<<
>>

Еволюція прав людини. Покоління прав людини

Історія прав людини налічує багато тисячоліть, хоч саме поняття прав людини як окрема категорія виникло, як зазначалося, лише в епоху Просвітництва завдяки зусиллям представників доктрини природного права.

Іх офіційне визнання на рівні національних і міжнародних нормативних документів почалося з громадянських та політичних прав, які прийнято називати правами людини «першого покоління».

Громадянські, або як їх інколи іменують, особистісні права - це ті загальновизнані світовим співтовариством блага й імунітети (умови життя), яких може домагатися особистість від держави для забезпечення свого фізичного існування, збереження, розвитку і захисту своєї індивідуальності.

Призначення громадянських прав - забезпечення свободи й автономності індивіда, його юридичної захищеності від будь-якого незаконного зовнішнього втручання, насамперед з боку держави, її органів і посадових осіб.

Ці права часто іменують «негативними», оскільки вони забезпечують так звану «негативну свободу» від втручання держави. В зарубіжній літературі трапляється і така назва цих прав, як «права на фізичну цілісність» та «права на належний процес». «Права на фізичну цілісність» - це права на життя, свободу та безпеку людини (захист від фізичного насильства, тортур, жорстоких та нелюдських покарань, безпідставного арешту, позбавлення свободи чи вигнання, рабства, втручання в особисте життя), право на власність, свободу пересування, свободу думки і слова, свободу совісті та релігії (свободу світогляду і віросповідання).

«Права на належний процес» - це право на публічний розгляд справи незалежним і безстороннім судом; презумпція невинуватості; гуманістичний принцип non bis in idem (не двічі за одне і те ж саме) - ніхто не може бути покараний повторно за злочин, за який він вже був покараний; право на правову допомогу тощо.

Політичні права - це визнані світовим співтовариством блага, яких може домагатися особистість від держави для забезпечення своєї участі в державному і громадському житті. До них належать право на громадянство, право брати участь у виборах та бути обраним,право на об'єднання, право на проведення мирних зібрань та ін.

Мета цього виду прав людини - подолати відчуження особистості від влади. Політичні права - необхідна умова функціонування інших видів прав, оскільки вони є органічною складовою системи демократії і виступають як цінності, якими влада має себе обмежити.

Громадянські і політичні права ґрунтуються на ліберальній філософії прав людини, відповідно до якої рівність людей розуміють як формально-юридичну рівність, тобто рівність у правах і свободах та рівність перед законом і судом. Однак уже наприкінці ХІХ - початку ХХ століття стало зрозуміло, що така філософія прав людини поряд з безсумнівними позитивними рисами має істотні недоліки.

Досвід демократичних країн показав, що навіть закріплені в конституціях гарантії рівності громадянських і політичних прав людей самі по собі неспроможні подолати їхню фактичну нерівність, яка дедалі поглиблювалася.

У зв'язку з цим поступово почала складатися нова філософія прав людини, в основу якої було покладено соціал-демократичні ідеали соціальної справедливості, соціальної солідарності, соціальних зобов'язань тощо.

Вона помітно розширила уявлення про права людини: поряд з громадянськими і політичними вони поповнилися соціальним аспектом, що у свою чергу призвело до істотного розширення переліку прав людини внаслідок його поповнення соціально-економічними (соціальними, економічними і культурними) правами, які прийнято іменувати правами «другого покоління». їхньою метою стало забезпечення інтересів передусім тих, хто працює за наймом - права на працю і пов'язаних з ним гарантій, включаючи соціальне забезпечення працівників, охорону здоров'я та ін., а також прав соціально-культурного характеру, в гарантуванні яких зацікавлені переважно ті ж наймані працівники - права на освіту, на доступ до досягнень науки і культури тощо.

Хоч названі права знайшли своє офіційне визнання в спеціальному Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 року, питання про їх правову природу до цього часу залишається дискусійним.

Чимало зарубіжних авторів не визнають ці права юридичними, суб'єктивними, іменуючи їх «загальними», «публічними» правами, «правами-дорученнями», «намірами держави» тощо.

Основний аргумент на користь такої позиції полягає в тому, що соціально-економічні права, на відміну від класичних прав «першого покоління» - громадянських і політичних, не є такими, на які людина може посилатися перед владними структурами як на свої суб'єктивні права і домагатися їх забезпечення та які не підлягають судовому захисту - визначальній ознаці «юридичності» прав людини. До такої позиції приєдналися й деякі правознавці на пострадянському просторі.

Справді, механізм реалізації соціально-економічних прав має істотні особливості. На відміну від громадянських і політичних прав, які є «правами людини від держави», тобто обмежують її сферу дії (обов'язок держави в забезпеченні цих прав зводиться переважно до встановлення засобів і процедур їх реалізації і захисту), забезпечення соціально-економічних прав вимагає позитивних зусиль держави, тобто активного втручання у відповідні сфери життєдіяльності людей для створення умов, необхідних для їх розвитку, зокрема розробки соціально-економічних програм, їх належного державного фінансування, що у свою чергу обумовлюється значною мірою фінансовими можливостями держави, та неухильного виконання. Ці права нерідко іменують «позитивними». Утім, поділ прав людини на негативні (права першого покоління) і позитивні (другого покоління) є досить умовним. Так, у літературі постсоціалістичних країн, зокрема польській, існує інше, відмінне від вітчизняного, розуміння позитивних і негативних прав. Негативними правами іменуються права на свободу (prawa wolnosciowy), а позитивними - всі інші права, тобто не тільки соціальні, економічні, культурні, а й більшість особистісних (громадянських) і політичних прав[35]. Проте й така позиція не є бездоганною, оскільки позитивні обов'язки покладаються на державу також у зв'язку з реалізацією прав на свободу, що неодноразово відзначав у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини. Зокрема, в рішенні у справі Plattform Arize v. Austria констатується позитивний обов'язок держави забезпечити реалізацію права на свободу мирних зібрань, а саме, за обставинами цієї справи, не допустити зриву демонстрації вороже налаштованим натовпом[36]. Значною мірою такі позитивні зобов'язання держави стосуються також деяких інших положень Європейської Конвенції, зокрема статті 3, присвяченої забезпеченню людської гідності, статті 10, яка закріплює право на свободу вираження поглядів тощо.

Віддаючи належне позитивним способам забезпечення соціально-економічних прав, разом з тим не можна не визнати, що основним правовим критерієм реальної дієвості положень, що закріплюють будь-яке право, є наявність розвинених і ефективних юридичних процедур його реалізації, включаючи можливість судового захисту права та виконання судових рішень. Без цього право залишається фікцією. Не повинні бути винятком з цього правила також соціально-економічні права, тим більше в умовах помітної тенденції до універсалізації прав людини, відповідно до якої всі види прав є невід'ємними, взаємообумовленими і рівнозначними. Саме таку офіційну позицію займає нині ООН.

Позбавлені засобів судового захисту, соціально-економічні права залишаються виключно результатом патерналістської турботи держави, а не «невід'ємними і рівнозначними» з іншими видами прав. Це ставить людину в підлегле становище щодо держави, становище прохача, а не рівноправного партнера, що принижує людську гідність. Не випадково до судового захисту соціально-економічних прав дедалі частіше вдається національна та міжнародна судова практика, зокрема Європейський суд з прав людини. Попри те, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод за своїм змістом присвячена класичним правам людини, тобто правам першого покоління, чимало її положень сформульовані так, що вони дозволяють брати під захист також права другого покоління. Як свідчить практика Суду, кількість справ у ньому за скаргами громадян європейських країн, у тому числі України, про порушення соціально-економічних прав помітно зростає.

Звичайно, для того, щоб соціально-економічні права не стали загальними деклараціями, якими вони фактично є сьогодні, навіть будучи закріпленими в Конституції України, необхідне доведення їх через законодавче регулювання до такого рівня конкретизації, який давав би змогу захищати їх у судовому порядку. Проте це тема окремої розмови, яка виходить за межі курсу загальної теорії права, стосуючись більше конституційного права та інших галузевих наук.

Права «третього покоління» почали формуватися після Другої світової війни під впливом спочатку національно-визвольних рухів (за незалежність, самовизначення, звільнення від колоніального гніту, тощо), а згодом й інших чинників - необхідності збереження миру, захисту навколишнього природного середовища від негативних наслідків науково-технічного прогресу, розширення участі в загальній спадщині людства, комунікації тощо.

Звідси - чергове поповнення переліку прав людини такими «колективними» правами, як права певних історичних спільнот людей - нації, народу, людства в цілому, а також екологічними правами - правом на безпечне для життя і здоров'я людини довкілля, правом на об'єктивну екологічну інформацію та безпеку тощо (їх інколи відносять до прав «четвертого покоління»).

Як наймолодша категорія прав людини права «третього покоління» викликають чи не найбільше дискусій, спектр яких досить широкий - від співвідношення «колективних» прав з індивідуальними до обґрунтованості прирівнювання їх статусу до громадянських і політичних прав. Як і у випадку з соціально-економічними правами, основне питання, на яке нині немає переконливої відповіді - це питання про те, чи є «колективні» права (як і деякі екологічні) правами юридичними, чи вони становлять собою ідеали і цілі міжнародного співтовариства і виступають лише як «юридичні рефлекси об'єктивного права»[37] тобто не є правами людини у класичному їх розумінні.

Очевидно, таку ситуацію на етапі становлення названих прав можна цілком пояснити. Історія прав людини - це історія «олюднення» людей, тобто дедалі глибшого самоусвідомлення ними своєї людської сутності і людської гідності. «Пізнай самого себе», - вчив Сократ. Таке самопізнання - процес надзвичайно складний і суперечливий, результат тривалої людської еволюції, зокрема у сфері правових домагань. Варто зазначити, що навіть кваліфікація класичних прав «першого покоління» - громадянських і політичних як прав юридичних, суб'єктивних, яка нині не викликає сумнівів, далася не відразу. У процесі історичного розвитку вона неодноразово оспорювалася. І лише на початку ХХ століття ці права остаточно були визнані суб'єктивними, тобто такими, на які людина може посилатися у своїх домаганнях перед державою як на свої невід'ємні права[38]. Це ще раз підтверджує, що витоки права кореняться в природі самої особистості. З поглибленим її пізнанням самими людьми, що звісно ж тісно пов'язано з рівнем розвитку (економічного, політичного, культурного) самого суспільства, змінюються їхнє уявлення про права людини та їхнє співвідношення з іншими категоріями і поняттями. Показовою в цьому плані є еволюція поглядів на співвідношення прав людини і прав громадянина, яка відбувається нині.

2.5.

<< | >>
Источник: М.І. Козюбра та інші. Загальна теорія права: Підручник / За заг. ред. М.І. Козюбри. - К.,2015. - 392 с.. 2015

Еще по теме Еволюція прав людини. Покоління прав людини:

  1. Обмеження прав людини
  2. Розділ 5 ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ В ГАЛУЗІ ПСИХІАТРІЇ
  3. Розділ 12 УНІВЕРСАЛЬНИЙ ПЕРІОДИЧНИЙ ОГЛЯД — МЕХАНІЗМ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ООН
  4. Значення рішень Європейського суду з прав людини для правової системи України
  5. З.Людина мас право... (Основні права і свободи людини)
  6. Розділ 2 ПРАВО I ЛЮДИНА ПРАВА ЛЮДИНИ
  7. А.О. Роханський. Права людини в галузі охорони здоров'я — 2013. Доповідь правозахисних організацій. — Харків: Права людини, 2014— 128 с., 2014
  8. §1. Поняття ідентифікації людини за ознаками зовнішності
  9. § 1. Поняття ідентифікації людини за ознаками зовнішності
  10. Людина як творець, орієнтир і адресат права
  11. §2. Зовнішні ознаки людини та їх класифікація
  12. 9.2. Утрата близької людини як життєва криза
  13. § 6. Сліди ніг та взуття людини
  14. 1. ПРИНЦИПОВА ВІДКРИТІСТЬ СВІТУ ЛЮДИНИ І СВОБОДА…