<<
>>

Дієздатність; компетенція; включення одного суб’єкта до складу іншого а) Дієздатність

Правомочність, що її ми досі подавали як суб’єктивне — приватне чи політичне — право, є лиш особливим випадком означуваної тут як «уповноваження» функції правового порядку. Коли подивитися з точки зору правової науки, що описує правовий порядок у правових положеннях, то функція правопорядку полягатиме в тому, що з визначеними умовами, себто з умовами, визначеними правопорядком, пов’язується як наслідок певний визначений правопорядком примусовий акт.

I цей примусовий акт виступає переважно як наслідок. Хоча поміж його умов є такі, що обумовлюються тільки іншими, визначеними правовим порядком обставинами справи, і є в цьому розумінні відносними наслідками. Якщо, наприклад, правовий порядок робить такий припис, що, коли котра-небудь людина знайде річ і забере її собі, не показавши визначеному органові влади чи не віддавши тому органові, то ця людина мусить бути покарана, — тоді обставиною справи присвоєння знайденого предмета виступає умова, що обставиною справи є непоказування чи невіддавання знахідки, й сама ця обставина, знов же, разом зі своєю умовою, є умовою примусового акту. Лише примусовий акт є наслідком, сам не будучи при цьому умовою. Він — це останній наслідок, наслідок права, і якщо примусовий акт є санкцією, оскільки це реакція проти визначеної правовим порядком поведінки індивіда, то правовий наслідок виступає наслідком протиправної дії. Право, впроваджуючи примусовий акт, що є актом людської поведінки, як примусовий порядок, як повинність, показує себе нормою, і функція його є нормуванням.

Ta функція правового порядку, котра означується як уповноваження, стосується лише людської поведінки. Тільки поведінка людини уповноважується правовим порядком. Визначена поведінка визначеної людини є, у широкому розумінні слова, уповноваженою правовим порядком, і то не лише коли цим самим індивід наділяється правомочністю, себто спроможністю виробляти правові норми, а й взагалі, коли поведінку індивіда роблять безпосередньою чи опосередкованою умовою правового наслідку, себто впроваджуваного як повинність примусового акта чи й самої поведінки, що являє собою той примусовий акт. He випадає розглядати й інші визначувані правовим порядком обставини справи як «уповноважені». Коли правовий порядок визначає, що така людина, котра захворіла заразною недугою, повинна бути інтернована в лікарні, тоді правовий порядок уповноважує котрогось визначеного індивіда здійснити примусовий акт інтернування — хоча настання хвороби він аж ніяк не уповноважує. У цьому широкому розумінні слова будь-яка людська поведінка — але тільки людська поведінка — що її правовий порядок визначає як умову чи наслідок, може розглядатись як «уповноважена» правовим порядком. Якщо людина може проявити ось таку поведінку, значить, вона отримала на неї від правового порядку юридичне право. Себто правовий порядок наділяє її такою спроможністю. Якщо це успроможнення визначається правовим порядком як уповноваження, то цей вираз не імплікує ніякого схвалення. I так звана здатність на делікт являє собою здатність, котрою правовий порядок наділяє лише точно визначених людей: скоювати своєю поведінкою делікти — себто створювати певну умову для чинного як санкція примусового акту, що як наслідок їхньої поведінки спрямовується проти них (або їхніх родичів).

Оці визначені правовим порядком люди, і тільки вони, здатні скоювати делікти, себто їх успро- можнює на це правовий порядок. Але ж ця поведінка, що є деліктом, саме тому й забороняється правовим порядком, що вона слугує для обумовлення санкції, спрямованої проти злочинця (або його родичів), і саме через цю «забороненість» і не схвалюється. Оскільки з виразом «уповноваження» пов’язане й побічне значення «схвалення», то ми вживатимемо його у вужчому сенсі, що не містить здатності на делікт. У цьому сенсі в традиційній теорії говориться про дієздатність як про щось відмінне від здатності на делікт, причому дієздатність визначається як спроможність людини спричиняти своєю поведінкою правові наслідки. Оскільки під цим не можуть розумітися «наслідки» в причинно-наслідковому розумінні слова, то правоздатність полягає в спроможності, якою правовий порядок наділяє людину, спричиняти своєю поведінкою правові наслідки, себто такі наслідки, котрі правовий порядок пов’язує з цією поведінкою. Хоча при цьому під тими правовими наслідками розуміються не санкції, що як наслідки певної поведінки спрямовуються проти того, хто так поводиться (або проти його родичів). Цю здатність людини могти накликати на себе своєю поведінкою санкцію, що як наслідок цієї поведінки спрямовується проти того, хто так поводиться (проти злочинця або його родичів), відрізняють від дієздатності як здатність на делікт. Ti правові наслідки, що їх означують як дієздатність, виступають у традиційному вченні, по суті, в ролі обов’язків та прав, котрі створюються шляхом правочинів. Дієздатність є передовсім «спроможністю на право- чин», «правочиноспроможністю» (Geschaftsfahigkeit). Однак під нею розуміється ще й спроможність впливати, через подання скарги чи апеляції, на судочинство (процесоспроможність, Prozessfahigkeit).

Згадана допіру спроможність є, як видно з попереднього викладу, повноваженням, що ним наділяє індивіда правовий порядок, брати участь у виробленні тієї індивідуальної правової норми, котра впроваджується у життя через судове рішення. Це правомочність, а також — у найвужчому, специфічному розумінні слова — «уповноваження», яким наділяє правовий порядок. Однак подібна правомочність являє собою також спроможність укладати правочини — як спроможність створювати обов’язки та права. Адже правові обов’язки й суб’єктивні права установлюються через правові норми, а такі норми виробляються шляхом здійснення правочинів. Ми відразу переконаємося в цьому, коли зробимо аналіз типового правочину — договору. Договором обумовлюється, що сторони, які його укладають, повинні поводитися одна щодо одної у певний спосіб; наприклад, у договорі купівлі-прода- жу йдеться про те, що продавець має продати покупцеві певну річ, а покупець продавцеві повинен заплатити певну суму грошей. Цей договір являє собою акт, суб’єктивним змістом якого є повинність. Правовий порядок, уповноважуючи через загальну норму індивідів укладати договори, підносить тим самим суб’єктивний зміст акту правочи- ну до висоти об’єктивного змісту. Якщо за допомогою договору створюються обов’язки сторін, які його укладають, відбувається це тому, що правовий порядок пов’язує з санкцією супротивну договорові поведінку, себто таку поведінку, яка протиставляється створеній згідно з договором нормі. Створювана шляхом правочину норма є, в цьому розумінні, несамостійною нормою. Якщо договір створює суб’єктивні права договірних сторін, відбувається це тому, що правовий порядок, уповноважуючи індивідів укладати договори, наділяє сторони, що укладають цю угоду, правомочністю засвідчувати невиконання установлених через неї обов’язків, себто оскаржувати порушення вироблених завдяки цьому договорові правових норм через позов — себто брати участь у виробленні судового рішення, що репрезентує індивідуальну правову норму. Спроможність укладати правочини є здатністю, якою правовий порядок наділяє індивідів, — здатністю виробляти, на основі створених через законодавство чи завдяки звичаєві загальних правових норм, правові норми нижчого ступеня, а також брати участь у виробленні, шляхом судової процедури, індивідуальних правових норм. Вона є щирою правомочністю.

Якщо ж під дієздатністю розуміти спроможність людини створювати своєю поведінкою правові наслідки та якщо розглядати правовий обов’язок (себто надання чинності індивідуальній нормі), отриманий через акт правочину, як наслідок цього акту, тоді можна розуміти як дієздатність — у розумінні спроможності на правочин — і здатність нести правові обов’язки, себто здатність індивіда завдяки власній поведінці уникати санкції. Саме в цьому й полягає — негативний — правовий наслідок виконання обов’язку.

<< | >>
Источник: ГАНС КЕЛЬЗЕН. ЧИСТЕ ПРАВОЗНАВСТВО 3 додатком: Проблема праведливості. Переклад з німецької Олександра Мокровольського. Київ, 2004. 2004

Еще по теме Дієздатність; компетенція; включення одного суб’єкта до складу іншого а) Дієздатність:

  1. в) Включення одного суб'єкта до складу іншого
  2. §1. Поняття особи та її право- і дієздатність
  3. §2. Види, об’єкти, суб’єкти ідентифікації
  4. Суб’ект права — особа а) Суб ’єкт права
  5. § 3. Суб’єкти корпоративних правовідносин
  6. РОЗДІЛ ІІІ СУБ’ЄКТИ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ Глава 1. Види суб’єктів корпоративного управління та їх інтереси
  7. 1)Держава як діючий суб'єкт: державний орган
  8. ТЕМА 7 ВИЗНАННЯ СУБ’ЄКТА ПІДПРИЄМНИЦТВА БАНКРУТОМ
  9. Глава 3. Специфічні суб’єкти корпоративного управління
  10. Глава 2. ГОСПОДАРСЬКЕ ТОВАРИСТВО — ОСНОВНИЙ СУБ’ЄКТ КОРПОРАТИВНОГО ПРАВА
  11. Законодавство має встановлювати справедливі правові норми, які суб’єкти корпоративних правовідносин вважатимуть розумними і добровільно їх виконуватимуть.
  12. Суспільство і економіка. Економіка як об'єкт вивчення і об'єкт управління
  13. § 4.Особенности применения таможенных платежей в процедурах «Таможенный склад» и «Свободная таможенная зона (свободный склад)»
  14. Види суб’єктів корпоративних відносин. Інтереси суб’єктів корпоративних відносин. Теорія інтересу Ієрінга.
  15. § 8. Порядок формування та компетенція виконавчого органу
  16. Суб'єкти правовідносин. Поняття правосуб'єктності
  17. § 3. Компетенція органів господарського товариства
  18. Склад наглядової ради