґументації природного права. Але, оскільки, за Кантом, чистий розум, на який він тут посилається — а не на практичний розум — є пізнавальною здатністю людини й тому належить до її природи, й оскільки він, як це видно з цитованого вище місця, припускає, що практичні засади «криються в нашому розумі», то існує певна дуже близька спорідненість між його етикою та природно-правовою доктриною розумового права. Ця спорідненість спирається на обидва спільні поняття практичного розуму.

49. Виходячи з того погляду, що людина у своїй поведінці визначається, зрештою, не розумом, а почуттями, нещодавно зроблено спробу вивести із правового чуття людини чинні для всього загалу норми справедливості й тим самим підтримати вчення про природне право, зацюжене релятивістським позитивізмом, який веде до «розчарування й скепсису»[230].

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме У Кантовій етиці, яку вибудовано на понятті практичного розуму й яка прикриває це поняття великим авторитетом імені автора, проходить іще один мотив:

  1. 4. Как проходили завоевания Карла Великого? В чем причины распада империи Карла Великого?
  2. ГЛАВА 2. Один, один, совсем один. Экономическое положение изолированного индивида
  3. 23. Как проходили Великие географические открытия и колониальные захваты конца XV – начала XVI вв.?
  4. ОДИН ПЛЮС ОДИН РАВНЯЕТСЯ БЕСКОНЕЧНОСТИ
  5. Чи суперечить функціональна дієвість розуму реалізації свободи?
  6. Убийство по мотивам политической, идеологической, расовой, национальной, религиозной ненависти или вражды либо по мотивам вражды или ненависти в отношении какой–либо социальной группы (п. «л» ч. 2 ст. 105 УК РФ)
  7. Убийство по мотивам политической, идеологической, расовой, национальной, религиозной ненависти или вражды либо по мотивам вражды или ненависти в отношении какой-либо социальной группы (п. «л» ч. 2 ст. 105 УК РФ)
  8. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ І ПЛАНИ ПРОВЕДЕННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ З КУРСУ «КРИМІНАЛІСТИКА»
  9. 2) Геополітично-практичний аспект
  10. СВОБОДА І РОЗУМ
  11. Авторитет.
  12. Авторитет.
  13. Еволюція розуму як фундаментальна передумова формування ноосфери
  14. Внутренние авторитеты